Тієї дивної літньої ночі Дмитро отримав мольфарську вість, що цісарські знаки вже не з’являться. Він уже точно знав, що старий цісар помер. Плакав на самоті в підвалі, що розбиті великі починання, знищені надії на велику свободу, що і все його життя знищене. Вже тільки висів над ним і над його братством зашморг, а його родам, гірським родам, відкривався морок катівні.
Але він не дасться гайдукам, гицелям. Гайдуцькому роду в болоті лежати, не нашому! Завтра їм кінець.
Прикутий до стіни, обдертий і облуплений від земних надій, як від шкіри, Дмитрик у той час зітхав у темниці до іншого мовчазного володаря, до володаря ясного. Заснув.
Коли сон зморив Дмитра, йому бачилося, що він їде з великої гори на возі без коней, на возі, який їде сам собою і він сам собі вимайстрував. Однак не міг зупинити воза, колеса розігрілися від бігу і розжарилися так, що припікали Дмитра. Далеко на горі стояла шибениця, висока, як гора. Кидала велику тінь на цілу долину. Мотузка на ній була така довга, що сягала через гори на весь край. Віз далі мчав під гору, завіз Дмитрика аж до шибениці.
Спутаний Дмитро зітхнув крізь сон:
– Власне цю одну маленьку мить людина мусить пройти сама.
Загойдалася перед ним стара, худа, довгонога шибеничка. Заграла, запищала тоненько і жваво Пелехову колискову, що огортає сном. Такої майстерної гри, такого проникливого співу він ще не чув ніколи.
– Гоой-гооя, юначку! Будеш ти танцювати, ейгага! Підскакувати будеш від моєї музички. Навчу тебе пісеньок незнаних, і яких же сміливих, нашепчу тобі вигадок таємних, і яких же нових. Заведу тебе я, дружка старенького, на забави весільні та й на пишні, з княгинею льодовою біленькою, і якою ж білою, охолоджу твою голову гарячу, ложе постелю, і яке ж зимне.
Так грала стара шибеничка. Подивіться: то Льодова Баба вбирається у снігову весільну ґуґлю. Вже лежить біля нього. Га! Яка ж ти гарна, Пані Одокіє! Відкрилися раптом над ним великі сталеві холодні очі. Вузькі, стиснені й холодні губи торкнулися до його вуст. З-під білої ґуґлі показалися гладенькі коліна і стегна. Доторкнулися до нього. Дотик обпік, як лід. Морозом повіяло на нього від Льодової Баби.
Досвітній холод розбудив Дмитра. Розвиднялося, забруднене світло пробивалося до катівні.
Тоді Дмитрик, напівпритомний, іще з видивом величезної шибениці під повіками, з її співами у вухах, з відчуттям крижаного поцілунку й обіймів, почав кликати сонечко. Рук скласти не міг, піднімав лиш одну руку й голову. Спочатку шепотів молитву, якою колись у зимівнику вітав сонечко. Потім співав уже ніби церковну пісню чи літанію:
– Лелю-сонечко. Ходиш у панцирах золотих, кіньми рвеш змійовими. Мечеш булави вогняні.
Задзвени панциром! Витрать одну стрілу, хоча іскру з копит змієвих! Почуй мій голос, Лелю!
І сталося диво. Не могло дійти сонечко до підвального віконця підвалу, зверненого на захід і на північ, але блиснуло й відбилося у вікнах мандаторії напроти. Звідти рикошетом послало свої стріли. Вдарило до болю в очі в’язня. Засміялося, задзвеніло. Напевно, також десь там високо заіржали змієві румаки, зареготали, блискаючи очима, б’ючи золотими підковами.
Тепер Дмитро міг завдати удару ворогові свободи. Підніс високо, як тільки міг, неприкуту руку, тримаючи в ній ту ляльку з болота і глини, яку зліпив у вигляді мандатора. І хоч у катівні було темно, за формою живота, чобіт та ківера кожен відразу впізнав би, чию фігуру зображає лялька. Ще вчора зробив її Дмитрик, але сам не міг пробити її променями гніву. Не мав флояри – не міг ударити в неї силою пісні. Не міг його досягнути.
