— І ви всюди дивилися?
— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.
— А там, де спала дівчинка?
— Але там нікого не було!
— Під ліжком дивилися?
Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…
— Чорт його знає… Повинні були дивитися.
— Зрозуміло. Вона випорснула.
Неясна тривога раптом охопила мене.
— Франю, поїхали!
— Куди? Я спати хочу.
— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?
Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.
— Куди їхати? — спитав у машині.
Я назвав лікарню.
— Заберемо звідти одну дівчину.
Франьо важко зітхнув.
XVIIІ
Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.
— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.
— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — З порожніми руками до жінки йде.
Я помчав нагору, перестрибуючи через дві сходинки. За столом куняла знайома лікарка. Коли я торкнувся її рукою, вона здригнулася і закліпала очима.
— Чого ви серед ночі?
— Мушу її забрати.
— Вона спить.
— Нічого.
— Добре, тільки без шуму.
Я зайшов у палату. В нічній тиші чути було рівномірний подих. Але то був лише один подих. І Дзвінці він не належав.
Коли я торкнувся її, то не стримався від розпачливого зойку. Дзвінка була холодна. Я не вірив самому собі і приклав пальці до шиї. Шия теж була холодна і пульсу під пальцями я не почув.
Жінка, що лежала поруч, прокинулася: