Стоїк: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Коли він увійшов до неї — бадьорий, сяючий, впевнений, з гарденією в петличці, у сірому капелюху, у сірих рукавичках і з тростиною в руці, — Ейлін довелося зробити над собою зусилля, аби стримати мимовільну приємну посмішку, якої він, на її думку, не заслуговував. Він одразу почав розповідати їй про свої справи. Вона вже читала сьогодні газети? Чи звернула вона увагу на новину про смерть одного з його найзапекліших чиказьких ворогів? Однією турботою менше! А що сьогодні на обід? Гарно було б, якби Адріана приготувала морський язик під соусом маргери, якщо ще не пізно. Він надзвичайно зайнятий. Їздив до Бостона, до Балтимора, а за кілька днів доведеться їхати в Чикаґо. А щодо цієї лондонської справи... він уже думав про це, й, імовірно, невдовзі доведеться відправитися туди. Чи не хоче вона скласти йому компанію? Звичайно, він там буде дуже зайнятий, але вона може поїхати до Парижа або Біаррица, а він може до неї навідуватися на вікенд.

Це було так несподівано, що Ейлін не стрималася, і її очі запалали радістю. Але наступної миті, згадавши про свої стосунки з чоловіком, придушила свій порив і відкинулася назад у кріслі. Вона стільки натерпілася від нього, стільки бачила зрад і обманів, що тепер не наважувалася йому повірити. Однак вирішила принаймні удати, що вірить.

— Дуже добре, — сказала вона. — А ти справді хочеш, щоб я поїхала?

— Звісно. Навіщо б я став тобі пропонувати? Я збираюся зробити серйозний крок. Це може успіх, а може й ні. У всякому разі, — і Ковпервуд відверто збрехав (мета ви­правдовує засоби), не посоромившись зачепити найглибші почуття Ейлін, — адже ти була зі мною тоді, коли я починав і перше, і друге своє підприємство. Мені здається, ти маєш бути зі мною і тепер, коли я задумав третє, чи не так?

— Так, Френку. Я, звісно, хотіла б бути з тобою, якщо ти справді так думаєш. Це було б просто чудово. Я буду готова, як тільки ти скажеш. Коли їдемо? Яким пароплавом?

— Я скажу Джеймісону, він про все дізнається, і тобі повідомлю.

Ейлін підійшла до дверей і подзвонила Карру, щоб розпорядитися щодо обіду. Вона точно ожила, наче відчула подих колишнього життя, коли вона ділила з Ковпервудом його успіх, і відразу наказала Карру дістати валізи й оглянути їх.

Потім Ковпервуд висловив турботу щодо стану тропічних птахів, яких він привіз для оранжереї. І він запропонував Ейлін піти разом. Ейлін, сяючи, попрямувала з ним до оранжереї і не зводила з нього очей, поки він роздивлявся двох папуг з Оріноко й підсвистував їм, намагаючись розбурхати самця, аби почути його крик. Раптом він обернувся до Ейлін і сказав:

— Як ти знаєш, Ейлін, я завжди мріяв перетворити цей будинок на справжній музей. Я продовжую купувати деякі речі й певен, що колись це буде одна з найкращих приватних колекцій. Останнім часом я багато думав, що треба погодити з тобою, аби після моєї смерті, — адже рано чи пізно це станеться, — цей будинок зберігся не просто як пам’ять про мене, а приносив би радість людям, справжнім поціновувачам. Я збираюся скласти новий заповіт — і хотів би це внести туди.

Ейлін була спантеличена. Про що це він?

— Мені вже скоро виповниться шістдесят, — спокійно продовжував він, — і хоч я ще не збираюся вмирати, все ж по­трібно навести лад у справах. Трьома виконавцями мого заповіту — всього їх буде п’ять — я збираюся назвати містера Долана з Філадельфії, містера Коула та Центральне акціонерне кредитне товариство. Долан і Коул чудово розуміються на фінансовій і формально-юридичній стороні справи, і вони зуміють виконати всі мої розпорядження. Але оскільки я збираюся залишити тобі цей будинок у довічне користування, я думаю, чи не назвати мені й тебе разом з Доланом і Коулом, і тоді ти зможеш або сама відкрити будинок для відвідувань публіки, або подбати про те, щоб це було зроблено згодом. Мені вдалося створити красивий будинок, і я хотів би, щоб він залишився таким і після моєї смерті.

