Мамелюк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Увійшовши до кімнати, отець Маркоз прочитав коротку молитву і неквапливо привітав хвору.

— Іагундісо, — слабким голосом покликала княгиня, — подай пастирю стілець.

Священик сів, оглянув кімнату, помітив молитовник і співчутливо запитав хвору:

— Що з тобою, пані? Мене дуже турбує твоя хвороба. Молю всеблагу Богородицю про твоє одужання.

— Дякую, отче. Я почуваюся дуже погано, тому і довелося потурбувати тебе. Хто не знає: життя і смерть — справа однієї хвилини, — тихо промовила Родам.

Отець Маркоз зі співчуттям подивився на хвору і ласкаво відповів:

— Так, так, княгине. Я радий, що у важкі хвилини ти звертаєшся до Бога. «Я кличу до мене, і я почую голос твій!» — сказав Господь. — Не сумніваюся, що Бог почує і тебе, якщо ти щиро звернешся до нього.

— Я почуваюся дуже слабкою, отче.

— Господь зміцнить слабких і перетворить у порох сильних. Слухайте слово Господнє, бо добрий він і милостивий на віки вічні, — підвівши очі до неба, промовив Маркоз.

— Ох, отче, здається, і Богу набридли наші гріхи.

— Приховувати нічого, княгине, гріхи наші великі, — перервав її священик, — хіба гори і долини, море і суша, статки невірних і халупи, які дали притулок нещасним удовам, не волають про гріхи наші!

— Ти знаєш мене, отче. Я ж не раз відкривала тобі душу на сповіді... Господу Богу добре відомо про мої муки і страждання... — сльози покотилися з очей княгині, і вона не змогла продовжувати.

— Здається, і ти мене добре знаєш, княгине! Минуло сорок років звідтоді, як я тебе обвінчав. Тобі відомо, скільки я мав неприємностей за цей час, скільки було проти мене змов, навіть у твоїй родині. Але я завжди був і буду вдячний тобі, тому що впевнений: якби не ти, мене вже давно не було б на цьому світі. Так відплатиться тобі за це сторицею! Я вірю, що ти щиро страждала, коли бачила неправедні справи в своїй сім’ї, які чиняться твоїми близькими. Великою має бути скорбота, яку відчувала ти, чесна дружина і мати, знаючи, що твій чоловік і син давали притулок викрадачам, які займаються продажею побратимів у країну невірних. Та настали інші часи: Господь змилувався над нами і послав нам захисника. Ти ж усвідомлюєш, який суворий наказ видав цар проти тих, хто займається работоргівлею? Сподіваюсь, що наказ цей не залишиться гласом волаючого в пустелі. Це вже й зараз відчувається. Нині сіяч майже без побоювання йде сіяти, а лиходій, охоплений страхом, ховається. Я сподівався, що така зміна обрадує тебе. Але, на жаль, я бачу, що, навпаки, — ти занемогла, плачеш і стогнеш. Недуга твоя особлива, і викликана вона не тілесними стражданнями! Скажи мені, що за причина твоєї хвороби, не приховуй нічого!

Княгиня гірко заплакала.

— Тобі важко відповісти: сльози заважають, — спокійно продовжував священик. — Нічого! Сльози — то велика розрада, вони полегшують душу. Чи можу я сам відповісти на своє запитання? Гаразд, я не стану турбувати тебе, сам відповім. Ти ж знаєш, княгине, що від моїх очей нічого не приховати! Але ти все ж повинна сказати мені: хто цей чорнобородий мегрел, який завітав до вас у гості? Без сумніву, це недобра людина!

Княгиня глянула на священика заплаканими очима.

— Не дивуйся, княгине. Я його вже бачив, хоча мигцем, але бачив, і для мене цього достатньо. Все інше зрозуміло, у всякому разі для нас з тобою...

— Отче, клянусь Христом, що я... — вигукнула княгиня.

