Слово свого роду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я декілька разів розповідала своїм знайомим той сюжет. У таких розмовах часто оповіді обростають деталями, яких і не було. Я намагалася, щоб цього не сталося. І без вигаданих деталей ця історія перенасичена неординарною інформацією. Історія викликала відгук в колі моїх знайомих. У мене розпитували, хто та жінка за фахом, чи має вищу освіту, чи лише технікум, так само і про її чоловіків, а також що виросло з її дітей. Я знаю про неї лише те, що виклала вище. Я навіть не знаю її імені. Імені головного винуватця її бід також не знаю. Ті, кому я розповідала цю пригоду, також пропонували свої коментарі. Ось деякі з них.

— Актриса погорілого театру ця твоя пані з туалету! Її на сцену не беруть, то вона роз’їжджає в потягах, розігрує театр одної акторки! Або її не хочуть друкувати в «Історіях з життя», там добрі гонорари, беруть лише своїх! То вона плоди своєї фантазії перевіряє на попутниках пасажирських потягів.

— І я не вірю, щоб таке було! Якби зі мною щось таке, борони Боже, я б наклала на себе руки! А розповідати про себе такеее? Це можна — лише якщо конкретно з тобою такого НЕ БУЛО!

— І вона живе після такого? Я б убила і того клієнта з ванни, і законного чоловіка! І байдуже, що діти! Вбила б і все! Після такого жити не можна!

Найрадикальнішим був коментар моєї матері:

— І ти все те слухала? Ти не могла їй відповісти: «Жінко, вибачте, але мені ваше... ваше... ваша негідна поведінка не цікава!» Господи, кого я виростила! Історії людей, яким хліба нема на що купити, вона не вислуховує! А сумнівні історії жінок легкої поведінки вона уважно слухає! Та ще й поширює далі!

Мати, одначе, сама прослухала цю історію з непідробною увагою і запропонувала своє бачення, лише коли я переповіла їй про розмову в потязі все, що знала.

Майка на бретельках

Компліменти — це синоніми лестощів. Себто брехні. Чи, може, не зовсім брехні. Але розмова, як торт, просочена сиропом компліментів, є полегшеною, пом’якшеною, безконфліктною, зрештою, нецікавою. Так, періодично відбуваються ритуальні обміни загальними словами. Але це варто зводити до мінімуму, бо життя коротке, щоб витрачати його на банальності. Дорогоцінну тканину людського спілкування має складати щось інше, а не взаємне обмащування медом. Люди, які не витримують спілкування без патоки компліментів, часто ті, які мають високий статус, освічені й високодуховні. Але це слабкі, не впевнені в собі люди, яким варто допомагати позбуватися тягаря залежності від безкінечного заохочення.

Комплімент — то знецінення слова до рівня пластику. А втім усі ми купуємо пластик і купуємося на компліменти. Ми переконані, що наші знайомі настільки вражені нашими людськими рисами, що аж не в силі стриматися й не висловити захоплення ними. Насправді в них якісь інші міркування, можливо, не усвідомлені. Можливо, бажання спровокувати щось подібне з нашого боку на їхню адресу. Бувало, й мені доводилося казати комусь із колег слова заохочення. Це завжди сприймалося надзвичайно серйозно, ніби присвоєння звання героя України. І монолог, зініційований моєю похвалою, не виявляв тенденцій до бодай віддаленого завершення. Я вже зареклася когось хвалити просто так, з чемності, аби сказати добре слово. Виходить собі дорожче.

Але заклик говорити компліменти іноді має розумне підґрунтя. Адже навколо нас ходять юрмища людей, які натхненно полюбляють говорити неприємні речі, дай тільки бодай якийсь привід. А проте, як нема, то легко сконструюють неіснуючий: «І чого ви тут стали? Що, не можна стати там?» — це спроба поспілкуватися з незнайомими. А так зі знайомими, і навіть з друзями: «Чого натягла на майку на бретельках? В твоєму віці такого не носять! Треба мати почуття стилю!» І на це немає ради. То якась невід’ємна риса їхньої суб’єктивності. Вони й самі не помічають того, вважаючи себе не затятими капосниками і дрібними скандалістами, а сміливцями, які кажуть у вічі правду, якої буцімто ніхто не любить. Хоча правдою є їхнє неусвідомлене прагнення, сказавши щось неприємне, викликати у співрозмовника негативну емоцію. Щоб обурився, почав казати прикрі речі у відповідь, щоб почалися пересвари, які енергетично наснажують того, хто розпочав і виснажують того, хто підхопив.