Ейлін слухала його схвильовано, відчуваючи гордість за цю несподівану важливу роль, до того ж у такій важливій справі? Їй це надзвичайно лестило. Можливо, він справді трохи одумався, став зваженішим?

— Знаєш, Френку, — сказала вона, намагаючись якось впоратися зі своїми почуттями, — я завжди дуже переймаюся твоїми справами, навіть дріб’язковими. У моєму житті не було нічого, крім тебе — і зараз також мені без тебе нічого не треба, хоч в тебе, звісно, інші почуття. Отож що стосується будинку, — залишиш ти його мені чи вкажеш одним із виконавців твого заповіту, — можеш бути цілком спокійний, я все зроблю, як ти хочеш. Я ніколи не вдавала, що я розуміюся на таких речах, маю такий самий смак, як у тебе, але ти можеш бути впевнений, що твоє бажання для мене святе.

Поки Ейлін говорила, Ковпервуд тикав пальцем у зеленувато-жовтогарячого папугу макао, різкий крик якого у поєднанні зі строкатим забарвленням, звучав наче глузування над урочистим тоном цієї сцени. Але Ковпервуд справді був розчулений словами Ейлін, він повернувся до неї й поплескав її по плечу.

— Я знаю це, Ейлін. Мені тільки хотілося б, щоб ми з тобою могли одними очима дивитися на життя. Але оскільки нам це не вдається, я готовий на компроміси, адже я пам’ятаю, що ти мене любиш, попри все, що сталося, і, мабуть, любитимеш далі. І хочеш вір, хочеш ні, якщо я можу відплатити тобі за це все, то справді хотів би це зробити. Тому я й заговорив про будинок і маю на думці обговорити з тобою згодом ще деякі інші речі.

За обіднім столом він розповів Ейлін про свою ідею побудувати гарну лікарню й обладнати її різними дослідницькими лабораторіями, і взагалі він має на думці вкласти гроші в певні благодійні установи. Тому йому доведеться часто навідуватися до Нью-Йорка, і йому було б зручно, якби вона жила тут, щоб він завжди міг приїхати до себе додому. Хоча, звісно, іноді вона теж подорожуватиме за кордон.

І з мірою того, як Ейлін веселішала, Ковпервуд подумки поздоровляв себе із тим, як він вдало схилив її прийняти його умови. Якби так було і далі, то все було б добре.

Розділ 17

У цей час в Лондоні містер Джаркінс намагався переконати свого партнера Клурфейна, що великий Ковпервуд, вочевидь, всерйоз зацікавився всією лондонською підземкою! Він докладно переказав йому все, що говорив Ковпервуд, і водночас пожалкував про їхню помилку, адже вони не здогадалися, що ділок такого надзвичайного масштабу, звичайно, не стане витрачати час заради однієї маленької гілки. Смішно думати, що Грівз і Геншо гадали, що зможуть спокусити його половиною пакета свого підприємства. Їхня пропозиція не мала жодного шансу. Менше п’ятдесят одного відсотка годі й пропонувати! Одначе, як вважає Клурфейн, чи є ймовірність, що Грівзу й Геншо удасться знайти на цю лінію гроші в Англії?

Клурфейн, товстий, огрядний голландець, спритний у всіляких практичних дрібницях, був абсолютно позбавлений широти фінансового бачення й сміливості.

