— Ну, скидай свої шузи.
У пакунку лежали чудові кавові фірмові мешти. Тільки ледь зачовгані.
— «Саламандра». Чого придивляєшся? Це навіть добре, що поношені. Природніше виглядатиме.
Тут вона нагнулася, підхопила мої «прогресівські» антимешти й граційно опустила у сміттярку.
— І це ж треба, ще тільки вчора я купив до них нові шнурівки, — зітхнув я, взуваючи «Саламандру».
Мешти були як влиті. Ось так, мої любі, і стають альфонсами.
— Звідки ти знаєш мій розмір?
— Око треба мати. Ходімо. Мусимо ще зайняти вигідний столик.
— Дайош Львів! — бадьоро гукнула Леська, а мені захотілося відповісти розпачливим «no pasaran!», однак я стримався, бо при їхній похапливості до чужомовних фраз може бути, що й ця їм знайома.
Біля входу в ресторан юрмилися джинсові «мальчики» і полум’яні «дєвочки». Двері ресторану відчинялися щойно о сьомій, але вже з шостої публіка займала чергу під дверима, інакше потрапити всередину було неможливо. Годинник показував чверть на сьому. Я думав, що ми зачекаємо разом зі всіма, але Марунька пропхалася до дверей і почала лопотіти щось по-грецькому, де-не-де вставляючи російські слова. Швейцар перехилив набік розумну голову й уважно слухав. Іноземцями його важко здивувати. Раптом Марунька вдарила об скло пальцями, і враз швейцар прокинувся, на обличчі його з’явилося зацікавлення. Три пальці Маруньки вдаряли по склу з якоюсь ледь вловимою періодичністю. Ніхто на це не звернув уваги і, може, лише тому, що я не зводив очей, оці удари пальцями видалися якимось таємничим знаком. Зрештою, і поведінка швейцара говорила про це: він зрозумів гасло, відчинив двері і впустив нас досередини. Марунька тицьнула йому щось у руку, а він кивнув головою в бік вільного столика під вікном.
Ресторан не був цілковито порожній, як це видавалося з вулиці. За одним столиком сиділа товста розпацькана профура туманного віку. За іншим — дві зовсім молоденькі дівчини.
— Соски, — цвиркнула Леська, визначаючи специфіку їхньої професії. А коли ми сіли, описала, які саме деталі одягу і косметики говорять про це. — Бачиш, які в них нарум’янені щічки? Тільки соски так малюються. Ще вони полюбляють зав’язувати собі кольорові бантики, вбирати білі підколінки і короткі спіднички школярського покрою. Вони, як і всі інші повії, завше тусуються парами.
— Які ж будуть наші імена? — слушно нагадала Марунька.
— Ну, ти можеш залишатися Маріанною, — відповіла Леська. — Я буду Єлена, а він — Коста.
— Мені більше подобається Нікос, — сказала Марунька.
— Казандзакіс, — уточнив я.
— Що?
— Був такий грецький письменник. Нікос Казандзакіс.
— Письменників нам не треба, — категорично похитала головою Леська. — Будеш Коста… Ах, міо, міо Коста!… – Вона замріяно відкинула голову, а за мить видушила крізь зуби: — Жлоб… Подарував мені французький коньяк і сам його видудлив за ніч.
— А ти де була?
— У трансі.
Тут швейцар милостиво розчахнув двері, і ресторан наповнився галасом. Юрба вмить обсіла столи. Але далеко не всі. Кілька столів зосталося вільними, проте швейцар знову зачинив двері і повісив табличку: «Вибачте. Місць немає». Тепер настав його зоряний час. Надалі запускатиме лише окремими групами, докладно з’ясувавши, скільки має бути осіб, а адміністратор навіть поцікавиться, що саме вони збираються замовити на вечерю, бо ану ж це ті, хто за пляшкою пива зібрався бавитися до півночі.
Того вечора за п’ятьма столами «працювало» дванадцять повій. «Мої» сиділи за шостим столом, але повіями не були. Бо були греками. Скільки ще в залі було таких «греків», важко сказати.
Швейцар, маючи з повіями угоду, особисто скеровував потенційних клієнтів за столи з повіями. Одних — на їх власне замовлення, а інших — на замовлення самих повій. Цим він скидається на вуличного регулювальника. Після такого жесту, який вказує напрям руху для грошовитого клієнта, повії зводять голови і насторожено проводжають поглядами кожного з них. Ось два грузини вже щось нашіптують швейцарові, і той, кивнувши, показує рукою на наш столик.
— Увага, — шепоче Єлена і пригублює шампанське.
У нас на столі крім пляшки шампанського і тарілочки з цукерками більше нічого нема. Я цмулю шампан і намагаюся не дивитися на грузинів. У цю мить почуваюся такою ж повією, як і мої нові подруги. Дурна фраза з дурного анекдоту починає мигтіти в мозку: «Ох, не могу — січас отдамся». Відчуваю, як тихо-тихенько опускаюся на дно і стаю там своїм чуваком, а дно — моєю стихією. Я — грек, альфонс і блудник.
Грузин: Извинит. Ки вам можьно?
Єлена: Міса арахі.
Маріанна: Есі ясу… ясу…
Коста: Да, да… пожалюйста… ясу…