Зимова повість: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

І спогад не прийшов, — спогад сидів у ньому десь глибоко. Весь час. Значить, то не спогад, — вирішив. — Щось більше.

І те більше напнулося, як пружина: гори хрумкої зелені, дзвін коси, бджоли високо в небі. Це так, як хтось стояв за стіною і тихо постукував. А він ходив по тих кімнатах, де відбивалися удари підборів об стелю, переливав воду із безлічі шклянок, не витирав її, — вода так і чвиркала під черевиками, потім на другий день, в потьмаренні голови, бачив, як на червоній підлозі проступали білі вилинялі плями, — там, де розливалася вода. А в кімнати вривався запах креозоту, принесеного вітром. Вітер перегортав давно нечитані книжки, ворушив купки попелу від цигарок, і купки ворушилися сірими мурахами.

Він закурив. Переливом воску мерехтіло світло, а в щілину у фіранках, вповзала фіолетова смута ранку. Смута впікалася у розсипані по підлозі цигарки.

— Про що ти думаєш? — Оксана перевернулася, зламала голубими складками простирадла. Сіла. Він затягнувся і провів поглядом рожеву пляму від цигарки. Вогник вихоплював її чіткий профіль: розкидані кучері, маленькі груди, трохи затонку, витягнуту шию. Нижня, припухла від укусу губа, дрібно тремтіла. Він був радий, що не бачить її очей, і думав: скільки б не проходило років, то він боятиметься натрапити на її погляд. Коли вона їсть, спить, займається коханням. Але знав, — скільки б не проходило років, він шукатиме щось у тих очах.

— Про те, як людині мало треба, щоб щось відчути на смак, — він лежав і слухав, як хтось ходить за дверима. Приходить і відходить. Він знову повернувся до діда. На цей раз вже насильно, щоб не думати про те, чого не хотів згадувати.

— Звідки ти родом? Скільки тебе знаю…

— Яка різниця… — мовив він на те, прислухаючись до кроків за дверима, і гадав, що нічого так не надає урочистості й значимості, як безпідставний, надуманий страх.

Він поцілував Оксану в скроню, ліг на спину і вдав, що спить.

— Ти не спиш, — сказала вона.

— Ні, — йому не хотілося говорити.

— Скажи щось.

— Пам'ятаєш море? — він бовкнув навгад, можливо, це було не з нею. В ті дні, коли місто сичало недобудованими барикадами, він мало пам'ятав жінок, з якими спав.

— Так. Тоді була зима. У фліґелі, який ми займали, гуляли страшні протяги, я тиснулася до тебе, ти хворів, і тобі вічно здавалося, що за тобою хтось прийде.

Потягнув ніздрями повітря: на той час він пристрелив якогось важливого типа, ситуація в країні помінялася так швидко, що ніхто на це навіть не розраховував, і він потрапив між двох полювань. Біля моря хворів на сухоти, палив у каміні дрова до нестерпного жару, дивився, як зжирає полум'я дрючки, як виповзає сік з-під кори, а однією рукою погладжував «Міні-Узі» і чекав. Але ніхто не з'являвся, приходила Оксана, і тільки вона приходила — він ховав зброю. Сухоти він не вилікував і покинув море. А перед тим блукав серед п'яної матросні, що святкувала якийсь празник, сидів у портовому борделі, лише мимохідь згадував Оксану, а потім тужно, з берега, проводжав білий пароплав, не дивився на небо і відкашлював кров'ю у чорну хустку. Хустка ще пахла жінкою, але він не міг дати собі відповідь, згадати, хто подарував її. Тільки нишпорив поглядом по людях, що ходили взад та вперед, зупинявся на повіях, і червоні від диму та хвороби очі двома кулями зависали у просторі. По бруківці мірно тупала чоботами матросня, люди до чогось готувалися, й те, до чого вони готувалися, було невідоме для них, що його аж брало зло, і він пив з дня в день, дивився на чорну хустку, знову випивав шклянку горілки, й так доти, поки не покинув це містечко. Він покинув це місто, коли воно спорожніло, і він покидав його назавжди. Але місто залишилося в ньому і повернулося прокляттям.

Оксана встала, підійшла до вікна, вигинаючи гарну спину, і він бездумно ковзнув по вигину поглядом. Оксана прочинила вікно, сказала «ой», і в прочинену амбразуру ввірвався гуркіт винищувачів. Звуки зламалися і завмерли в кімнаті. Він подумки провів літаки на базу. Стало тихо. Він уловив запах власного поту.

