— Свобода — це мотузка, намащена милом з двох кінців. Все міняю обліцовку… Лампа… Все… — він почув цей голос, який линув, немов у діжу або десь здалеку, згадав, чітко вирізав з пам'яті: як муха повзла по білій порепаній стіні, і пам'ятав, що тоді він боявся обпектися, а звідти несло жаром; як він дивився зверху донизу, сидячи у когось на руках, — на чоловіка з втягнутими ребрами, запалим животом. Цей чоловік подався якось боком, біла стіна вимаячувала чорний, обстрьобаний светр, а на стіні тріпалася тінь від здоровенної голови, за вікнами — великими і стрільчастими — летів безмежний глибокий простір, а чоловік булькав словами крізь пощерблені, гнилі зуби. І через незліченну товщу років, багато років, поминувши неминучу вічність забутого, йому треба було здогадатися, а швидше пригадати, як той чоловік пішов, скоцюрблений і миршавий, до дверей, а по сволоках, підвіконнях, стелі, стінах, у світлі гасової лампи, — ламалася тінь; через тонни думок, десятки втеч і відсидок тримати незрозумілий образ нещасного, гидкого чоловіка, щоб потім в один день дізнатися, що то був батько, якого він уже пізніше не бачив, — хіба маленька фотокартка людини, більше схожої на вчителя філології.
Він ступав по товченому шклі: запах погарі, смалятини розпирав ніздрі, а він ішов — поверх за поверхом, міняв калейдоскопом думки, і вже наприкінці, зупинившись біля вузького більма вікна, відчиняючи червоні, з облупленою фарбою двері, — зрозумів: його загнано в цей велетенський кам'яний мішок, і єдине, чим може зарадити собі нормальна людина — це втекти; але втікають ті, що здаються, або ті, які ні на що не здатні. А йому лишається — померти. Для нього це і є необхідністю, яка не потребувала доказів, самозречень, запевнень. І то добре, — думав. — Смішно було б прожити серед кам'яних склепів і не померти серед них. Смішно й безглуздо шукати в цьому місті щось роками. Та перед цим йому треба вбити Генерала. Це, єдине, певне, в житті він зробить із задоволенням. Це не буде війна. Це буде зведення особистих рахунків, як і там, у тому вольєрі, коли він слухав переламані пострілами істеричні голоси хлопчаків.
Тож треба те зробити, бо нічого не лишилося, як тільки чекати смерті, в нудній смерті — короткий відпочинок.
Посеред кімнати стояв диван, навколо лежали розкидані бляшанки, в прогнутому шклі вікна, видувалося місто, голубий морок устеляв приміщення, — він сів на диван, пожбурив ногою ковдру, бляшанки проторохкотіли врізнобіч. За вікнами скрипів трамвай, і по кутках лунало громом.
Він прочинив вікно. За стінами туман снував між будинками й ліхтарями. Не поспішаючи, він відшукав плиту, присів і став розламувати стілець — лаковані ніжки неслухняно випорскували з рук. У діда виходило все, дід вмів робити всяку всячину, не те, що його батько — читати книжки, ховатися від урядової міліції, сидіти по божевільнях. Правда, це треба сприймати як само собою зрозуміле — воно є, і це не треба ставити за приклад. Правда, він і такого не може, лише вміє бути один, ні за чим не жаліти і знає, напевне знає, що може кожну хвилину загинути. Еге ж бо, думав, намахана країна, в якій батько боїться бачити сина, а син гордує батьком.
Трамвай виповз із-за пагорба, прокотився у вигнутій шибці. По вулиці цибатий підліток, в кожусі і по-військовому затягнутий паском, тягнув голос. Голос журно виривався і накочувався у сувоях туману:
— Го-о-о-лосуу-у-уу-уй-те-е-е за Генерала-а-а… за Генерала-а-а-а… го-го-о-о-лосуйте за Генерала-ла-ла-ла…
Так, віслючки, голосуйте за Генерала, він зараз друга людина після Всевишнього. Одні не мали Бога, інші прийшли з Богом. Сам чорт ногу зламає.
А будинок старий і добрий. Від будинку завжди надходить заспокоєння: від східців, кручених поручнів, дверних бронзових ручок. Раніше з вікон будинку було видно старовинну вежу. Особливо вночі, коли на вежі, в порожнечі ночі, займалося світло.
