— Тому отець Маркоз так знахабнів, що навіть погрожує, — злісно пробурчав Олександр.
— Даремно засмучуєшся, князю, клянусь твоїм сонцем! Вір, що я не буду сидіти склавши руки, — втрутився Караман. — Адже священик відвів хлопчика до себе.
— Чи не думаєш ти, що він продасть його?
— О-о... Нікому не поступиться і за сотню гаманців, повних марчілі. Я знаю вдачу цього ірода!
— Ну і нехай тримає хлопчика поки у себе, напуває і годує його; нехай той поживе на попівських хлібах — ціна йому тільки підвищиться! Не буду я Караманом, якщо це щеня знову не стане нашим!
— Ну, досить вихвалятися!
— Нехай я помру, князю, якщо не виконаю свою обіцянку!
— Ех, Карамане! Ти не жартуй із цим попом. Він підніме на ноги весь край, до царя дійде! Можливо, навіть підніме селян. Вони на перший поклик підуть за ним. І що ти думаєш, наші ж кріпосні палитимуть наші будинки!
— Назви мене зрадником, якщо дам кому-небудь привід запідозрити, що ти причетний до цієї справи. І все влаштую так, щоб ніхто не зрозумів, де початок і де кінець! Дайте тільки час, щоб забулося це викрадення.
— Якщо ти все це виконаєш, Карамане, і допоможеш мені насолити священикові, — відповів Тенгіз, — надінь мені бабину хустку на голову, коли не отримаєш в подарунок відмінну кримську рушницю!
— Живи і здрастуй! Я і без пешкеша[28] все зроблю. Цей піп і нам отруює існування не менше, ніж тобі. Яких збитків довелося зазнати через нього!
— О, щоб йому ні дна, ні покришки! — вигукнув Олександр.
— Тільки, Тенгізе, пам’ятай про одне, — продовжував Караман, — нікого більше не приводь сюди. Тут тепер ніщо не залишиться в таємниці. І, коли хтось, за допомогою Бога, потрапить у твої руки, чи дитина, чи дорослий, веди до мене. Я недавно оселився в верхів’ях Чорного потоку. Мій будинок оточений таким дрімучим лісом, що там людини не зустрінеш!
— Дай Бог тобі здоров’я! Постараюся, — відповів Тенгіз і хвацько підкрутив вуса. — Дивуюся, як ви терпите цього попа?! Давно пора переламати йому ноги! Цього негідника, котрий заважає нам, треба знищити! Адже він все одно не дасть спокою, будь він проклятий, всюди пхає свого носа!
— Ну, досить! Про це подумаємо потім. А поки що краще закусимо. Ось нам уже несуть смаженого баранчика, — з задоволеною посмішкою підсумував князь Олександр.
Хвича швидко звик до отця Маркоза. Ласкаве ставлення і смачна їжа зробили свою справу: дитина повеселішала, зміцніла і бігала, як молодий джейран. Хлопчик дуже полюбив священика й охоче допомагав йому в церкві: роздував кадило, запалював свічки; а вдома він виконував різні дрібні роботи, носив воду і дрова. За два-три місяці обличчя малюка помітно змінилося: зник переляканий, насторожений погляд, очі стали спокійнішими. Хлопчик погладшав, став рожевощоким.
— Хвичо! — кликав його отець Маркоз.
— Патені[29]?! — жваво відгукувалася дитина.
— Ах, ніяк не навчу тебе — говорити не «патені», а батоно, батоно!
— Ба-то-но!
— Ну, ось і навчився! Біжи і подивись, чи не вибралися телята з-за загородки?
І хлопчик зі швидкістю стріли летів виконувати доручення.
— Ну, повторюй за мною: «Слава тобі!» — навчав дитину священик.
— Слави тебі! — повторював Хвича.
— Що? Не кажи по-мегрельськи! Кажи грузинською: «Слава тобі!»
— Сла-ва ті-бе!
— Так-так! «Святий Боже...»
— Свіа-тий Боже...
— Знову по-своєму! Треба вимовляти розбірливо: «Святий Боже!» Ось як! — сердито виправляв хлопчика священик.
Від навчання молитвам священик перейшов до абетки. Хвича виявляв великі здібності. Незабаром він оволодів грамотою і навчився співати. Давидові псалми й одкровення пророків він читав вільно. Це дуже тішило отця Маркоза. Він не спускав очей з дитини і навіть при обході пастви завжди брав його з собою.
[28] Пешкеш (тюрк.) — дар, підношення.
[29] Патені — мегрельською — пан, добродій; відповідає грузинському «батоно».