Газават: читать начало книги онлайн

Потім вона обережно розклала перед ним аптечку, і він марно намагався впоратись зі своїми пораненнями самостійно, не підпускаючи її ближче ніж на пару кроків. В очах темніло від болю, а інша рука ж мала ще й тримати пістолет. Врешті він важко видихнув:

— Як тебе звати, дочко?

— Світлана, — вона дивилась на нього жалібно. — Світлана Дмитрівна Бунчук, — по-учнівському зворушливо додала.

— А я Чубенко Ігор Михайлович, генерал-майор, заступник начальника Генерального штабу… — спробував він іронічно посміхнутися, але під ребра різко кольнуло, і посмішка та виродилася в потворну гримасу. — От що, Світлано Дмитрівно, я тепер думаю, що ви прийшли не за тим… не за тим, про що я подумав на початку, отож, якщо ви не проти, то я б не відмовився від допомоги. Але я буду тримати вас на мушці, пам’ятайте про це. Зрештою, ви можете просто піти. Тут не варто шукати спасіння, та зрештою — на вулиці ви його також не знайдете. Якщо ж ви залишитесь зі мною, то матимете шанс виграти ще трохи часу — не буду пояснювати, чому, це довго і нецікаво. Щоправда, я й не гарантую, що коли… цей час спливе, то він полегшить вашу участь. Вирішувати вам.

— Я допоможу вам, — кивнула вона і зробила невпевнений крок вперед.

Надалі, весь час, доки вона возилася з його ранами, стоячи на колінах при тьмяному світлі вбудованого в мобільний ліхтарика, він тримав дуло пістолета коло її скроні і декілька разів, корчачись від незносимого болю, ледь не натиснув гачок.

Барабани гуркотіли, бас-гітара наповнювала їх рівний ритм пружною глибиною, немов намотуючи на них свій досить простий зациклений низькочастотний уривок, електрогітара агресивно гарчала, малолітній натовп біснувався під сценою, а Єгор, стоячи над ними в широкій футболці з написом «Rage Against The Machine», спортивних штанях та кросівках, проказував речитативом текст, при цьому дещо награно та розмашисто жестикулюючи.

Він, вірогідно, наслідував комусь із зірок світової сцени, але Світлана зараз не могла згадати, кому саме.

Натовп став голосно підспівувати, підлаштовуючись під не надто й зіграний ритм.

Світлана стояла, підпираючи плечем стіну актового залу свого клятого провінційного інституту, трохи подалі від натовпу підлітків, закутавшись у сіру в’язану кофту, похиливши голову набік, так що її густе красиве волосся спадало на одне плече. Вона завжди виглядала якось зворушливо-елегійно навіть серед такого підліткового шабашу. Тому Єгор її швидко помітив і навіть ненав’язливо підморгнув, зобразивши вказівним пальцем жартівливий постріл. Вона мимоволі всміхнулась у відповідь, і декілька підлітків повернули до неї голови, дурнувато вилупивши очі, галасливий гурт першокурсниць навіть впізнав її, і дівчата весело замахали руками. Єгор у цей час продовжував емоційно начитувати текст, намагаючись здаватися ще більш переконливим.

І знов однотонний приспів у декілька горлянок:

Чомусь він здався їй в цю хвилину таким красивим у цій його поношеній футболці, стоптаних кросівках, з мікрофоном в руці, з розмашистою жестикуляцією. Він ніби хотів донести щось важливе до цього оскаженілого натовпу.

Світлана взагалі-то не мала наміру йти на концерт, вона планувала допізна просидіти в бібліотеці… Хоча. Це була причина — насправді вона хотіла потрапити саме на концерт. Їй було тяжко на душі, невимовно тяжко, в голову лізли якісь не надто хороші речі.

Їй захотілося хоч на якийсь вечір знов побути безтурботною студенткою, як кілька років тому. І так — вона справді хотіла подивитись на цього хлопчину.

Це він сам її запросив, якось на лекції. Він довго сперечався з нею на тему поетики Рембо, її навіть здивувала його глибока обізнаність, вона спитала, чи він бува сам не пише вірші, а він ото ніби мимохідь запросив її на концерт. Він чимось зацікавив її, так, на вигляд звичайний легковажний хлопчина з неблагополучної сім’ї, але… Щось у ньому було принадливе, вона не могла зрозуміти, що. Вона сказала йому тоді, що залишиться, можливо, в інституті допізна, треба, мовляв, навести лад з паперами і таке інше. А він сказав, що чекатиме, і ніби це було щиро.