Тепер, коли летіли батьківські, сонечкові стріли, він підніс до них ляльку мандатора. Не співав, не молився, кричав, як орел, що б’є здобич. Кричав, аж прокинувся весь катуш.
– Бий у неї, врази різницький рід, злодійських підземних щурів, плем’я темряви! Почуй мій голос, сонечко!
Ці слова чули у в’язниці. Не в одному побратимському серці пробудилася тривога: чи переможуть чари, а чи сумна дурійка огорне чорною плахтою ясну голову ватажка…
Тим часом струни грали, вражали сонячні стріли. Ще раз усміхнулося сонце, відбиваючись у вікнах мандатора. Ще щось шепнуло на вухо мольфарові, який уже ледь не втрачав свідомість. І він усміхнувся. Сонце пішло, в катівні знову було темно. Дмитро знесилів, кинув ляльку. Він уже знав, що цієї миті закінчилася Брнекова співанка. Ще раз підхопився, крикнув, аж весь катуш здригнувся: Гуки, мої гуки! Убило сонечко ляльку… Зімлів і довго так лежав непритомний.
В’язні повірили словам ватажка. Наглядачі, які прийшли до камер після сонця, саме від в’язнів дізналися, що мандатор уже мертвий. Сум’яття і страшний безлад запанували у мандаторії, коли мандатора дійсно знайшли на підлозі неживого. Поруч лежав пропалений і роздертий портрет цісаря, повернений до стіни. Брнатцік збирався до крайсамту по накази та вказівки. Кудись безслідно зник єдиний і безцінний свідок, міністрант Ґєник. Ніхто його більше не бачив. Він був гробарем, розумівся на чарах, а не знав, кого має боятися.
У цей самий час ґазда з Голів Грицьо Баган саме чекав у катівні на звільнення. Грицьо Баган був кумом Дмитра і, як цілі Голови, був із Дмитром дружний. Але не тільки ніколи не мішався до жодних юнацьких справ, але й зовсім нічого не міг би про них розповісти, окрім балачок та байок, почутих зимою при печі. Бо від світанку до заходу сонця опікувався лише коровами, думав тільки про корів, і якщо колись щось говорив, то також тільки про корів і телят. Цілі дні проводив з ними по лісах і толоках, а взимку не виходив за дня зі стайні, хіба щоб вигнати корів до сіна. Щоправда, зимовими вечорами часто уважно слухав дідівських оповідань про опришків, про зміїв та летючі кораблі, про напади і чари Дмитра. Усе це в його голові мішалося з Довбушем, Головачем, Бог знає ще з чим. Стільки вже напрялося, намоталося тих байок про Дмитра, що, коли одного разу Гриць побачив його під час якоїсь толоки, ходив навколо нього, торкався обережно й легенько, сумніваючись, чи славний ватажко і князь це той самий його кум Дмитро. Колись, багато століть тому, Грицевого предка назвали Баганом, тобто потворою. Видно, мав бути грізним чоловіком. А хто дивився на невеликого і лагідного чоловічка, яким був Грицьо, міг подумати, що якось він надто виродився від страшних предків. Бо якщо ні, то хіба якийсь насмішник дав цьому родові таке прізвисько.
Після нападу ватаги Томанюків на волоський караван над озером нещастя, як той вітрогон, що завжди має в голові шкідливі й напасні думки, волочилося по горах та лісах і отак, знічев’я, причепилося до Гриця Багана. Волохів не задовільнила політика мандатора. Вони не впізнавали нікого з людей, кинутих до катівні, яких їм показували. Затялися, щоб повернути збіжжя, бо інакше підуть до губернії. Такі бігали, мов ошпарені, разом із пушкарями, шукаючи Томанюкових опришків, які пограбували їхній караван. Баган якраз вийшов зі стайні по телят. А тут якийсь чорний, замащений сажею волох проходив плаєм із пушкарями. Може, Баган був подібний на когось із нападників, важко дізнатися, бо волохові й так люди у цих проклятих, страшних горах здавалися якимись подібними одне на одного. Усі вони розбійники, зрештою, звідти й назва: готці – гоцули. Тож він відразу вказав пушкарям на Гриця, що то власне цей напав на них над озером, над Чурєком.