То вже, справді, краще компліменти ніж анти... До речі, в нашій мові немає антоніма до слова «комплімент». Заувагу «ти пофарбувала волосся в жахливий колір!» можна назвати компліментом у лапках. Або саморобним словом «антикомплімент». Тому вже краще комплімент, ніж запрошення до сварні. Краще взаємне обмазування медом, ніж кидання одне в одного груддям бруду. Деструктивне спілкування є набагато гіршим за найглухішу самоту. Краще вити від самоти, ніж відгавкуватись від шакалів. У самоті можливий Бог, у витті шакалів — ніколи. І поки навчишся опиратися дурному словесному кривднику, минає половина життя. Якщо не все.

Людям властиво хвалитися як почутими на свою адресу компліментами, так і влучно відбитими антикомпліментами. Проте любителям говорити капості ніколи не стає зле від хвацької відповіді на свій закид. Навпаки! Все йде як слід! Пересвари тривають! Енергія циркулює! Лише неординарна реакція, найкраще, повна байдужість, зупинить нападника. Але вияв байдужості, здебільшого, сприймається як невміння не дати собі в кашу наплювати, як вияв слабодухості перед кривдником. Який, зрештою, є нещасною людиною. Всі потребують енергетичного підживлення. Але комусь це дає поезія, музика чи молитва, а комусь — натхненна сварня.

Я не розглядаю ситуації, коли нібито прикрі речі люди кажуть одне одному жартома — тоді спілкування є веселим і дотепним, жваво імітує стиль любителів казати капості, яких навкруги значно більше, ніж здається на перший погляд. Одержимих сказати якусь прикрість під виглядом правди. Під виглядом істини. Простір нашого існування настільки переповнений усім цим, що чи не щодня в популярних медіа з’являється краще чи гірше написаний сюжет, де популярна психологія невтомно дає поради, як захиститися від любителів затіювати сварки, як не ображатися на дошкульні образи, як жаліти, а не проклинати нещасних кривдників. Але не поради в популярних медіа, а лише багато разів пережите повне анемічне спустошення плюс здобуте бачення, наскільки добре стає ініціаторові, змушує навчитися щиро не реагувати на щирі антикомпліменти.

Та разом із опірністю до антикомпліментів приходить і байдужість до компліментів, як до оберненого боку того самого. Бо ж і те, і інше — викривлення смислів, які стоять за словами. Адже ті, хто нещиро, проте зі щирим артистичним тремтінням у голосі кажуть нам, які ми, чорт забирай, богорівні й богоподібні, так само отримують енергетичне підживлення від тої фальшивої гордині, яке переповнює нас по вінця від їхніх слів. Проте, компліменти, на відміну від антикомпліментів, частіше кажуть свідомо, зі свідомою метою втертися в довіру, чи просто на всякий випадок, а раптом знадобляться в майбутньому добрі стосунки.

Але! От я зняла з полиці книжку в книгарні. Розгорнула її наздогад буряків, і прочитані слова вразили мене. То була якась книга з популярної психології, і в ній нічого вже й не промовляло до мене. Я поставила книгу назад на полицю. Але ті слова запам’ятала:

Якщо ваші друзі або просто знайомі зробили для вас щось неймовірне, навмисне, чи ненавмисне, ви маєте їм неодмінно сказати про це.

Так, справді, іноді виняткові слова людям говорити треба. Але ж як вони знатимуть, що то справді виняткові слова, а не пустопорожні компліменти? Адже скільки є людей, які запросто кажуть, які ми геніальні, феноменальні, парадоксальні. Виняткові слова звучатимуть як виняткові, лише якщо підняти ціну слова, принаймні, власного слова. Похвала від скупих на похвалу важить найбільше.

