Я не раз прокидалася з думкою, що могла б і не зайти по цигарки до того паризького бістро, могла б пройти повз пластиковий столик, де він уже тоді разом зі своїми приятелями-студентами відтворював новий світ. Варто було мені лише побачити його...»
Анрі не міг відірватися від тексту аж до останнього слова. Закривши книжку, він не просто ридав, як і всі, кому судилося у майбутньому прочитати звіряння, він пережив колосальний досвід: Анрі ніби знову відкрив для себе Катрін і покохав її.
Катрін на смертному одрі склала оду абсолютному, небаченому коханню, оспівавши єдиного й унікального чоловіка, який надихав її, постійно дивував, чоловіка мужнього, розумного і рішучого, яким вона щиро захоплювалася.
Наші життя складено так, що залежно від того, як на них подивитися, вони можуть видатися або жахливими, або дивовижними. Одні й ті самі події можна тлумачити або як успіх, або як катастрофу. Коли вони були в сварці, Катрін трактувала їхній шлюб як дурисвітство, та в останні місяці життя озирнулася і побачила велике кохання.
Трапляються долі, подібні до священних писань: лише уважне читання надає їм справжнього сенсу. Закрита книжка німує; вона може заговорити лише тоді, коли її розгорнуто; і мова, якою вона заговорить, співпадатиме з мовою читача, буде забарвлена у його очікування, бажання, прагнення, пристрасті і хвилювання. Факти — мов речення в книзі, самі по собі не мають значення — лише те, яке їм надають інші. Катрін щиро кохала Анрі — і щиро ненавиділа його; щоразу минулим вона послуговувалася залежно від того, що відчувала конкретної миті. На порозі смерті гору у ній знову взяло кохання; отже, таємною золотою ниткою, що пов’язувала всі перипетії їхніх життів, перетворивши їх на сюжетну лінію, було саме кохання.
Через місяць опісля тріумфального виходу книжки медсестру, якій довірилася Катрін, покликали на аудієнцію до президента. Хоча він намагався удавати привітність — або, можливо, саме тому, що видавався надто привітним, — вона перепросила: якщо вона й збрехала йому, не віддавши зошита у Замку Рити, то лише тому, що виконувала волю мадам Морель.
— Якби ви знали, як вона вас обожнювала, месьє! Чекала на вас з ранку до ночі. Жила тільки заради вас. Вона знала, що кінець близько, тому намітила собі лише дві мети: написати цю книжку і не заважати вашому переобранню. Саме заради вас вона довго чинила опір хворобі. Тоді, у неділю, упевнившись у вашій перемозі, вона заплакала і сказала: «От і добре, він виграв, тепер я можу піти». І за кілька годин впала у кому. Лише надлюдське кохання наснажило її триматися так довго.
Останній термін Анрі Мореля — хоч і викликав чимало запитань у політичних експертів (та хіба буває інакше?) — дав усім, зокрема і його запеклим суперникам, нагоду побачити гуманний бік президента.
Він не просто назавжди відмовився від коханок — він створив своєрідний культ своєї померлої дружини, культ щирий і негучний. Портрети Катрін — світлини й картини — заповнили особисті покої президента, навіть ванну кімнату. Власним коштом і за підтримки кількох меценатів він заснував фундацію — Фонд імені Катрін Морель, — що опікувалася сучасним мистецтвом, яким так захоплювалася небіжчиця, і заохочував молодих митців замовленнями, подорожами і стипендіями. Водночас президент ніби хотів надолужити згаяний час і перечитати нарешті книжки, які вона колись йому радила. Щовечора він усамітнювався у колишній їхній вітальні, вмикав її улюблену музику, запалював її улюблений інтер’єрний аромат — і занурювався в один із томів. Ніби забувши про її зникнення, Анрі приєднувався до Катрін на сторінках книжки і намагався продовжити (чи лише зав’язати, хтозна?) діалог із нею.
Ця відданість зворушила чимало сердець за межами Франції.
Хіба існує почуття, на поверхні якого не відбилася б, мов підшивка на одязі, його протилежність? Чи існує кохання, вільне від ненависті? Рука, яка пестить, може одразу ж і схопитися за кинджал. Невже є пристрасть, якій невідома лють? Хіба часом не вбивають із тим самим запалом, що єднає й дає начало новому життю? Наші почуття не є змінними — радше двозначними, чорними або білими залежно від ситуації, витягнутими, мов струна, між суперечностями, зміїстими, схильними як до найгіршого, так і до найкращого.
