– Хай живе граф, цісарський посланець!
Лісові люди зовсім не виглядали дикунами, радісно й сердечно подавали руки панові докторові, придивлялися до нього з очевидною втіхою.
І пан доктор дивився зі щирим зацікавленням. Постійно записував у нотатник: «Яскравий народ, подібний хіба що на якихось сарацинів». Лісові люди відвалили запори, провели людей і коней ледь помітними крутими стежками серед гущавини. І вже здалека було чути, як хтось потім поправляє засіку, валить дерева…
Пан доктор перетнув кордони дикої цікавої країни.
Скажемо відразу сумну правду, що доктор уже ніколи не повернувся з цієї країни. Що вже ніколи нічого не розповідав своєму малому одинакові ні про цю країну, ні про любий серцю Прованс. Той одинак, а пізніше і його нащадки, назавжди залишилися у Косові. Ті нащадки, ймовірно, забули про любий серцю Прованс і навіть не були проінформовані про плани та цілі подорожі доктора в дикі гори.
Однак пам’ятали про вченого і творчого предка. Розповідали, що дикі лісові люди прийняли його, як короля, і що внаслідок незрозумілих незграбних махінацій тогочасних урядів чи погано зрозумілих вказівок та акцій надто старанних шпигунів, неоціненний доктор втратив у горах життя, пропав, ніхто не знав, де й коли. І що з цього наробилося багато безладу та біди.
Андрійко знав більше. Оповідав, що, коли прийшли цісарські знаки, які приймали з великою пишнотою, приїхав у гори сам чужоземний граф, вірний побратим цісаря, друг народу, ворог мандаторів. Усі про це знали, благословляли його, коли проїжджав. Старці, що лежали на печі, казали себе виносити перед хату, аби, як говорили, перед смертю побачити цісарського брата. Мандаторія платила золотом за кожну вість про кожен рух цісарського посланця. Квятковський перевдягався на жебрака, лазив по горах, наймав собі шпигунів, щоби стежили крок за кроком за графом. Назустріч графові виїхав пан Осьвєнцімський. І хоч провідники, що їх надали графові уряди, весь час впихалися між ними, щоб перешкодити їм розмовляти, пан Осьвєнцімський говорив із паном графом різними панськими мовами. Граф говорив мало, переважно слухав. Постійно питав про Голови, вимовляючи це по-чужоземськи, але всі чули й могли зрозуміти. На конях було багато скринь, які постійно пильнував і доглядав помічник графа. Одну скриньку граф завжди тримав при собі. Коли доїхали на Голови, він вийняв із-за пазухи листа з червоними печатками. Питав про Дмитра, головського князя. Казав, що має для нього з Відня три словечка. Що йдеться йому про рідкісне й важливе зілля. Пан Освєнцімський так це переклав, а багато людей чуло. Граф чекав на Дмитра і на Штефанка. Відпочивав і так собі тим часом ходив буковинками. Перш ніж Дмитро і Штефанко під вечір повернулися з Кремениці, чужоземний граф кудись зник. Його шукали цілу ніч, шукали й наступного дня. Помічник графа лементував, здіймав руки до неба, пояснював панові Осьвєнцімському, що той і без нього знав, яка це важлива, світова особа. Знайшли тільки кілька слідів, що вели до пущі, разом зі слідами двох людей у постолах. Більше ніхто нічого знайти не зміг… Старий Клим дізнався, що цієї ж ночі із села зник Плетінь. На нього чигали, коли повернеться. Коли вернувся через кілька днів, Клим, Чупрей та Куділь його схопили, привели до його власної хати, прив’язали до лави, наперед роздягнувши. Грозили, що будуть лити йому на живіт смолу. Закликали, щоб він признався. Плетінь плакав, як мала дитина, лив сльози, але ні в чому не зізнався. Сестра Плетіня помчала до Дмитра. Дмитро наказав відпустити Плетіня. Тим часом у його хаті знайшли багато речей Пелеха. Тепер усе зрозуміли. Штефанко вже давно казав, що Плетіня треба остерігатися. Плетіня прогнали, заборонили йому вертатися до села під страхом смерті. Невдовзі прийшла вість із Кут, що Плетіня повісили аж у Станіславові. Всі зрозуміли, що Квятковський не хотів мати свідка. Усі речі графа віднесли до Кут. Про скриньку і про лист із червоними печатками ніхто ніколи не чув.
