Дядько Шкіпер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми взялися зявзято до борщу й каші.

Молодий моряк потягнув борщу, попарився і сказав тільки:

«Ой море!»

Маат*[1] сербнув і собі, попарився ще краще, і додав:

«Тай ще й глибоке!»

Дядько змовив отче наш і погягнув цілу ложку горячого борщу, спарив собі цілий рот тай гукнув:

«А бодай ви оба в цім морі потопилися!»

Кухар дістав здорового ляпаса, і ми всі реготалися. Я зразу помітив, що дядько за обідом людина весела і приступна. Я здавна не їв так доброго борщу і каші.

«Не лінуйся, ідж», приговорювали мені моряки, коли я пробував відкладати ложку, Не було ради і я мусів витримати до кінця.

До вечера скінчили ми роботу з вугіллям, і я наймився на цілий місяць.

З місяця зробилися потім два, з двох пів року, коли я покидав судно, рік уже кінчився.

Життя не судні мені подобалось. Час від часу при погрузці і вигружуванні боліла спина, і я чув кожну кісточку в тілі. Зате коли скунер* відчалив від пристані і цілими тижнями гойдався по привітних хвилях Чорного Моря, о, тоді починалося мов правдиве життя!

Помалу забувалися всі мої сухопутні бідування, які надали мені вигляд і назву щура, що від першого дня прилипла до мене й остала до останнього дня побуту на скунері!

По скінченню вугілля поставив я могорич, щоб обілляти нове заняття і нових знайомих. За горілкою збігав живо, «на одній нозі» кухар Юрко, який був і за послугача і за юнґу*. Дядько був одначасно і шкіпером* судна, двомаштового скунера, що перевозив грузи: з донецького басейна на Крим і до Одесси вугіль та руди, виноград, кавуни, худобу, скот, збіжжа і взагалі що попало під руку. Ми ніколи не називали дядька інакше, як дядько шкіпер.

Всі були пяні і дуже задоволені.

«А гой! Юрку недопечений!» гукнув дядько шкіпер, «жар яєшню із салом!»

«Напрацювалися, то й поживитися мож», хитнув головою маат Павло Гаврилович, із косим поглядом непевних очей. Павло Гаврилович був найсильніщим матросом на скунері, тож уважав своїм правом совати всім дулі, давати на право і ліво стусани, посилати Юрка за горілкою, одним словом давати всім відчути, що він прослужив шість літ у воєнній фльоті.

«Сінєє море, бєлий пароход...» тягнув пісню молодий матрос, рябий Панько.

Двох старших матросів пішли в город до свойого товариства, а...

«От, нелюди, самі пють а другим не дають», роздався несподівано дзвінкий голос за мною! «Чом це ви, дядьку, мене не підождали?» з докором повернулася молода, червонощока, чорноока, з золотими кульчиками в ухах дівчина до дядька шкіпера.

«А хто там тебе знав, Горпусю, коли ти до гурту добєшся?» гукнув дядько, «а тут ось добрий чоловік нагодився, що на зароблені могорича поставив, людий пошанував».

Очи Горпини спинилися на мені на короткий, ах, так короткий мент; цілий погляд її блискучих очей говорив:

«Пху! якесь опудало заморене!»

Дядько шкіпер зрозумів її погляд, бо весело промовив:

«А ось підгодуємо, гарний матрос вийде, на місяць згодився!»

Під другим допитливим поглядом Горпини я очевидно почервонів і спустив очи, так, щоби Горпина вважала мене за несміливого та взяла мене під свою опіку. Враз щось здорово штовхнуло мене під бік, і маат гукнув:

«Щуре сухопутний, піднеси Горпині Іванівній чарочку з поклоном!»

Я схопився як опаревний! Це ж мабуть її чорні очи так мене причарували.

«А ти, щуре, на Горпину не задивляйся, бо вже не один на цьому голову скрутив!», зареготався дядько шкіпер, «це наша хазяйка на скунері».

«Ще й відьма чарівниця!» задзвеніла дукатами на шиї Горпина, «бережися моїх чарів і близько не підходь».

[1] Авторські коментарі щодо слів і виразів, помічених зірочками (*) – у кінці книги, в розділі «Пояснення». (Тут і далі у виносках – примітки упорядника даної інтернетної публікації).