Актори потребують оплесків. Трапляються чудові спектаклі, коли глядачі починають аплодувати не в кінці, а по ходу, і це ще сильніше магнетизує акторів на вищих нотах позитиву. Так і сказані щирі слова похвали можуть дуже підсилити нашу роботу чи наші стосунки. Але як оплески мають бути від захоплених глядачів, а не від клакерів, так і неймовірні слова на вагу золота не мають бути так званими компліментами.

І до антикомпліментів вдаватися таки не варто. Не варто говорити старшій жінці, що майка на видовжених бретельках робить з неї мавпу з цирку. Це може бути травматичним для старшої жінки. Зрештою, в дорослої людини сформувалися свої погляди, як одягатися в спеку! Та і яке вам діло до старшої жінки на бретельках? Вам дуже хочеться почути «невже я аж така стара?» зі сльозами в голосі? До речі, сльози — то добре перевірений захист від антикомпліментів. Сльози — то не те, чого хоче кривдник. Він хоче обурення, гнівного заперечення. А після сліз тому, хто сказав прикрість, як правило, стає ніяково, ще й вибачатись може. І новий свій комплімент у лапках майстерно замаскує під комплімент без лапок: «як же класно відмолоджує старшу жінку майка на задовгих бретельках!»

Та годі вже про ті бретельки! Не в них суть справи! Я — письменниця, і я пишу повільно, тому що з кожною фразою шукаю небанальні слова для передачі особливих смислів. Не мені судити, чи завжди знаходжу. Але завжди шукаю. Заяложений комплімент самим фактом свого існування виключає наближення до особливих смислів. Це — своєрідна профанація слова, його особливе знецінення. Якщо я про когось захочу сказати добре, то шукатиму ці слова дуже довго.

Критично про когось — значно легше. Адже навкруги юрмляться пані в майках на бретельках, які жадібно й безпорадно чекають компліментів. І в моїх текстах таких жінок повно.

Я — за розмови, які наближаються до рівня написання текстів. Бо варті витраченого часу лише ті розмови, які бодай на йоту наближають співрозмовників до істини. Можливо, не до великої універсальної істини. Але до істини мого та його чи її життя.

Чоловіки мого життя

Моє ставлення до чоловіків ще з дитинства формували дві ідеології: «чоловіки — негідники, але як без них?» і «чоловіки — негідники, тож від них треба подалі». Жіноча частина моєї родини жила за законами другої ідеології, де висміювалися і демонізувалися чоловіки, з якими жили жінки з першої групи, нещасні кріпачки ідеології «а як без них?»

І то таки, правда, були не люди, а монстри, бо я їх усіх знала особисто. «Ублюдочні виродки», на чиїх неосяжних животиськах лопалися радянські майки, а від дірок повзли неоковирні дороги. Вони й до мене ставилися із відвертим презирством. Хоча я тоді ще була цнотливою дівчиною, але вони вже бачили в мені майбутню «розвєдьонку». «Якщо її ще хтось візьме, бодай ненадовго». Слід нагадати: то говорилося в Радянському Союзі, де найгіршим прокляттям молодій дівчині було: «А щоб ти заміж не вийшла!»

— Але ти вийдеш, не переживай, — заспокоювала мене моя мати. — Твоє лихо вже десь ходить і скоро прийде. Ще не знатимеш, як його позбутися. Скоро пізнаєш на власній шкурі, що таке чоловіки. На таке надивишся, чого зараз і уявити собі не можеш. Тому головне — добре вчитися, щоб мати добру професію, коли тебе кинуть з дитиною на руках.

А жінки з групи «а як без них?» щиро співчували моїй матері. Розкривали мені очі: «...вона так любить твого батька, що й сказати не може. Колись вони неодмінно зійдуться, от побачиш!» Але я висловлювала сумніви щодо їхніх пророкувань, адже мати батька інакше, як недолюдком уже й не називала. Ну, що поробиш, усі чоловіки недолюдки, але як без них?