Дурниці які, і чого б їй водитися з ним — він молодший за неї майже на десять років, вона його викладачка… Власне — викладає непрофільну культурологію по парі в тиждень протягом семестру, але все ж. Та Господи — які дурниці! Ні, просто посиджу в читальному залі до вечора, або в учбовій частині, або в архів треба було б зайти, а тоді, може… Може, й зазирну в той актовий зал до них. Лише на хвильку, аби він не образився. Ну і все. Так вона казала собі.

Майже шість років вона сама зустрічалася зі старшим чоловіком, котрий до того ж мав сім’ю, і вона за те знала майже від самого початку. Він був досить впливовим чиновником місцевого рівня, потім його перевели в Суми на підвищення, наприкінці їхніх стосунків він навіть готувався балотуватись до парламенту. Був впливовою людиною, мав бізнес, оформлений, ясна річ, на якихось родичів та різних підставних осіб, імовірно мав якісь зв’язки з криміналом, що не дивно, враховуючи його злет в дев’яностих, але вона ніколи не лізла в ці його сфери життя.

Вона познайомилася з ним ще в студентські роки на дядькових іменинах — дядько вже тоді був ректором, а її майбутній коханець — чималою шишкою, знаним меценатом та депутатом міської ради. Він красиво залицявся, а вона легко піддалась, наступні півроку пройшли, як сон, а потім вона дізналась про сім’ю, хоча… Якщо бути чесною — хіба вона не здогадувалась раніше? Він, звичайно, треба сказати, і справді намагався свого особистого життя не афішувати ще з тих же дев’яностих. Він якось їй розказував мимохідь про два перенесених замахи, а містом ширилися ще більш моторошні чутки. Його дружина з сином жили, як потім з’ясувалось, в столиці, старша дочка взагалі тоді вже навчалась десь за кордоном. Але навіть попри це — невже вона не здогадалась, нічого не запідозрила? Просто не хотіла навіть думати. Він казав, що давно розведений — їй цього було достатньо. А коли все відкрилось — він ще протягом п’яти років запевняв її, що ось-ось розлучиться і що взагалі ті його слова про розлучення були напівбрехнею, адже він насправді давно не живе з дружиною, і таке інше. Господи, яка маячня! Але хіба її це хвилювало? Та нітрохи. Він продовжував розказувати їй про скоре розлучення, все, мовляв, не так просто — дружина шантажує його дітьми, налаштовує їх проти нього, а ще ціла купа юридичних нюансів — ті ж активи, пасиви, капітали… Буде скандал у пресі — говорив він їй, вона затягає мене по судах, аби отримати гроші, аби… Він ще говорив, що самій Світлані буде непереливки від того, коли вони поберуться. Так, він обіцяв, що вони зовсім скоро поберуться, і обіцяв це протягом п’яти довгих років. Він казав, що треба все якнайкраще підготувати, аби вона не мала й шансу, аби… І вона вірила йому, а чи просто хотіла вірити, зрештою — яка тепер різниця? А наймерзеннішим чогось було те, що він же, мабуть, і справді її, Світлану, любив. Тобто аби було інакше, то навіщо б йому розігрувати цю ідіотську комедію протягом довгих п’яти років, невже він не зміг би собі знайти іншої коханки абощо? Але най-наймерзеннішим було все ж те, що і вона ж його любила. Він здавався їй таким справжнім серед всієї довколишньої фальші, в ньому вона відчувала таку жадану силу, ту, якої вона не бачила в однолітків. І тепер вона була абсолютно спустошена, вичавлена, випита до дна — такою собі здавалась, такою себе відчувала. Їй здавалось, що вона втратила когось напрочуд дорогого, немовби він помер і його не повернути більше, хоча він ледь не щовечора мелькав у випусках новин та передвиборчій агітації. Він помер, казала вона собі на початку, він просто помер, а я його любила, і тепер мені треба з цим жити, загоїти цю рану в собі. Але потім вона зрозуміла, що не може ставитись до нього як до дорогого мерця, не може і не хоче, бо ж не смерть, не доля нанесла їй цю рану, а він, він сам! Чого, власне, вони розійшлись? Бо Світлана завагітніла. Важко сказати, була в тому її вина чи просто збіг обставин, зрештою — якщо вона і була в чому винна, то хіба в тому, що щиро повірила його обіцянкам-цяцянкам про скорий шлюб та сім’ю. Він натомість сухо порадив їй зробити аборт. Навіть обіцяв домовитися з хорошим лікарем, щоб без розголосу і тому подібного. Вона тоді раптом спитала його, що буде, якщо вона відмовиться. Вона навіть не чекала від себе подібної нахабності, вона зазвичай поводила себе з ним зовсім інакше. Він, здавалось, помінявся лицем, але намагався того не показати. Він сказав, що не визнає дитини, а якщо вона надумає якось його дискредитувати цим, то… Словом, не треба цього робити, сказав він. А через хвилю він почав говорити, запевняти її, що, мовляв, діти у них іще будуть, просто зараз не час, розлучення, а тут іще ця виборча кампанія, от, мовляв, коли ми таки одружимось… І це було най-най-наймерзенніше. І вона тоді зібрала волю в кулак і, чого ніколи не робила, зобразила, зіграла просто-таки — розуміння, покірність, чуйність. Навіть усміхнулась декілька разів. А коли він поїхав, то зібрала свої найнеобхідніші речі і назавжди покинула квартиру, котру він їй винаймав. Ту саму квартиру, де вони вдвох так любили довго розмовляти поночі, а потім милувалися світанням з балкону, де вона мерзла осінніми ранками, а він закутував, обіймав та дихав на її долоні, ту саму квартиру, котру вона так ретельно прибирала до його приїзду, а потім готувала йому, вперше в житті відчуваючи себе господинею, берегинею, майже дружиною, ту саму квартиру, де пройшли найкращі роки її життя. Вона переїхала знов до батьків і на початку твердо вирішила народжувати, але її врешті переконали не робити цього, і вона не зробила цього.

