Концерт пам’яті янгола: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це не міняє нічого. Ви ж уже вирішили!

— Але ж...

— Ви зробите це, бо обіцяли мені. І Господу, звісно!

— Але поруч зі мною не буде вас! Коли я сидітиму у в’язниці, ви не навідуватиметеся щодня!

— Ви зробите це, бо обіцяли мені.

— Авжеж, я це вже чула, — вам і Господу...

І вона кинула слухавку — спантеличено, ніби зав’язнувши між екстазом, у якому провела весь минулий день, і несамовитою люттю. «До Ватикану... Це завдяки мені він мав би поїхати до Ватикану! Святий Отець нагородив би його за мої зізнання. Варто було почекати ще трошки! Адже значно ліпше поїхати до Ватикану, отримавши неможливе — каяття грішниці, аніж за якусь писанину про маловідому святу! Що на нього найшло?! Як він міг так мене зрадити?»

Два дні по тому Вера Верне — «стара гаргара», покручена, мов стара лоза, — з’явилася на порозі Марі Морестьє і писклявим голосом повідомила про появу нового священика.

Марі подалася до церкви.

Абат, запнений в сіру сутану похмурого крою, підмітав сходи, перемовляючись із жителями Сен-Сорлена.

І коли Марі Морестьє побачила його — низенького пухленького червоновидого чоловічка далеко за сорок, — то миттю зрозуміла, як минуть її наступні роки: вона опікуватиметься його садком, годуватиме його кішку, значно рідше відвідуватиме службу і мовчатиме аж до смерті.

Повернення

— Ґреґе...

— Я зайнятий, я працюю!

— Ґреґе...

— Та залиш мене в спокої, чуєш? Мені ще двадцять три труби чистити!

Могутня спина Ґреґа над другою турбіною потужними м’язами випиналася з-під бавовняної майки і рішуче відмовлялась розвертатися до співрозмовника.

Однак матрос Декстер наполягав:

— Ґреґе, на тебе чекає капітан!

Ґреґ різко обернувся, і Декстер від несподіванки відсахнувся. Усе тіло колоса — від оголених пліч до глибокої западини між стегон — стікало потом, і це робило його схожим на варварського ідола: тіло лисніло від жовтогарячих зблисків котлів і сяяло у пару, який від нього линув. Завдяки хисту механіка Ґреґа суховіз «Ґранвіль» прямував, не збавляючи ходу, і цілодобово сім днів на тиждень розрізав океанічні хвилі, доставляючи різноманітні товари з порту у порт.

— Невже він має чим мені дорікнути? — буркнув здоровань, нахмуривши темні брови кожна завширшки з палець.

— Ні. Він просто на тебе чекає.

Ґреґ похитав головою, ніби вже відчувши свою провину. І переконано повторив:

— Певно, має чим мені дорікнути...

Посланець Декстер ледве стримався, гірко зітхнувши; авжеж, він знав, навіщо капітан послав по Ґреґа, та не хотів розповідати про це.

— Та не бери дурного в голову, Ґреґе! Чим він може тобі дорікнути? Ти ж працюєш за чотирьох!

Ґреґ його не слухав. Змирившись, він стирав із рук чорний жир — механік уже був готовий до покарання; адже важливішою за власну честь для нього лишалася дисципліна на борту, тож якщо начальство закидало йому якийсь переступ, то, без сумніву, мало на це підстави.

Ґреґ не став розпитувати — бо все одно мав почути усе від капітана. Ґреґ узагалі не любив думати. Це не дуже йому вдавалося, та й — головне — платили ж йому не за думки! Стосовно роботодавця, з яким він підписав угоду, надмірне думання здавалося Ґреґові зрадництвом, гаянням часу і сил. У свої сорок років він працював так, як і на початку кар’єри, у чотирнадцять: піднімався вдосвіта, аж до ночі бігав по кораблю, чистив, лагодив деталі двигунів — здавалося, ніби він відчував нав’язливу потребу виконувати все якнайкраще, ніби мучився невситимою і нікому не потрібною відданістю. І на своєму вузькому ложі з тоненьким матрацом Ґреґ відпочивав лише для того, щоб якнайшвидше повернутися до роботи.

Він натягнув картату сорочку, зверху накинув дощовик і рушив за Декстером до капітана.

Море того дня було нелагідне; ні збурене, ні спокійне — просто в поганому гуморі. З куцих підступних хвиль стікала піна. Як це часто буває на просторах Тихого океану, все довкола здавалося одноманітним: сіре небо надавало бетонний полиск усьому — ряботинню, хмаркам, палубі, брезенту, трубам, людям; навіть Декстер, який вирізнявся мідяним блиском писку, нині вражав мало не вугільним кольором шкіри.