Концерт пам’яті янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— От пройдисвітка, вона передбачила все!

Рено вирішив, що став жертвою своєї уяви: завжди стриманий президент не міг сказати такого про кохану дружину. Старий вояк прокашлявся, почервонів, посовався в кріслі — йому було ніяково, що не міг зрозуміти вірно.

— Дякую, Рено, дуже дякую... Нехай результати розслідування перегляне Ріґо. Щоб точно знати, що нічого не можна вдіяти...

— До виконання, месьє президенте!

Рено підвівся і козирнув. Уже у дверях Морель його зупинив:

— Рено! Як називається книжка?

— «Чоловік, якого я кохала».

— Як? «Чоловік, якого я кохала»?

— Саме так. Гарна назва, правда ж, месьє президенте?

Анрі, щоби спекатися генерала, кивнув.

Йолоп! Гарна назва? «Чоловік, якого я кохала»? Та ні, це було тяжке звинувачення. Це те саме, що поставити на обкладинку «Чоловік, якого я кохала і якого вже не існує» або «Чоловік, якого я кохала, — і це було помилкою». Не назва, а чиста сірка, отрута, справжнісінький апокаліпсис, ніби пряме звернення до французів: «Чоловік, якого ви помилково обожнювали, якого вважали достойним, чесним і щедрим, — насправді просто негідник!». Авжеж, ця назва розшифровувалася як «Чоловік, який вас обдурив»!

— Ріґо!

Морель заволав у слухавку. І вже за кілька секунд захеканий Ріґо з’явився у кабінеті президента.

— Ріґо, негайно вилітайте до Канади. Робіть, що хочете, викрадіть, викупіть, зробіть копію, але якнайшвидше привезіть мені примірник клятої книжки! Виконуйте негайно!

Через тридцять шість годин Ріґо приземлився у Руассі і, щоби пришвидшити шлях до Парижа, стрибнув на мото-таксі. Невдовзі він вже стояв у президентському кабінеті.

— Ось, пане, тримайте — це примірник «Чоловіка, якого я кохала»!

— І як?

— Перепрошую?

— Ви ж прочитали.

— О, я не мав на це права, мені не давали такої вказівки, ви цього не хотіли б...

— Слухайте, Ріґо, я вас добре знаю! Ви точно прочитали цю книжку! Хіба ні?

— Авжеж, месьє президенте!

— То що? — гаркнув Морель.

Обличчя Ріґо почервоніло, ніс дав косяка спершу праворуч, потім ліворуч — і він пробурмотів, відвівши очі:

— Це якась дивовижа... Зворушливо. Найпрекрасніше зізнання в коханні, яке я читав.

Він вийняв із кишені велику зіжмакану вологу хустинку.

— Вибачте... Тільки згадаю — і знову плачу.

Багряний Ріґо, приклавши до очей хустинку, вибіг із кабінету.

Збентежений, заінтригований, схвильований Анрі схопив книжку і розгорнув її.

«Не минає і миті, щоби я не тішилася в цій кімнаті, де, втім, мушу очікувати свого кінця. Моє серце п’яніє, моя душа сповнена вдячності: я зустріла його! Авжеж, невдовзі на мене чекає смерть, однак якщо я жила — байдуже, довго чи недовго, — то лише завдяки йому, завдяки Анрі. Життям я завдячую лише йому.