Діви ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— No, a teraz ty mnie postaw[13].

Але яструб-курдупель уже кружляє, уже кружляє над своїм цехом і бачить усе. Ні, такого не обведеш довкола пальця.

З першими звуками музики поляки беруть «гречанок» і гонорово випливають на танцювальний майданчик. Ах, як їм приємно вести попід ручки таких слічних панянок! Вони цвітуть і пашіють, вони зиркають наліво й направо, туди, де сидять їхні земляки, аби кинути коротке «Честь!», чи просто кивнути головою, і цим привернути увагу до себе та своїх партнерок. А кумплі з-за столів підносять вгору свої «кцюки» — великі вказівні пальці, засвідчуючи щире захоплення. Дехто не втримується і кидає репліки:

— Antek! Trzymaj się dupy[14]!

— Rysik! Jestes zuch. Ale nie pszyciskaj się zamocno, bo ci klamka padnie[15].

— A co wy, chłopaki! To tylko tango z przyciskaniem[16].

— No to cisnij, cisnij, ale pamiętaj, źe to nie cytryna[17].

А тим часом Малгося промовисто стріляє до мене очима. Вона аж пищить — так їй хочеться танцювати. Там би вона притискалася до мене своїм животиськом і бурмотіла б якісь дурниці. Та я вдаю, що наче не помічаю, як вона подригується на кріслі, як намагається підспівувати. Якось мене не дуже тягне до старших кобіт, а понадто до таких безформних, як ця.

Повз наш столик проходить курдупель і, ледь помітно кивнувши, подає знак вийти за ним. Я вичікую кілька секунд і виходжу. Малгося проводжає мене тужливими очима.

— З тобою один чоловік має перебалакати, — каже Франьо.

— Хто?

— Зараз побачиш. Ходім до бару.

Курдупель підводить мене до високого столика, за яким — хто б ви думали? — сержант міліції. Капець, думаю. Пропав ні за цапову душу.

Але мені підсовують каву, чемно тиснуть руку, і я розумію, що хвилюватися рано. Сержанта звати Миколою, він говорить у ніс, часто робить паузи, мовби чекає, коли я перетравлю його слова.

— Маю до тебе одне діло… Є велика партія джинсів… Розумієш?

Я киваю, хоч і не розумію.

— Дуже велика.

Курдупель за кожним його словом киває. Видно, вони вже цю проблему обговорювали. Навіщо ж я їм здався?… Ага, у мене ж є цигани. А тут — велика партія джинсів. Лише циганам під силу скоро сплавити таку кількість. Та я мовчу і тільки калатаю ложечкою у каві.

— Візьмешся? — питає міліціонер.

— Як я можу от так ні сіло ні впало щось сказати? Не знаю, ані скільки їх, ані по якій ціні, який сайс.

— Триста штук. Самі «Вранглєри». Сайс тридцятий, тридцять перший і тридцять другий. Найбільш ходові. А ціна божа — сто двадцять.

«Вранглєр» тоді коштував сто вісімдесят. Отже, навар має виносити вісімнадцять тисяч. Страшні гроші. Я відчуваю, як по спині котяться краплинки поту. Здається, я влипаю зараз у небезпечнішу історію, аніж це було досі. Бо що було досі? Я провертав оборудки на двісті-триста карбованців щомісяця. Цього мені повністю вистачало на моє парубоцьке життя. Я не запорпувався глибше з дуже простої причини — аби не загриміти. Що робити? Відмовитися? Так просто не відмовишся, треба пояснити причину. А яка причина? Що я не той, за кого себе видаю?… Тут пахне смаленим, і на якого біса я сплутався з тими повіями? Ніколи не думалося, що можу потрапити у таку трясовину — з кожним кроком усе більше загрузаю. І немає дороги назад. А є лиш бездоріжжя, і треба ним іти.

— Ну? — питає Микола.

— Добре. Але по сто десять, — ляпаю просто так.

— Ні, усе розписано. Сто двадцять.

— Шкода.

— Що шкода? Не візьмеш?

— Ні.

— От ти який… — вираз його обличчя похмурніє, і я бачу, як під шкірою забігали жовна.

— Це він жартує, — каже курдупель. — Жартує. Я його знаю. Кокеточка, хе-хе. Ану, відійдемо на хвилинку. Щось тобі скажу.

[13] Ну а зараз ти мене пригостиш.

[14] Антек! Тримайся дупи!

[15] Рисіку! Ти молодець. Але не притискайся сильно, бо тобі клямка впаде.

[16] Та ви що, хлопці! Це тільки танго з притисканням.

[17] Ну то дави, дави, але пам’ятай, що то не лимон.