Так і вийшло — саме так, як він і хотів на початку, і він же також деякий час шукав зустрічі, але вона його просто ігнорувала, ігнорувала, ігнорувала. На зміну розпачу, злості, істерикам прийшов тупий біль і душив, душив. Вона задумувалась про самогубство, але нікому про те не говорила.

Та зараз, стоячи під стіною актового залу свого клятого провінційного інституту трохи подалі від натовпу підлітків і дивлячись на Єгора, Світлана раптом відчула щось нове всередині свого зраненого серця. Її неабияк лякало це нове, і вона хотіла спочатку непомітно покинути залу, але це було навряд чи можливо через цей щільний задурманений натовп підлітків — на щастя, концерт вже завершувався, і коли натовп посунув до виходу, вона полегшено зітхнула і рушила туди ж, у фойє. Там її і наздогнав Єгор.

Він був не сам, з ним була якась невисока дівчинка, а, — це Соломійка, Єгорова одногрупниця, така кумедна в своїй безпосередності. Вона напрочуд офіційно привіталась зі Світланою, а Єгор став ніби між іншим розпитувати про враження від виступу його банди, потім почав скаржитися на поганий рівень організації самого концерту, на якісь неполадки з орендованою апаратурою… Видно було, що він до чогось хилить, і Світлана в принципі вже розуміла, до чого.

Коли вони втрьох з тими розмовами вийшли на ганок інститутського корпусу, то Єгор запропонував провести Світлану Дмитрівну додому, мовляв, час уже досить пізній, мало там що на вулицях, та й взагалі — самій блукати містом пізнього осіннього вечора досить сумно. Вона тоді ще не мала машини, але викладацька зарплатня, репетиторство, статті в деякі, в основному наукові видання та, зрештою, неабияка допомога досить-таки заможних батьків дозволяли їй жити окремо — вона знімала двушку в новобудові на околиці, в центрі не хотіла, а залишатися з батьками в якийсь момент просто більше не змогла, хоч вони й не робили їй боляче.

Спочатку вона відмовлялась, навіть діставала сотовий, аби викликати таксі, але Єгор сказав, що на біса те таксі, а потім сказав, що в такому разі викличе таксі сам і навіть сам заплатить — вона обізвала це цілковитим абсурдом і врешті згодилась пройти з ним хоча б сто метрів до зупинки. Тут Соломійка розпрощалася з ними, і по погляду, котрий вона кинула на Світлану, та одразу все зрозуміла. Отже, назріває любовний трикутник — не без усмішки подумала вона. Ця дівчинка небайдужа до цього хлопчика, хлопчик намагається закадрити викладачку, а викладачка… І справді, на якому ж місці тут я? Який мій інтерес? Мабуть — аби якнайшвидше потрапити додому, заритися з головою в ковдру і цілісіньку ніч жаліти себе. Веселенький розклад!

Боже, яка нісенітниця! — подумала Світлана одразу ж по тому, але почекайте-но, вона сама про себе іронізує, ба навіть жартує? Такого вже давненько не траплялось! І відверто кажучи, це їй подобалось більше, ніж безупинно гризти саму себе.