Бойова атмосфера, мов хмара, зависла над Головами. З дальніх комор у скелях принесли запаси пороху та куль. Здається, золото теж принесли до буковинки Василюків. Днями й ночами по хатах, як перед великим полюванням, готували кулі, набої. З гори на гору перегукувалися юнаки, в буковинках і гущавинах сиділи молоді люди при ватрах, таборували, як військо. З усіх сіл, аж з-під Кут пробиралися на Голови юнаки та підлітки. Голод відступив, шишки червоніли, буковинки світилися, а тому й весняний юнацький рій загудів, як гудів щовесни. Для юнацького рою неважливими були причини та пояснення. Шуміли рої по буковинках і по полонинах, гуділи так, що всі гори знали. Їм уже нетерпеливилося. І Дмитрові нетерпеливилося. Отак-то, надто буйні були Голови для Дмитра, а Дмитро для них надто обережний, незрозумілий. З іншим ватажком уже б напали на мандаторію і вже би зникли у відлюдній Верховині. Адже й Дмитро так робив, але тепер чекав на ще якісь знаки. Клим підмовляв до старої лісової практики: якнайскоріше напасти, викликати замішання серед ворогів, відбити загадки, відступити в гори. І ще одна суперечка вибухнула зі Шкіндами, які через Дмитрове зволікання пригадали собі всі звинувачення проти нього. Замість поновлення сватів весною, як сподівалися, небагато бракувало, щоб Дмитро порубав старого Шкінду за лихослів’я.
Дмитро і старшина радилися тимчасом, як відбити загадки. Не сумнівалися, що їх захопили разом із графом. Дмитро ще чекав на таємний знак (напевно, цісарський) перед тим, як кинути Довбушів клич до далекого Поділля, до галицьких країв, щоби встала тьма людей, як хвої та листя.
Тимчасом до сіл, розміщених ближче до Кут, без угаву котилися бараболі. І, немов на бараболях, сидячи при самій землі, поволі пробиралися урядники. Поволі відновлювалося пушкарство, скликали пушкарів, а отамани та десятники з ближніх сіл, з-над Нижньої і з-над Білої Ріки, яких неустанно викликали, постійно ходили на наради до Кут. Міністрант постійно щось їм виголошував. Вони підписували хрестиками різні папери, які він їм давав, і мандаторія мала що посилати до губернії. Міністрант умів навіть влаштовувати делегації до мандаторії, і про все це йшли звіти! Поволі Нижня та Біла Ріки аж до Довгопілля дедалі більше опинялися в залежності від бараболі та мандаторії. Невтомний міністрант крутився, безперервно посилав у гори шпигунів, перебраних на жебраків, наче пересувну пошту. Знав усе, що робилося в горах, знав буквально про кожен крок Василюка. А до Ясенова і на Голови вісті приходили із запізненням або перекручені.
Однак цісарський патент тривав, як довга стала погода, якій жодна хмара не зашкодить.
Мандатор постійно розмірковував, як би вирватися з пут патенту. Після того, як повісили Плетіня, отримав надію, побачив, яку мудру політичну голову має міністрант. Чекав.
Андрійко оповідав:
– Хоча святе Сонечко то грізний володар, хоча ніхто нездатний поглянути йому в обличчя, та, як родовий ґазда, ґречне до всіх на світі. Напевно, думає так само, як його християнське насіння, однак усякій, навіть поганій вірі дає місце на світі. Дивиться на все справедливим оком. Нікого не очорнює, хіба би хтось сам у чорну темряву ховався.
Довго дивилося воно на своє плем’я: то красне, надмір невгамовне, то надто дурне, за бараболю з ворогами миритися готове. Дивилося з вогненного воза на мандатора: жалюгідно, животато живе, як звичайний посіпака. Побачило, як волоські купці, що торгували збіжжям – а там за Чорногорою продавали його бідарям за корови, за ґрунти, за одяг – ішли угорським плаєм, ведучи сорок коней, нав’ючених збіжжям. Побачило, як Томанюки ховалися у заростях, чигаючи на купців.
Засміялося сонечко, далі погнало коней-зміїв, утішне і ясне.
Коли важка весна допікала нестатком також і за Горою, почали їздити буковинські волохи добре озброєними караванами. Возили зерно через гори на Угри. Отоді Томанюки (нічого їм не зашкодить, коли вголос про це розкажемо, бо і так тяжіла на них не одна провина) запримітили волохів.
Але треба про Томанюків сказати й те, що для своїх, для головських людей, вони були добрі та щирі, хай Бог боронить, щоб заподіяли комусь якусь кривду. Старий Томан був чоловіком навіть великодушним, сердечним, пробачив Палієві, який колись, невідомо за що, з дурної злості, віддав його до катуша. Коли Томана випустили з катуша і він повернувся, то не стяв голову донощикові, а відразу з ним помирився. І танцював цілу ніч до ранку. Такі-то були Томанюки для своїх.