Він думав про те, скільки знав Генерала. Напевне, давно, ще тоді, коли той не був Генералом, а ловив кожне сказане більш-менш розумне слово, пхався по тусовках, зазирав у рота і кишені іноземцям, писав недолугі вірші, трактати по переворотах, а трохи пізніше по ресторанах ґвалтував кельнерш. Але щось за ним стояло. Можливо, тінь того, що є зараз. Швидше так. І треба не мати взагалі в голові ні Бога, ні чорта, щоб не вгадати, чим це скінчиться.
Диван зі спущеною на підлогу ковдрою — брунатна підбивка прогнулася, коли він сів, м'яко замуркали пружини, а він повагом опустився, глянув на себе в тріснуте навпіл старовинне люстро, що навпроти, і те, що накотилося на нього в кімнаті Лефа, те, що вдарило в груди, вдавило плечі, — відплинуло, потягнулося слизькими від туману та мокрого снігу вулицями. І він вирішив, що так повинно бути.
Об люстро бився білий аркуш паперу, по кімнаті гуляв протяг, від плити пашіло жаром, і в грубі вибухали ніжки стільця.
Кімнатою пролетів джміль. Це здивувало. Джміль зробив коло, сів на аркуш паперу, що колихався від протягу, і в кімнаті запала тиша. Він почув стукіт власного серця, а потім вирішив, що джмеля відігріло тепло. Ніщо так не руйнується, як ілюзія мертвого міста. Танки ввійдуть, і барикади вибухнуть, але це лайно із закрученими вусами зникне і з'явиться. В якій ролі?
Потім він подумав про Оксану, але нічого не міг згадати, окрім теплої спальні з високою стелею, вираз очей і ще щось таке, яке забувається так швидко, як усе попереднє. Оксана не була першою, як і та жінка, яка приходила до нього, де росли велетенські яблуні, а голуби на світанку билися в шибки протилежного будинку.
Східцями хтось підіймався. Він весь витягнувся, міцніше втягнув ніздрями запах погарі, смалятини. Звідки. Кроки по хвилі врівноважено, спокійно, впевнено наближалися до його кімнати.
Вони зайшли, здорові й упевнені, шурхіт шкіряних плащів заповнив простір, і джміль, що знявся, — німо сунув у сизині, коли стек, тонко цвяхнувши повітря, збив його на підлогу.
Він сидів упівоберта біля груби, в червоних спалахах, навіть не повернув голови в бік двох здорованів, що стояли й тупо, майже по-дитячому дивилися на нього. Одного він знав, з вип'яченою губою, з вічними балачками про секс і політику.
— Що, свинопаси, вирішили пробздітися?
— Здоров, — сказав той, що з вип'яченою губою. — На тебе чекає Генерал.
Джміль злетів з підлоги, прогудів над головами прибулих, сів на закіптюжену фіранку і гойдався на протязі. Двоє провели його поглядом. Той, що з вип'яченою губою, бив по халяві чобота стеком.
Він п'ялив мізки і старався згадати Оксану.
— Що йому треба?
— У Генерала не питають, що від нього треба, — сказав другий.
— Да, — він говорив не повертаючи голови, — свинопаси завжди хворіли на манію величі.
— Збирайся.
Східцями прокотилася зламана лялька, коли вони прямували до виходу. Волога впереміш зі смородом, облуплені стіни. Будинок старий, повторив він власну думку. Це нагадує дитинство, яке не пам'ятаєш: ялинку, апельсини, добрих затишних духів, що мостяться по всіх кутках і крадуть даровані цукерки і пряники.
Вулицею снував туман, і крізь прошарки видно асфальт. Довгий смугастий автомобіль чекав на них. У одного з прибулих дрібно затремтіли руки.
— Поїхали, — промурмотів той, з вип'яченою губою. Він сидів позаду, без охорони, тепло грало в грудях, повертався в той будинок: як літав джміль, і як той, з вип'яченою губою, збив джмеля стеком і розчавив важким яловим чоботом.
— Свинопас ти, і лишишся свинопасом, — сказав він, коли авто підкочувало до палацу.
— Це ти скажеш Генералові, а мені хоч кілок на голові теши.