ФЕЛІКС: Ого, як накаталася! Ти ж хвора. Тобі необхідна фахова допомога.
ЛЮЧЯ: Яка, яка?..
ФЕЛІКС: До психіатра! Ковзани в зуби й уперед! Завтра, мерщій!
Лючя знову зачиняється у ванній кімнаті.
ФЕЛІКС: Ти... У тебе ж є все.
ЛЮЧЯ (з ванної кімнати): То «все» — це ти? (Відчиняє двері.) Ти серйозно вважаєш, що ти є все?..
ФЕЛІКС: Я серйозно вважаю, що люди, які взялися піклуватися одне про одного, мусять піклуватися одне про одного. А все решта приходить саме по собі.
ЛЮЧЯ: Цього «всього», Феліксе, аж задосить. У горло вже не лізе, аж давлюся.
ФЕЛІКС: Не розумію.
ЛЮЧЯ: Тобі не можна розуміти. Бо не матимеш, куди заховатися.
ФЕЛІКС: Люче, послухай мене, дитино. Я відчував, що з нами може таке статися... Що ти така людна, яка вибирає нездійсненність. Коли можна чогось не мати й від цього страждати — ура! Бо щось мати для тебе — надто складно. А страждати й понавигадувати — завжди прошу. Завжди витримаємо. Ти така, Люче. Я чекав, коли таке з тобою почнеться... Тому сьогодні я здивувався лише трошки. Проте чи ти сама усвідомлюєш, що мариш?.. Боже мій, Люче...
ЛЮЧЯ: Я марю. Гаразд. Може, і дійсно?.. Але ти відпусти мене! Відпусти зі всім моїм маревом. Воно життєво важливе для мене.
ФЕЛІКС: Куди поїдеш?
ЛЮЧЯ: За кордон. Я знайшла там роботу. Документи вже готові.
ФЕЛІКС: Коли?
ЛЮЧЯ: У понеділок.
ФЕЛІКС: Так не робиться!..
ЛЮЧЯ: Ага...
ФЕЛІКС: Чому ти це кажеш лише зараз? Можливо, ти збиралась узагалі не казати?.. І втекти? Чи не так?..
ЛЮЧЯ: Феліксе, я стараюсь...
ФЕЛІКС: Але ж ти повернешся?
ЛЮЧЯ: Повернуся до Литви. Не до тебе.
Пауза.
ФЕЛІКС: Чому всі мене залишають?
ЛЮЧЯ: Бо ти нестерпно легкий. Нестерпно зручний. Поруч з тобою не залишається, що робити. Я не вмію так жити.
ФЕЛІКС: Маячня.
ЛЮЧЯ: Я знала, що ти не зрозумієш.
ФЕЛІКС: Тобі нудно зі мною?
ЛЮЧЯ (ніжно, ніби перепрошуючи): Несамовито...
ФЕЛІКС (починає плакати): Мені... теж...