— У жодному разі! — відповів він. — У нас тут безліч цих контрактів. Стільки всіляких компаній гризуться між собою через одну якусь незначну лінію. І жодна не прагне об’єднатися з іншою й забезпечити людей зручним наскрізним транспортом за доступну плату. Я відчув це на собі. Скільки вже років доводиться їздити Лондоном від краю до краю. Та ви самі подумайте, — на весь Лондон лише дві лінії — Метрополітен і Районна. Вони обидві охоплюють тільки діловий центр... — і він дуже докладно почав пояснювати Джаркінсу всю непрактичність і недоцільність подібної системи й усі незручності і збитки, що з цього випливають. — А вони нездатні ані прокласти нові лінії, ані хоча б переобладнати й електрифікувати старі. Так і ходять ці паровички, де в тунелях, а де просто по насипу. Єдина компанія, яка будувала з розумом, це акціонерна компанія Сіті і Південний Лондон, — вона проклала лінію від центру до Клефем-Коммон і пустила по ній електричні поїзди із третьою рейкою; гарне освітлення, чіткий ритм роботи і це єдина гілка, що добре обслуговується. Проте вона занадто коротка; доводиться робити пересадку й знову платити за проїзд по кільцю. Так, Лондону справді потрібна саме така людина, як Ковпервуд або група англійських фінансистів, які були б здатні домовитися між собою і взятися спільно за розширення мережі.

Що ж до нових ліній, на які Ковпервуд міг би одержати концесію, то був такий собі Ебінгтон Скерр, який отримав підряд на будівництво підземної лінії від Бейкер-стрит до Ватерлоо. Але відтоді минуло вже близько півтора року, і нічого досі не зроблено. Ходять чутки, що Районна теж збирається будувати нові гілки. Та, вочевидь, в обох випадках не вистачає капіталу.

— Тож гадаю, — підсумував Клурфейн, — якщо Ковпервуд дійсно захоче одержати Чаринг-Крос, він зможе цього добитися без значного клопоту. Електротранспортна компанія вже два роки тому відмовилася фінансувати цю справу. Підряд перебрали ці інженери, але, наскільки мені відомо, крім цих переговорів з Ковпервудом, ніяких можливостей у них немає. Власне кажучи, вони навіть і не фахівці з транспорту, і якщо їм не пощастить знайти таку людину і з таким капіталом, як у Ковпервуда, сумніваюся, що вони взагалі коли-небудь подужають цю справу.

— Отже, за це можна не турбуватися, чи не так? — відреагував Джаркінс.

— Думаю, що так, — підтвердив Клурфейн. — Але, мабуть, нам варто було б зв’язатися з кимось із акціонерів, які володіють двома головними кільцевими лініями — Районної й Метрополітен, — або поговорити з тутешніми банкірами на Треднідл-стрит. Може вдасться щось дізнатися від них. Ви знаєте Кроушоу з фірми «Кроушоу й Воукс»? Вони намагалися знайти гроші для Грівза й Геншо відтоді, як ті отримали підряд. Та ж, звісно, з цього нічого не вийшло, так само як і раніше в Електротранспортної компанії. Надто багато їм потрібно.

— Електротранспортна? — перепитав Джаркінс. — Тобто та сама компанія, що першою отримала концесію на цю лінію? А що там вони за люди?

Клурфейн почав із несподіваною жвавістю розповідати все, що колись чув і знав про цю компанію. Це було менше, ніж уже встиг розвідати Сіппенз, але виявилося доволі цікавим для обох. З пам’яті Клурфейна виплили імена Стейна, Райдера, Буллока й Джонсона. Головна роль належала Джонсону і Стейну. Вони першими висунули проект лінії Чаринг-Крос — Гемпстед. Стейн, великий акціонер у компаніях Районної й Сіті — Південний Лондон, належав до самої верхівки англійського аристократичного суспільства. Джонсон, радник Стейна й разом з тим юрисконсульт Районної й Метрополітен, був акціонером обох компаній.

— А чому б нам не спробувати поговорити з цим Джонсоном? — запитав Джаркінс, котрий після прочухана від Ковпервуда намагався схопитися за будь-яку можливість. — Він має бути добре обізнаний.

Клурфейн стояв біля вікна й дивився на вулицю.

— Блискуча ідея! — вигукнув він. — Справді? Чому ні? Тільки от... — він зупинився і з сумнівом подивився на Джаркінса. — А це буде етично? Адже ми з вами, наскільки я розумію, не маємо повноважень діяти від імені Ковпервуда? Ви ж, здається, самі сказали, що він тільки тому й погодився зустрітися з Грівзом й Геншо, коли вони приїжджали в Нью-Йорк, що ми з вами його про це просили? Ніяких доручень він нам не давав?