Зимова повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він глянув на руки: одутлуваті, довгі, на кінцях немов обсмикані, закінчувалися кургузими пальцями, і більше вони видавалися тваринами з мініатюрними вічками нігтів.

Крокуючи Галереєю, він дивувався, нащо стільки вікон, ловлячи своє відображення в десятках дзеркал, він не розумів, нащо всього стільки, — на той час, що він знав про цей палац, то навіть ті, хто був до цього при владі, не дозволяли собі такого. А потім згадав ворожку, що бачив через вікно авта: як вона розкидала карти на втоптаний сніг, вітер ворушив розірване намисто, вона голосно кричала.

Минаючи десятки вікон, дзеркал, прямуючи в кінець світлого і чистого коридору, він зловив себе на тому, що не думав про Генерала, а якщо і думав, то як про покійника. І ще від самого початку він думає про неминучість смерті: власної, Генерала, всього міста. Для нього зараз не було ніякої різниці. Місто мертве. Це дійшло до нього, коли відчинилися двері з червоного дерева, і його втягнула темрява, хлюпнуло жовте світло, в носі закрутило від запаху дорогих сиґар і коньяку.

Так, він помре у цьому місті. Тільки у цьому місті — всіма забутий, де циганка розсипала буклі, карти і не дивилася у вічі. Охорона відійшла. Він кинув:

— А зараз, свинопаси, бігом рятувати батьківщину.

— У-у-у, сволота… — прогудів губатий.

Генерала майже не було видно з-за столу.

— Привіт… привіт, старий… Радий тебе бачити живим і здоровим. — Генерал задріботів ніжками, обминаючи велику кількість стільців, підсвічників на високих підставках.

— Як ся маєш?…

Він стояв навпроти Генерала у рожевому мороці між десятками гнутих підсвічників у людський зріст.

— Та так… У тюрмі кормили добре що ті, що ваші.

— О-о-о… Не говори «ваші»… Ти, той, не ображайся, але ж ми недавно прийшли до влади. Та й час… сам розумієш. Те та се. Коньяк, сиґару?

— Не відмовлюся.

— Сідай.

— Тільки вийшов.

— Та перестань.

— На 'кий хрін я тобі здався.

— Завжди приємно бачити соратників… Завжди… Особливо після всього… того…

Генерал все бігав навколо нього, потирав руки, а він весь час чомусь не випускав з поля зору місце між бровою і чолом. Низьким, трохи випуклим наперед чолом.

— Ти думаєш, що ми мали коли-небудь щось спільне?

— Я дуже радий тебе бачити, — сказав Генерал, витягнув куценькі руки, розвернувся на лівій нозі і пішов до світлого вікна. За шклом падав сніг, і він бачив чорні дахи і як подвір'ям розходжують водії біля смугастих авт.

— Давай вип'ємо, — він подивився на Генерала, що вже примостився на купі паперу.

— Вироки… Все вироки. Якби ти знав, старий, яка це нудна робота займатися усім цим.

— Для чого ти мені це говориш — я не беруся рятувати батьківщину.

— Як знати… Як знати… — очі Генерала вигулькнули десь ізсередини.

В кімнату зайшов Леф.

— Пізнаєш? — Генерал добродушно реготнув, потер руки.

— Налий нам коньяку, — наказав Генерал Лефові.

— Я б краще поцідив чифірю, — мляво, немов з тієї сторони кабінету, почув свій голос.

— Ти вільний.