Але для чужих то вже були інакші. Вистежили тоді, скільки волоських коней пішло угорським плаєм, розпитали те і се через підлітків, випередили волохів, засіли над озером Чурєк. Там і чатували. Прибули й волохи на ніч над озеро. Розв’ючили коней і пустили їх пастися. І вже хотіли вкладатися до сну, як раптом із гущавини залунали постріли та крики. Громада Томанюків вилетіла і давай товкти волохів. Волохи, заскочені зненацька і втомлені дорогою, показали себе не дуже по-геройськи. Дарма, що мали рушниці, даремно накупили собі пороху. Тобто не зовсім даремно, бо все захопили Томанюки. Самі волохи розбіглися, як зайці. А хто відразу не втік, то ще й гаман мусив віддати. Томанюки нікого не вбили, видно, що непогані були люди. Якщо вже хтось із потерпілих отримав по голові у перший момент, то вже було його. Але потім уже ні за ким не гналися, дали розбігтися лісами.
Томанюки трохи відпочили при волоській ватрі, покуштували собі волоської горілки – і гайда до роботи! Трохи на конях, а потім на плечах забрали всю здобич від волохів, справедливо всеподілили. Порозходилися по полонинах і колибах. Бо хоча ще була свобода, знали, що було в цісарському патенті, що за нові розбої наступить право карати на смерть.
Вранці знову бачило cонечко, як волохи вилазили з лісових нір і заростів. Перелякані, зголоднілі й жалюгідні, збиралися, знову ховалися в лісі і знову виринали. Врешті якось повідомили мандаторію.
Про все це Квятковський відразу дізнався від шпигунів, перевдягнених жебраками, від отаманів з-над Білої Ріки, від жидків, від вірмен. Врешті з’явилися самі волохи. Міністрант завів їх перед мандаторські очі.
І якраз тоді сонце, яке приглядалося до достойника, блиснуло через вікно нової мандаторії. Увірвалося і до мандаторської голови, цієї темниці. Відчуло мандаторську думку. Бо темнота має своє право, і для сонечка доступ не всюди однаковий. У затягненій павутиною канцелярії, затхлій пивниці та в криміналі не так ясно, як на високій полонині. З головами так само.
Мандатор був безмежно радий. Посміхався до своєї думки. Вже готовий був уважати, що Квятковський сам навмисно послав волохів із зерном. Мав його за чарівника, за чудотворця. Так чи інакше, але удача надзвичайна: головці порушили цісарський патент. І ще як! У голодні часи напали на караван із харчами. А хто ж має всю владу над Головами, як не Дмитро, вибраний князем на блюзнірство і зневагу маєстатові? Може, й сам напав, щоб роздати збіжжя, щоб прихилити до себе людей? Волохи будуть свідчити, що головці напали на них у час голоду. А Квятковський буде свідчити, що Дмитро називається князем Голів, що весь час перечить цісареві. Квятковський знайде сотні свідків! На кілька шибениць. Геть пута патенту! Досить політики, що принижує уряди і стримує владу. Перемога урядів! Перемога шибеничного права!
Пролунали строгі накази, надвечір жандарми мали вирушити, зібравши всіх колишніх пушкарів, усіх отаманів і десятників з-над Нижньої та Білої Ріки. Разом із ними, при допомозі війська, мали збирати ровти з усіх сіл по дорозі. Мандатор викликав нові війська з Коломиї. А драгуни мали почвалати наперед. Був наказ зайняти позиції на всіх плаях і переходах навколо Голів зі сторони Білої Ріки, від пустельної Верховини, від Скупової, звідки ніхто не сподівався наступу.
Мандатор вихвалявся перед Квятковським: сотні жовнірів виступають, тисячі людей він збере у ровти! Усе від імені цісаря!
Геройський вир завирував у мандаторській голові: ура, кінець Головам!
Марно шукало його вранці сонечко по плаях, серед війська та ровт. Пам’ятав про долю свого попередника в кутській війні. Сховався у якомусь домі й чекав.
Того самого вечора, коли мандатор послав свої підрозділи, Дмитро спав на Кремениці. Уві сні почув тихий спів. Збудила його пронизлива Пелехова співанка. Пісенькою комара співала стара рушниця. Засвітив каганець, рушниця ще грала, мов пульс серця. Обійшов зимарку. Коні спокійно пирхали у загородах. Ніч була темна. Раненько помчав до села.
Чи старий цісар помер? А чи це знак, що настав час? Адже ми готові.