– О, це той опришок, – кричав волох, – в’яжіть його, інакше лечу до мандатора.
Пушкарі не вірили своїм вухам, бо врешті були серед них люди, що походили з сусіднього села і знали Гриця. Але що менше впевнений був чорноокий, розкуйовджений, наляканий і тремтячий волох, то більше він верещав, що Баган – то той опришок. Баганові врешті набридла ця комедія, він хотів іти до телят. Але тоді пушкарі зв’язали його і погнали вперед. Мусив усе залишити – бідна його голівонька – і корів, і телят, навіть не дозволили йому нічого нікому переказати. А в катівні його відразу мали за опришка. Почастували його олов’яним гарапником, а коли він хотів щось пояснити, прикували ланцюгами до стіни. За одну мить він зрозумів усе, чого досі йому ніхто й за місяць не пояснив би. Хоч і не опришок, але видно, що опришок. Такого вже роду. Він думав, що знає своє, а це не так. Панське право знає краще. Тільки думаючи про долю осиротілих теляток, він заливався сльозами.
Його помістили поруч із Василюком, у сусідній камері. Порозумілися відразу, зраділи один одному. Дмитрик не міг надивуватися, звідки Баган тут узявся. А Грицеві, щойно він почув голос кума, не лише відразу стало веселіше, але й, у міру того, як розговорився, прилетіло до нього щось із тих розмов, яких він наслухався взимку; відтепер йому почало здаватися, що катівня – це наче брама до чогось чарівного, Бог його знає до чого. Адже Грицьо і на храми не ходив, і від народження не був у містечку. Частіше бачив танці й герці теляток, ніж сільську толоку з танцями.
Дмитро пережив не одну веселу і вдячну хвилину в розмовах із цим невинним доглядачем теляток. Спочатку Грицьо насторожено питав, коли їх будуть вішати і який цей панський порядок із повішанням. Бо ж для цього є насланий на християн пан мандатор, наче яструб на курчат. І все це хай би було, і нещастя має своє право, лиш та його Біланя знову щось нездорова. Мабуть, реве, банує за ґаздою, серце крається, коли про це подумаєш. Заледве пояснив йому Дмитро, що він же не замішаний в битві з мандаторами, що мусить покликати свідків із Голів і що для цього треба звернутися до протоколу, до про-то-ко-лу!
І Грицьо так зробив. А тим часом, коли Грицьо чекав на свідків, а Дмитро невідомо на що, напевно, на присуд, говорили собі, скільки хотіли. Незле їм було разом у катівні. Дмитро розповідав про широкий світ, про цісарів, про вогняні загадки і про чари. А Грицьо про кожну корівку, про її історію та звички, найбільше про Біланю, що народилася важкої зими. Хворіла бідненька, Грицьо цілу зиму тримав телятко під піччю. З такого турботливого догляду виросла ніжна і наймудріша корова. Сама мудрість, не корова, ще пошукати такої худобини! За ґаздою оглядається, кличе його, вітає. А коли знову прийшла зараза, най би щезла, – худоба гинула всюди, крий Боже, – захворіла й Біланя. І Грицьо спав коло неї, втішав її, щоб не стогнала. У вухо треба було шепотіти, бо ледве дихала.
– Але ж і Бог тут має слово, не бійся, Біланю. Не бачиш Його? І я Його не бачу. Зате Він око має, гай! не нашому пара. Має Він око і для тебе…
Так розповідав Баган Дмитрові у мандаторській катівні й весь час зітхав:
– Ой, Біланю, худобино сердечна, і ви, вся малеча запашна, є око Боже, на ґазду дивиться і на вас.