— Навіщо мені твоя клятва?! Хіба я не знаю, що приймати такого гостя тобі не приносить задоволення так само, як і мені? Але ж я не захворів, хоча його поява не була мені приємною. А ось тебе я бачу в ліжку.

— Отче мій, ти здогадався, що діється в моєму домі! — обізвалася княгиня.

— Щоб зрозуміти причину твоєї недуги, не треба бути знахарем. Було б соромно, якби від мене вислизнуло щось подібне.

— Як мені вчинити, отче? Я між двох вогнів, — гірко промовила Родам і витерла сльози. — Нелегко людині відвикнути від того, що стало для неї звичним. Ти ж знаєш, що мій чоловік і син дали клятву Гуріелі і царю, що не продаватимуть паші невільників. І треба сказати правду: тепер вони все ж утримуються від цього. Це відомо і тобі. Та відмовитися зовсім від мерзенної справи вони нездатні. Я посварилася і з чоловіком, і з сином, але добилася тільки одного: тут, у нашому домі, подібна гидота не матиме місця. Обидва дали мені чесне слово; і справді, вже три місяці вони не приводили сюди невільників. Непорочна діва Марія — свідок цьому! Сьогодні знову навідався один розбійник. Іудине кодло, безсовісний негідник! Він привів із собою викраденого хлопчика, зовсім ще малюка... і такого гарненького... Горе його злощасній, знедоленій матері!

Я негайно ж здійняла галас. Краще б я померла! Чоловіка немає зараз, він у від’їзді. А син, як завжди, почав заспокоювати мене, що це востаннє, що він уже давно обіцяв потійському паші добути хлопчика, що гроші отримані наперед. Я не повірила йому, дуже розгнівалася і втратила контроль над собою: хлопчика я відібрала і доручила відданій няні і служницям, після цього в мене страшно розболілася голова, я знепритомніла.

— Зрозуміло, зрозуміло, пані, мені все зрозуміло. Заспокойся! Твоє серце, повне благовоління і любові, нехай заступиться за твого чоловіка і сина в годину страшного суду, — схвильовано виголосив священик. — Ніде правди діти: я відразу зрозумів, у чому справа. По обличчю твого сина Олександра я зауважив, що моєму приходу він не дуже радий, але що мені було робити? Я все ж буду просити Господа наставити його на добру путь. Пора, княгине, щоб твій чоловік і син перестали займатися цією ганебною справою. Невже нічого не варті сльози, пролиті матерями в нашій нещасній країні за останнє століття? Нехай наші сини і дочки з дитинства і до кінця своїх днів живуть і трудяться на своїй батьківщині, а покінчивши із земними справами, нехай і прах свій повертають рідній землі. Передай князю від мого імені, що йому належить твердо дотримуватися клятви і не ганьбити свою сивину негідними вчинками, бо наближається судний день. Князь адже знає, що Господь дослухався до сліз і благань нашого народу і дарував йому покровителя. Нехай князь остерігається! Я попередив його!

— А як мені бути зараз, отче? Що робити з хлопчиком? — запитала Родам.

— Хлопчика поки що віддай мені. Я виховаю його, навчу всьому. Потім ми знайдемо його рідних і повернемо їм сина. Краще, звичайно, тримати все це в таємниці. Отець Маркоз — людина скромна, але, якщо буде потрібно, він зуміє постояти за правду. Хай продовжить Господь твої дні, благочестива жінко! Заспокойся: тобі не треба причащатися!

VII

Настала ніч. Покрите хмарами похмуре небо, готове вибухнути зливою, грізно дивилося на землю. Місяць ховався в хмарах, довкола ширяв морок.

Отець Маркоз, супроводжуваний двома озброєними селянами, вийшов з воріт садиби князя Гіоргі і попрямував до свого дому. Поруч з ним, прикритий полою його довгої ряси, дріботів хлопчик. Він тремтів, хоча ніч була тепла.

— Не бійся, малюк, — ласкаво підбадьорював його священик, — ми скоро будемо вдома. Я нагодую тебе, і ти виспишся... Як тебе звати?