Кохання загубилося в коридорах часу. Спочатку вони з Катрін кохалися, потім їхні почуття зруйнувалися, і врешті вони по черзі захоплювалися один одним — хтось палко кохав того, хто його зневажав; а згодом смерть згладила все — реальність і розбрат. Спогади давали змогу виправляти помилки, позбавлятися непорозумінь, реставрувати минуле. Кохання заволоділо серцем Анрі. Щире кохання.
Коли, відмовившись від третього терміну, президент Морель вийшов на пенсію, він немов одружився з минулим. Цей самотній, поважний і завжди усміхнений велет решту життя присвятив написанню спогадів. І вперше в історії звіряння голови держави — де, звісно, було майстерно викладено і його амбіції, і політичний шлях, — називалися дуже просто, на честь тієї, якої йому бракувало і яку він обожнював понад усе: «Взірцеве кохання».
Нотатки автора
Учора вранці в мою голову зненацька ввірвалася думка — така яскрава, спокуслива, категорична, що за дві доби вона безцеремонно облаштувалася у мені, змінила плани, настрій, запитання, які мене турбували, та заволоділа моїм майбутнім. Я для цієї думки — лише слухняний партнер. Але найгірше в тому, що вона привела за собою ціле сімейство інших думок.
І щойно я погодився розчинити перед нею двері, як одразу був приречений і вже не мав вибору — мусив писати.
Що ж то за думка була така? Хтось комусь замолоду відмовляється допомогти. По цьому вчинку зловмисник усвідомлює свою потворну натуру, обурюється і повністю змінюється. Двадцять років по тому, коли він перетворюється на щирого альтруїста, давня жертва знаходить його. Вона також зазнала кардинальних змін: страждання перетворило її на жовчну, їдку, жорстоку істоту... Доля поміняла цих двох місцями: жертва обернулася на ката, а вбивця став порядною людиною. Спокута зустрілася з прокляттям... Чим це має закінчитися?
Не встиг я занотувати цю думку, як мене гукнули її посестри. Тема еволюції людей залежно від їхнього вибору чи травм викликала в уяві обриси інших історій.
Того вечора я вигадав вісім-дев’ять оповідань. І так тішився, що навіть не відчував утоми.
Одне лише було безперечно: з мене назовні просилася книжка.
Усупереч усталеній думці, збірка новел — це цілісна книжка, що має свої тему і форму. І якщо кожна з новел має певну автономію, яка дає змогу читати її окремо, то для мене всі вони є складовими великого задуму, що має початок, середину й кінець.
План книжки передує написанню новел, він ніби скликає і ліпить їх у моїй уяві.
Саме так задумувалися «Одетта» і «Мрійниця з Остенде».
Я не складаю букет, збираючи різні квіти — я вишукую квіти залежно від букета.
Часом мені трапляється писати новели, пов’язані з певною подією, гучною справою, ювілеєм. Це — мов видерті аркуші. Якщо колись я їх поєднаю у збірку, то назву її «Зібранням новел», аби ця книжка відрізнялася від збірок, задуманих як цілісні твори. Вони зберуться під одну обкладинку — але не складатимуть книжку.
«Отруйниця».
Як завжди, персонаж, який зроджується під моїм пером, захоплює мене. І ось я вже стара пані — а втім, до подібної метаморфози я звик, — провінційна серійна вбивця (до цього звик менше)... Цікаво, як авторам «чорних» романів вдається вести нормальний триб? Я починаю боятися за своїх рідних... За кілька днів стаю не менш порочним, ніж моя «вбивця», не відчуваю схильності до благородства, подумки нищу людей і насолоджуюся цим. На кухні замість олії та оцту бачу різноманітні отрути і, готуючи соуси, уявляю жахливі речі. Учора ввечері, приміром, я розчаровано подавав на стіл безневинну смаженину з грибами.
Персонаж не відпускає мене, навіть коли я не пишу. Він усюди слідує за мною і часом навіть промовляє від мого імені. Ця роль не просто пристала до мене (це, зрештою, не так уже й страшно) — вона заволоділа моєю уявою. Персонаж зібрав усередині мене все, що хоч чимось йому близьке. І якщо мій герой таки справді негідник, то він втілює всі мої негативні риси.
Коли я писав «Чужу долю» — роман про Гітлера, — то вже тоді здригався від страху.
Тієї ночі я так розхвилювався, що, аби опанувати себе, вві сні взявся складати життєпис Франциска Асизького...