Колиска для кішки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

6 Жучині бійки

Ньют продовжив свій лист наступного ранку. Ось що він додав: «Ранок настав. Проспавши цілих вісім годин, свіжий як огірочок, я пишу далі. У гуртожитку зараз тиша. Усі пішли на лекції, окрім мене. Але я маю привілеї. Я вже не мушу ходити на лекції. Мене вигнали тиждень тому. Я вчився на першому курсі. Добре, що мене вигнали. Я став би препоганим лікарем.

Закінчивши цей лист, я, мабуть, піду в кіно. А може, якщо сонце вийде, погуляю вздовж урвища. Наша ущелина прекрасна, правда ж? Цього року дві дівчини стрибнули в прірву, тримаючись за руки. Бо їх не прийняли до того жіночого клубу, до якого вони хотіли. Вони хотіли в “Трі-Дельта”.

Але повернемось до 6 серпня 1945 року. Моя сестра Анджела часто казала мені, що того дня я дуже образив батька, бо не захопився “колискою для кішки”, не захотів посидіти з ним на килимі та послухати, як він співає. Може, він дійсно образився, але не думаю, щоб він це глибоко відчув. Батько був захищений від образ краще, ніж усі люди на світі. Ніхто не міг зачепити його, тому що він був узагалі байдужий до людей. Одного разу, десь за рік до того, як він помер, я просив його розповісти що-небудь про мою матір. А він не зміг нічого пригадати про неї.

Ви колись чули відому історію про те, як мої батьки поснідали того дня, коли мали поїхати до Швеції по Нобелівську премію? Її якось надрукували в “Сатердей івнінґ пост”. Мати приготувала смачний сніданок. А коли вже прибирала посуд зі столу, знайшла поряд із батьковою чашкою з-під кави дрібні монетки: двадцять п’ять центів, десять та ще три по одному пенні. Батько залишив для неї чайові.

Глибоко образивши батька (якщо так і було), я вибіг надвір. Біг, сам не знаючи куди, доки не помітив мого брата Френка під великим кущем спіреї. Френку було тоді дванадцять, і я не здивувався, побачивши його там. Він проводив багато часу під кущем, коли було спекотно. Немов собака, викопував собі лігво в прохолодному ґрунті між корінням. І не можна було здогадатись, що Френк візьме з собою, ховаючись під тим кущем. Одного разу це була непристойна книжка. Другого — пляшка з вишневим лікером. Того дня, коли скинули бомбу, Френк приніс столову ложку та скляну банку з кришкою. Ложкою він саджав різних жуків до банки та примушував їх битися.

Бійка жуків так мене зацікавила, що сльози мої миттю висохли — я забув про батька. Яких саме жуків Френк тоді посадив до банки, не пам’ятаю, але пізніше ми влаштовували ці бої часто, тому я запам’ятав такі варіанти: один жук-носоріг проти сотні рудих мурах, одна стонога проти трьох павуків, руді мурахи проти чорних. Жуки не хотіли битись, доки не потрясеш банку. Тому Френк саме цим і займався — трясінням банки.

Потім вийшла Анджела пошукати мене. Вона підняла гілки з одного боку куща й сказала: “Ось де ти!” Вона спитала Френка, що він робить, і він відповів: “Експериментую”. Френк завжди казав це, коли його питали, що, з його погляду, він робить. Він завжди казав: “Експериментую”.

Анджелі було тоді двадцять два. З шістнадцяти років вона була справжньою головою родини, відколи мати померла, а я народився. Вона любила повторювати, що в неї троє дітей: я, Френк і батько. Вона не перебільшувала. Бувало, що морозної пори Френк, батько і я стояли перед Анджелою рядком у передпокої й вона закутувала нас однаково, от тільки я йшов потім до дитячого садочка, Френк — до школи, а батько — працювати над атомною бомбою. Одного такого дня, пам’ятаю, запалювання зламалось, радіатор замерз і автомобіль не заводився. Ми сиділи в салоні, й Анджела натискала на стартер, аж доки акумулятор не розрядився. Тоді батько заговорив. Знаєте, що він сказав? Він сказав: “Дивні ці черепахи”. — “Що ж там дивного в черепахах?” — спитала Анджела. — “Коли вони ховають голову під панцир, хребет у них згинається чи скорочується?”

До речі, Анджелу можна вважати ніким не оспіваною героїнею епопеї з атомною бомбою — про це, як мені видається, ніхто не писав. Може, вам знадобиться? Після розмови про черепах батько так ними захопився, що припинив працювати над атомною бомбою. Нарешті хтось із учасників Мангеттенського проекту прийшов до Анджели порадитися — що робити? Вона сказала їм, що треба винести геть батькових черепах. Отже, якось уночі вони увійшли до його лабораторії та вкрали черепах разом із акваріумом. Батько ніяк не відреагував на зникнення черепах. Він просто підійшов наступного дня до свого робочого місця, роздивився, із чим можна погратися та про що подумати, а там уже все, що залишилось, щоб погратися та подумати, було так чи інакше пов’язане з бомбою.