— Сніг, — видихнула Оксана.

Він подумав про діда. Подумав, що не пам'ятає діда мертвого. І уявив Генерала.

— Сніг, — повторила Оксана.

В кімнаті мявкнула кішка, і хтось ходив за дверима.

4

Ці колись теплі двори зламаними літерами тоскно стриміли у перших накипах білого снігу, над вичищеним вітром, немов шкло, небом. Облізлий кіт провів його писком, коли він вийшов і ступив першим снігом, виносячи з пам'яті високу стелю, гру сонячних зайчиків, рожеве плече Оксани, свою тінь на порцеляні.

Від першого снігу паморочило голову; ворушив закислими очима кіт, а по дві сторони вулиці німо снував натовп.

Він ступив першим снігом, зайшов до підземного переходу, купив пачку цигарок у баби, що черепашилася на вході, і попростував до метро. Біля метро він зупинився, назустріч йому йшов патруль, і легкими дрижаками по ногах стьобнуло тепло.

Тоді він розвернувся, спокійно розгріб руками шеренгу сутенерів-азіатів, подався нагору. В метро нестерпно смерділо щурами.

Сонце скотилося, відбилося від снігу й засліпило очі. Він перетинав майдан з думкою про те, що за ним хтось слідкує, і від цього пробирало до самого хребта. Майданом проїхав панцерник з написом «Міліція», і він зрозумів, що то старий напис. Десь посередині майдану він повернув голову. Позаду йшли люди, назустріч людям пливли ліхтарні стовпи. Сніг і мряка облизували бетон майдану. Він притримав крок, упнув очі додолу і все брів, брів, доки не наткнувся на стіну жовтого будинку. Він став згадувати, де бачив цей будинок, цей будинок жовтого кольору, і коли, в який час, будинок застряг у пам'яті чорною цяткою. Що це не той будинок, що це інший будинок, — він знав напевне, і якщо помилився, то йому обов'язково треба здатися, стати до стінки зі скрученими руками і з насолодою прийняти кулю в потилицю. На більше він не здатен, як тільки безглуздо і героїчно загинути, перед цим не наклавши повні штани. Йому запершило в горлі, захотілося випити шклянку вина й, відшукавши потойбіч жовтої будівлі кав'ярню, несподівано для себе віднайшов той будинок, де спліталися зразу кілька провулків, засмічених червоними одноповерховими сараями. На мокрій, порепаніи стіні, легко погойдуючись від протягу, теліпався наспіх приклеєний портрет Генерала. Піднімаючись східцями, втягуючи ніздрями вологу, він думав, що всі плітки стали пророцтвами, а пророцтва плітками.

Підіймаючись східцями, йдучи довгим коридором, він, що не вірив ні в провидіння, ні в пророцтва, враз почув солодкий присмак на губах — чи то від передчуття зустрічі тих людей, які не тримають його за живого, а то й більше — хочуть, щоб такий чоловік зник геть з їхнього життя. Натискаючи на ґудзика електричного дзвінка, дивлячись у прочинені двері, він ще не бачив нічого, окрім мертвого отвору, а на обличчя валом хлюпнулося тепло — тепло домашнього смороду. Він на мить уявив, як випливуть з темряви вішалки в стилі ампір, як проковзне, заблимає бліде обличчя хазяїна, як той відрекомендується Лефом, а тонкий, погнутий у суглобах палець поманить на кухню, і вже по дорозі до Лефа дійде, хто прийшов. На кухні Леф блискуче, зі знанням справи, вибере позу, розпочне бундючно щось роз'яснювати, непомітно намацуючи опору, і все, сказане невиразним белькотінням, липко хлюпатиметься з його тонкогубого рота невдахи. Далі у Лефа забігають очі, запас мужності розтане, провалиться в запаморочливу безодню страху, щоб іноді раз по раз випірнати звідти обличчям великорозумного політика.

— Проходьте… Мене звати Леф…

Він ступив крок, дивився і думав, що йому підламує ноги, бачив, як у Лефа тіпається нижня губа, а очі двома вуглинками ворушаться на жовтому обличчі.

— Ти!?. Проходь на кухню…

Він дивився на Лефа. Такі доморослі, як Леф, мають якусь силу, що виховує із них справжніх теоретичних убивць.