Варіанти: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дуже гарно. Я ще багато не бачив, але вже побачене здається дуже гарним.

— Я звик до цього всього, — відказав голос. — Але, думаю, це тому, що я живу тут.

— Можливо, — сказав Мішкін. — Саме так я звичайно почуваюсь удома.

— До речі, а де твій дім?

— Земля, — відповів Мішкін.

— Велика червона планета.

— Маленька зелена планета.

— Думаю, я чув про неї. Єллоустонський національний парк?

— Саме так.

— Далеченько ж ти забрався від дому.

— Певно, що так, — кивнув Мішкін. — Але я, звісно, люблю подорожувати.

— Ти прилетів на космічному кораблі?

— Так.

Запала тиша. Мішкін не знав, як сказати, що він не бачить свого співрозмовника. Він збагнув, що мав згадати про це раніше. А тепер видався б дурнем, якби зробив це.

— Що ж, — сказав голос, — думаю, мені краще піти.

— Приємно було розмовляти з тобою, — мовив Мішкін.

— Мені теж. Мені цікаво, чи ти помітив, що я невидимий?

— Звичайно, помітив. Думаю, ти бачиш мене?

— Так, бачу. Ми, невидимі, можемо бачити такі видимі речі, як ти, дуже добре. Крім, звісно, тих небагатьох нещасних поміж нас, хто сліпий.

— А ви бачите одне одного?

— Ні, звісно ж, ні. Ми не могли б бути справді невидимими, якби бачили.

— Я й не подумав про це, — сказав Мішкін. — Це, мабуть, перешкода?

— Безперечно, — погодився невидимий. — Ми проминаємо одне одного на вулицях, не помічаючи. Це ображає наші почуття, хоч і відомо, що тут немає ради. І з невидимістю дуже важко закохатися. Наприклад, коли зустрічаю гарненьку дівчину на суботніх танцях християнської молоді, я не знаю, чи вона справді симпатична, а чи, може, якась бридуля. А я не люблю запитувати. Я знаю, що такі речі не мають значення, але завжди здається, що мають, хіба ні?

— На Землі так, — підтвердив Мішкін. — Але, гадаю, невидимість має й переваги.

— Авжеж. Ми полюбляємо розважатись, вискакуючи на людей із криком «бу-у». Але тепер уже всі навколо знають про нас, тож ніхто й не лякається, лише гримають «забирайся».

— Думаю, невидимість — перевага, коли ви полюєте?

— Насправді ні. Ми, невидимі, здебільшого маємо доволі важку ходу, тож, полюючи, зчиняємо великий гармидер, хіба що стоїмо абсолютно спокійно. Через те ми полюємо лиш на один вид тварин. Ми називаємо їх нечутними, бо вони цілковито глухі. Супроти них наша невидимість має велику перевагу. Але нечутні — радше посередній харч, навіть спечені в горщику з соусом бешамель.

— Я завжди думав, що невидиме створіння матиме перевагу над усіма іншими, — дивувався Мішкін.

— Кожен так думає, — мовив невидимий. — Насправді невидимість — лише своєрідна перешкода.

— Це дуже погано, — чемно поспівчував йому Мішкін.