Витягнувши мене з-під куща, Анджела спитала, що сталося між батьком та мною. Я все повторював, який він огидний, як я його ненавиджу. Вона мене нашльопала. “Як ти смієш казати таке про свого батька? — сказала вона. — Він один з найвидатніших людей в історії! Сьогодні він виграв війну! Чи ти второпав? Він виграв війну!” І вона нашльопала мене знову.

Я не серджусь на Анджелу за те, що вона мене шльопала. Батько був сенсом її життя. У неї не було залицяльників. Узагалі не було друзів чи подруг. Було тільки одне хобі. Вона грала на кларнеті.

Я знову сказав, що дуже ненавиджу батька, — вона ще раз ляснула мене, тоді Френк виліз із-під куща й штовхнув її в живіт. Сестрі стало дуже боляче. Вона впала і стала качатися по землі. Коли вона змогла дихати — заплакала, закричала, покликала батька.

— Він не прийде, — засміявся Френк. Френк мав рацію. Батько визирнув з вікна, подивився, як ми з Анджелою плачучи качаємось по землі, а Френк стоїть над нами й сміється. Потім він зник десь у глибині дому, навіть не спитавши, чому ми здійняли такий галас. Люди не були його спеціальністю.

Чи цього досить? Це стане в пригоді для вашої книги? Чесно кажучи, ви мене дуже обмежили своїм проханням додержуватись лише того дня, коли скинули бомбу. Я міг би розповісти чимало потішних анекдотів про бомбу та батька з інших днів. Наприклад, чи знаєте ви оповідь про те, як батько поводився в день першого випробування бомби в Аламоґордо? Після того як вона вибухнула, коли стало очевидно, що Америка здатна знищити ціле місто однією бомбою, один із учених звернувся до батька зі словами: “Відтепер наука пізнала гріх”. Знаєте, що сказав йому батько? Він сказав: “Що таке гріх?”

З найкращими побажаннями — Ньютон Гоніккер».

7 Славетні Гоніккери

Ньют додав до свого листа три постскриптуми, ось такі: «P. S. Не можу підписатися “з братерським привітанням”, бо в моєму становищі не маю права на звання вашого побратима. Я був тільки кандидатом, а невдовзі й це відберуть.

P. P. S. Ви назвали нашу родину “славетною”, але я вважаю, що цей епітет, якщо ви його введете до вашої книги, буде помилкою. Бо, бачте, я ліліпут — лише чотири фути на зріст[4]. Що ж до мого брата Френка, востаннє ми чули про нього, коли його розшукували поліція Флориди, ФБР та Міністерство фінансів за те, що він переправляв крадені машини до Куби на списаних десантних кораблях. Тому я впевнений, що слово “славетний” не дуже доречне. Краще пишіть “добре відомі” — це ближче до правди.

P. P. P. S. Через день. Перечитав свій лист і зрозумів, що він може справити таке враження, нібито я тільки те й роблю, що сиджу та пригадую різні печальні випадки й жалію себе. Насправді я щасливець і усвідомлюю це. Невдовзі я одружуся з чудовою маленькою дівчиною. Світ сповнений любові, її вистачить на всіх, треба тільки пошукати. Беріть мене як доказ».

8 Щастя Ньюта і Зінки

Ньют не сказав мені, ким була та його чудова дівчина. Але десь через півмісяця після того, як я одержав цей лист, уся країна дізналася, що її звали Зінка — просто Зінка. Здається, прізвища в неї не було.

Зінка була ліліпуткою родом із України, танцівницею в ансамблі Борзого. Трапилось так, що Ньют побував на концерті цього ансамблю в Індіанаполісі ще до того, як вступив до Корнелльського університету. Потім вони приїхали на гастролі до Корнеллу. Коли концерт добіг кінця, малий Ньют уже стояв біля службових дверей із букетом — дванадцять троянд на довгих стеблах, «Краса Америки».

Ця історія потрапила до газет, коли крихітка Зінка попросила політичного захисту в Сполучених Штатах, а потім вони з малим Ньютом зникли.

Ще через тиждень крихітка Зінка з’явилась у російському посольстві. Вона сказала, що американці виявились занадто матеріалістичними. Вона сказала, що хоче повернутись додому.

Ньют знайшов притулок у домі своєї сестри в Індіанаполісі. Представникам преси він дав лише одне коротке інтерв’ю. «Це було особисте, — сказав він. — Сердечна справа. Я ні про що не шкодую. Те, що сталося, стосується лише Зінки та мене самого».

Один заповзятливий американський репортер у Москві порозпитував про Зінку в колах тамтешніх танцюристів і зробив жорстоке відкриття: Зінка мала не двадцять три роки, як вона всіх запевняла.

Їй було сорок два — якраз стільки, щоб бути Ньютові за матір.

9 Віце-президент, завідувач вулканів

Я чогось зволікав із моєю книгою про день бомби. Десь через рік, за два дні до Різдва, інше питання привело мене проїздом до Іліума, Нью-Йорк, де доктор Фелікс Гоніккер виконав більшу частину своєї роботи, де малий Ньют, Френк та Анджела провели ті роки, коли формується особистість.

[4] 120 см.