Концерт пам’яті янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Та варто мені лише опинитися перед ними, як думки мої линуть далеко. Я лише вдаю, що це я, і намагаюся пригадати, що це вони.

Новела — це мов креслення роману, роман, зведений до своєї суті.

І цей вимогливий жанр не пробачає зради.

Якщо для роману можна виволокти з комори різноманітне дрантя, то з новелою такого не зробиш. Тут слід точно виміряти простір, відведений для опису, діалогу, циклу. Найменша помилка в архітектурі одразу впадає в око. Зайві прикраси також.

Часом здається, що новела мене омолоджує, адже я перш за все людина театру.

Ще з часів Чехова, Піранделло і Теннессі Вільямса відомо, що драматургам добре вдаються новели. Чому так? Бо новеліст уміє «вести» читача: він хапає його першою фразою і тягне аж до останньої, не зупиняючись, не даючи перепочити — достоту як звик у театрі.

Драматурги люблять новели, бо їм видається, що новели вивільняють читачів, перетворюють їх на глядачів, які не в змозі відірватися від вистави — хіба що підвестися і вийти. Новела повертає письменникові владу над часом, дає змогу творити драму, паузи, несподіванки, смикати за нитки емоцій і знань, а потім несподівано опускати завісу.

Справді, стислість ставить новелу на один рівень з музикою і театром: це мистецтво часу. Тривалість читання — як і прослуховування мелодії, і перегляду вистави — регулюється митцем.

Стислість перетворює читання на привабливу пастку.

Я дуже чутливий до того, про що рідко згадують: правильного розміру книжки.

Як читач, я переконаний, що більшість книжок, які потрапляють мені до рук, мають невідповідний розмір: оця містить триста сторінок, хоча для сюжету достатньо і ста, інша обмежується ста двадцятьма, однак потребує п’ятисот. Чому літературна критика вперто оминає цю проблему? Критики зазвичай із захватом пишуть про великі обсяги — та лише тоді, коли це очевидно.

Цей недогляд вражає ще більше, коли розумієш, що в інших мистецтвах адекватності розміру приділяють чималу увагу. У скульптурі викликає подив, коли митець вирізьблює монументальний ансамбль із маленького каменя чи кульбабу — із гранітної брили заввишки шість метрів; у живописі цілком зрозумілий зв’язок між рамкою, її розмірами і сюжетом картини; у музиці часом той або інший музичний твір судять за часом звучання. А от у літературі — ніколи!

Я переконаний, що кожна історія має щільність, властиву лише їй, і яка вимагає відповідного формату письма.

Більшість романів — пастки: є начинка чи немає начинки — іншими словами, може переважати «вода» чи стихії у чистому вигляді. Дуже часто, заради збільшення обсягу, накопичуються по-бюрократичному вичерпні описи, діалоги вдають реальні розмови й руйнують стиль, теорії застосовуються довільно, перипетії нагромаджуються, неначе пухлина.

Коли одне нью-йоркське видавництво надрукувало «Месьє Ібрагіма і квіти Корану», хтось із видавців поцікавився, чи не хотів би я з оповідки на вісімдесят сторінок зробити роман на мінімум триста, розвинувши долю месьє Ібрагіма, батьків Момо, його дідуся і бабусі, шкільних друзів тощо...

«Концерт пам’яті янгола».

Пишу його під музику Альбана Берґа, що чарує мене і призвичаює до незвіданих відчуттів і нових ідей.

Так, раніше я не зауважував, наскільки вільними робить нас вік. У двадцять років ми є продуктом виховання, але у сорок це вже, нарешті, результат нашого власного вибору — точніше, виборів — звісно, якщо ми на них зважувалися.

Юнак перетворюється на дорослого чоловіка, що виріс з дитинства. А зрілий муж є дитям юнака.

Чи можливо змінитися? І — що важливо — чи можна змінитися з власної волі?

І знову я, поринувши у вир історій, стикаюся з дилемою свободи...

Для прихильників детермінізму цілком зрозуміло, що людина незмінна, бо не автономна і не владна над собою. Свобода — оманна — це лише назва останнього умовно осягнутого. Байдужою людина стає тільки під дією нових примусових сил (так званої суспільної дресури) або травми. За винятком надмірного інтимного знесення — це вже зовнішній чинник...

Для тих, хто все ж вірить у можливість свободи, справи ускладнюються. Чи може воля набувати такої сили, щоб змінювати характер?

Такі люди є — цих амбітників я називаю «послідовниками святості». Хоч ким би вони були — юдеями, буддистами чи християнами, або ж навіть атеїстами, як, приміром, Сартр, що у п’єсі «Диявол і Господь» виводить головного героя Ґьоца, який зазнає радикальних змін від зла до добра, — усі вони вірять у диво метаморфози.

Для інших, таких як я — цих недовірливих я кличу «покращувачами» — такої сили волі не існує. Людина не здатна до змін: вона лише може виправляти себе. Свій темперамент вона використовує іншим робом, вигинаючи його так, щоб він служив іншим цінностям. Так Кріс, герой «Концерту пам’яті янгола», під впливом нещасної фрустрованої матері дуже просунувся у своєму культі змагання і бездоганності. Мало не здійснивши вбивство, він, приголомшений, зберігає властивий йому характер — енергійність, войовничість, успішність — та ставить його на службу добру. Він не зазнає змін, однак світиться вже інакше: лампочку індивідуаліста замінили на лампочку альтруїста.

Сила волі.

Без неї всі ми піддалися б імпульсам люті. Хто з нас, не відчувши зненацька гніву або страху, не бажав хоча б на коротку, блискавичну мить ударити, ба навіть убити іншу людину?

Часом мені здається, що всі ми — убивці. Більшість людей тримає себе в руках і лише уявляє убивства; меншість є справжніми вбивцями.

Марґеріт Юрсенар казала: ми не змінюємося — ми глибшаємо. Андре Жід, своєю чергою, радив плентати тільки власним схилом — головне, щоби нагору.

Коли воля поєднується із розумом, людина перетворюється на зграбну тваринку.