Врешті вони пройшли вдвох не лише до автобусної зупинки, а й далі, далі, далі… Вони просто блукали нічним містом, а потім блукали сонним передранішнім містом. А він говорив, говорив, говорив. А вона слухала.

Коли далекі осінні зорі юності в’яли в мутному небі, він говорив:

— Знаєте що… от особисто для мене, особисто для мене цінне в цій збірці? Це от коли, ну просто уявіть — він пише і пише цю нісенітницю в еміграції так, в сорокових роках, під час війни, а там… Країни, про яку він пише, більше не існує! Ну тобто — буквально. Він блукає тьмяними алеями пам’яті, от що! Власної пам’яті. Тобто, окей, ось уявіть так, ніби я блукав з вами оцим сонним провінційним містом, а потім… Потім сталася одна революція, і друга, і весь світ перемінився. І я, ну от наприклад, ну тупо я… Сиджу десь у тій довбаній Франції, у цьому, як його в дідька… ну так, в Грасі, на півдні Франції, ага. Це в тому Грасі, що місто парфумерів із…? Не суть, це в мене літературна амнезія, хи-хи. Так от, я сиджу там і пишу щось на кшталт такого: я давно не був тут, з дев’ятнадцяти років, відтоді, як ми блукали з нею цим сонним осіннім містом, так давно, так давно, в невимовній далечі пам’яті, і місто світило одинокими вогнями, і порожній проспект Миру і… кумедно, так? І далекі зорі середини жовтня, середини жовтня твоїх тонкогорлих розлук… От дідько. Ну так, а в кінці щось типу — з-за стіни тополь мерехтіли невисокі зорі пам’яті, такі, як ті, колишні, двадцять років тому, але німі, нерухомі, і ближче вони ніколи не стануть. Хоча ні, це вже не звідти… Ну або от ви, наприклад. Уявіть — ми блукаємо цим сонним осіннім містом, а осінь така холодна, так? А завтра почалась якась довбана війнушка і мене мобілізують. А я кажу вам — вам не холодно? Ой, блін, а вам і справді не холодно? Одягніть мою куртку, ось одягніть, не збивайте мене! Так от, я кажу — якщо мене вб’ють, то ви не одразу забудете мене? І кажу — я буду чекати на вас там. Ви поживіть, навтішайтесь, потім приходьте до мене. І от ви розказуєте все своє життя протягом наступних тридцяти років, а тоді кажете, що в ньому немов не було геть нічого, окрім цієї холодної осені, сонного провінційного містечка, безлюдного проспекту Миру, зжовтілого парку, а решта — то лиш сон. І ви вірите, що десь я чекаю, досі чекаю на вас, з тією ж любов'ю і молодістю, як в ту прохолодну осінню ніч тридцять років тому.

Коли над містом, над його околичними райони з безлюдними сірими вуличками, опалими тополиними алеями, з їх індустріальними руїнами в хитких висохлих травах та миршавих парках в ранковій імлі, з їх орошеним холодною росою асфальтом доріг, між панельних будинків запалювалось неясне мутне світання та в’яли млосні зорі юності, він говорив:

— Я й не кажу, що це така вже бозна й яка класика… але! Нічогенькі такі книжки. Ну а чого? І романтика, цілком собі… Ну ось уявіть, ні — тільки уявіть, що ви вампір. Ну чого ви смієтесь? Ну просто уявіть, на хвильку. І ви мене навернули, тобто зробили вампіром, ну — з корисливих мотивів. Ну чого ви знов смієтесь, ну нехай буде не з корисливих, припустімо — ви мене щиро любили. І от. Моє останнє світання. Я хочу зустріти останнє в своїм наступнім вічнім житті світання. Я виходжу в рідне місто, от сюди, до Луначарського… Чи куди це ми вже забрели? Ой, а ми не загубимось? Ха-ха… Ну так от. Тут, коли я ще не був вампіром, я й зустрів своє останнє світання і назавжди запам’ятав цей ранок, а решта стерлись із пам’яті. Ось перше бліде світло торкнулось вікон дев’ятиповерхівки, світло ставало яскравішим, і сонячне проміння лилось крізь віття миршавих парків… Ну і що тут смішного? Я стояв і думав про те, що розповідав мені вночі вампір, тобто ви. Я назавжди прощався зі світанком і з минулим життям. Потім пішов і сховався в під’їзд або ще куди. Це був мій останній світанок. Отак. Та ну вас!..

А вже під під’їздом її будинку, коли вже люди почали вилазити зі своїх нір та снувати туди-сюди, він їй вперто доводив: