Цифровий, або Brevis est: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Кави хочеш? — уривчасто спитав Максим. — Візьми в автоматі, задарма. І падай осюди, в крісло. Подивимось кінце.

Один за одним загорялися екрани — монохромні, з дуже чітким зображенням, як у стародавньому кіно. На одному Арсен побачив супермаркет — з-під стелі, застиглим поглядом камери спостереження. На іншому був вихід з метро, суцільним потоком ішли люди, камеру було встановлено на рівні їхніх облич. На третьому, четвертому, п’ятому теж щось відбувалося чи, навпаки, не відбувалося нічого: застиглі обриси коридорів і складських приміщень, повзучі ескалатори, поверхня великої калюжі, вкрита дрібними хвильками.

— Подобається якість картинки?

— Супер, — обережно похвалив Арсен. — А… навіщо?

— Зараз розкажу.

На другому праворуч екрані молочним світлом горіли ліхтарі. Мерехтіла вивіска — Арсен раптом упізнав Інтернет-клуб, куди й сам колись заходив, проте одразу ж пішов, розчарований. Проходили зрідка перехожі, іноді проїжджала машина; неподалік входу в клуб стояв автомобіль, здається, старий «Опель». У тіні будинку мерехтіли вогники — можливо, там хтось курив. На монохромному екрані не розбереш.

Максим упустив на скляний офісний стіл свій крутий мобільник:

— Новини «Балу» знаєш?

— Квіні з’їла Канцлера.

— Ага. Молодець дівчинка. Вони вже шкодують, що стратили Міністра, замість того, щоб використати. Добряче ти їх розлютив…

— Вони не могли використати Міністра, — сказав Арсен, і голос його пролунав зверхньо. — Все одно, що використати мене.

Максим відкрив «Королівський бал» на своєму ноутбуці; в Арсена защеміло серце від вигляду знайомої заставки. У кімнаті очікування нудьгував єдиний персонаж на цьому акаунті — неголений рибалка, що колись заговорив з Міністром коло фонтана. Того разу Максим хотів, щоб його впізнали, і лице рибалки було сконструйовано на основі фотографії. Зараз Максимові не хотілося світити фізіономією; редагувати персонажа він не став, а просто вибрав у спорядженні крислатий капелюх і надів на рибалку, цілком закривши обличчя.

Відкрилися вулиці міста. Кімнату наповнили дзенькіт підків та гуркіт дерев’яних черевиків, далекий стук, іржання, дихання, скрип. В Арсена сіпнулися ніздрі: в його уяві запахло свіжим сіном, деревом і димом.

— А тебе, вважаєш, використати неможливо? — неуважно запитав Максим.

— Використати персонажа — значить просто водити його, клацати мишкою, — Арсен дивився, як рибалка в крислатому капелюсі йде по вулиці намальованого міста. — Щоб використати людину, треба знати, чого вона хоче. Чого боїться. Людина настільки складніша за свого комп’ютерного персонажа…

Максим кивнув:

— Усі так думають.

— І не мають рації? — обережно запитав Арсен.

— Авжеж. Водити людину легше, ніж люди собі гадають.

— Не всяку.

— Усяку, — Максим повернув круглу голову, блиснув запаленими очима. — Якщо ти вважаєш, що не піддаєшся маніпуляції, що в будь-яку мить життя мислиш критично, що ти розумніший за багатьох — ти на гачку. Тобою вже маніпулюють.

— Я знаю.

— Що?

— Що мною маніпулюють. Це ти. Ти використовуєш мене або намагаєшся використати.

— Молодець, — Максим усміхнувся великим тонкогубим ротом. — Якщо ти пливеш і знаєш, що тебе несе течія, то можна боротися з нею, або пливти вбік, або просто розслабиться — ану ж винесе на мілке? Але якщо ти впевнений, що не піддаєшся течії, а вона зі страшною силою несе тебе, всіх навколо, зносить береги, будівлі, машини…

— Моторошна картина.

— Друже, насамперед розслабся. Ти в будь-яку мить маєш право на мене наплювати, і то вже мій клопіт — зробити так, щоб ти захотів лишитися. Я ж розумію, який стрес ти пережив.

— Я?

— Ти впав з неба на землю, — продовжував Максим, і очі його у півтемряві стали темні, шоколадні. — Ти спершу набув, а потім утратив справжню владу. Справжню, хоч і у віртуальному світі. Був всесильний Міністр, став хлопець-школяр, ніхто, людина без імені…

— А тобі що до того? — відгукнувся Арсен грубіше, ніж би хотів.