Повне зібрання творів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Андрєй, зайдіте в ардінатарскую, — прорвав повітря противний скрип голосових зв’язок Спіци.

— Іду, Натальнікаланна, — відповів я настільки швидко, що з’їв половину її імені.

— Возьмі чистий бланк і пайді в прійомноє за пацієнтом, только што пазванілі аттуда, — простягнула вона мені папочку історії хвороби, і я помітив, що до всіх її красот додалися ще й вуса, яких до того не помічав.

— Бєгу! — крикнув я вже на ходу. Своїм останнім відкриттям я тут же поділився з Ромою Мордуховичем. Він почав ржати — от саме так, як ржуть коні, і через відкритий рот можна було спокійно порахувати кільця на стравоході, а я, нарешті, зрозумів, звідки пішло сленгове значення цього слова.

Рома зайшовся та ржав хвилини дві, поки хтось із офіцерів не помітив і не припахав його до роботи щоб дурь в голові не бралася. Я в цей момент уже підходив до КПП, де містилося приймальне відділення, і зустрів відомий нам вірменський дует у білесеньких шкарпетках, що й відрізняло їх від решти населення. Вони пхали тачку з їжею, точніше, пхали її два лисі пацанчики, а Армен та Аваз ступали неспішною ходою три метри ззаду та вірменською смакували вчорашній похід до Марти: «— Ай шмарат канаш ай шамас Марта, пістис да?!» — деякі слова, дякуючи інтернаціональності Вітчизни, випадали з вірменського мовного контексту та були зрозуміліші, ніж інші. Ми порівнялись і потиснули руки. Граблі у цих двох були такі, ніби до них під’єднали шланги високого тиску від екскаватора, і вся сила гідравліки передалася на пальці.

— Слюшяй, Андрей, чєво у тєбя рука тонкая, а? — Армен завжди ставив мені одне й те саме запитання, я розцінював його як комплімент і не відповідав, а він не чекав відповіді. Вірменів влаштовували до шпиталю чітко раз на рік, щоб робити ремонти. Кращих за них у цій сфері не було нікого. Тому чуваки знали — три місяці їм ніщо не загрожує. Вони жили у своє задоволення. І між тим неспішно працювали, причому так, щоб через рік самим же переробляти. Я пройшов далі, а з магазину виглянула продавщиця Люда з лицем, як у Наф-Нафа.

— Андрюш, ББ у сєбя?

— Да, Люд, а што?

— Скажи, я єму достала лєчьо, — так, ніби видала таємницю племені майя, вкрадливо сказала Люда та зникла в норі.

Я прекрасно знав мотивацію. Люда давно набивалася на аудієнцію до Борісича, а його оперативна пам’ять була зайнята молодою медсестрою, яку він ще не встиг примостити на свою корягу справедливості, тож Люда, а також весь воєнторг в її особі страждали по-своєму. Я відкрив двері приймального, і вухо вловило нетипові для нього звуки, подібні на гру електронних барабанів, відтворювану ротом.

У стройбатівській формі сидів на кушетці пацанчик, який явно вибивався із когорти людей, котрі на цю кушетку потрапляли. Прийомна сестра записувала щось у журнал і, не піднімаючи очей, кивнула на нього:

— Неврологія, забірай.

— Паштет, — муркнув цей штемп собі під ніс і продовжив ротом відтворювати звуки ритм-машинки. Я не зрозумів, що за паштет, але напрям нашої діяльності передбачав нестиковочки у спілкуванні з пацієнтами — я звик, мене це вже не дивувало.

— Маус, — ще раз муркнув він і затріщав ротом сольник із пісні Хербі Хенкока, під яку в той час вся країна танцювала брейк. Рідна душа, подумав я, хоч і шизік, у цьому я був переконаний однозначно.

— Павлов Сєргєй, карочє, називай мєня как хош, — нарешті хоч якось по-людськи заговорив Паштет, бо то був він, герой нашого часу і цієї книжечки.

— Пашлі за мной, я, нєуравновєшений брюнет, Пітон, Кузьма, Андрєй, називай как хош, — відповів я у тому ж стилі, й ми попленталися по симпатичних госпітальних алейках.

— Я — чєловєк із хіп-хопа, — знову озвався Паштет, — я читаю реп, іногда хажу босіком по Москвє.

«— Хвора тварина, промайнуло в мене в голові, і разом з тим виникла впевненість у тому, що наступні півтора року будуть для мене аж ніяк не скучними».

Паштет виявився потужним художником. Правда, він круто малював тільки мишей, а решта в нього виходила як у всіх. Але для армії вистачало і миші, тому його приписали до клубу писати плакатним пером комуністичні слогани. Я зайшов до Сєрого під вечір, він як раз був зайнятий по вуха своїм першим шедевром: «Сава Комунисичкой Парти и Совецкому Союза!». До речі, смішним був не факт написання Паштетом елементарної фрази з декількома помилками, значно смішніше було те, що плакат провисів у цьому вигляді аж до мого дємбєля і ніхто не звернув на нього уваги. Я не виділявся з натовпу і, подивившись впритул на роботу, яка в ширину займала з чотири метри, сказав: — Круто, чувак!

Досить важко роздуплитися у граматиці перед полотном, площею з Бердичівський район. Ти лазиш по ньому, як мураха на аеродромі, буква від букви знаходяться на гігантських відстанях. До того ж потім плакат висів перед входом у шкірвенвідділення, де правив балом Віктор Броніславович, який не відносився до справжніх будівельників комуністичного майбутнього. Йому було плювати на цю граматику. Віктор Броніславович був одночасно і старшим медбратом, і просто батьком усіх нещасних, які потрапляли під його юрисдикцію. Всі наявні симптоми він лікував одним способом: чи на тілі мала місце висипка, чи герпес, чи лишай, ви чули одну відповідь: Абасци! Якщо ж завдання видавалося вам неможливим з фізіологічних причин, ви чули: Пускай кто-то абасцит!

Все! Інших методів лікування у Броніславовича просто НЕ ІСНУВАЛО. В мене часом складалося враження, що він те «Абасци!» каже підсвідомо, незалежно від ситуації, просто — слово-паразит, як багато хто вживає «знаєш» чи «тіпа». Мені подобався цей старший медбрат. Я бачився з ним нечасто, але коли приходив по роботі — приводив якогось нещасного із супутньою болячкою, зачасту в області кучерявості Андромеди, щоби той, переповнений надії на швидке спасіння, почув у відповідь одне вищезгадане слово, — то завжди відчував якийсь дивний комфорт від перебування поряд.

Маленький, шустрий, Броніславович ідеально підходив під опис педофіла, як їх зазвичай змальовують у дешевих жовтих журналах. Його лице постійно сіпалося, очі нервово вишукували чергову жертву. Він дивився на людей так, ніби хотів зазирнути їм під білизну, хоча це, напевно, було правдою, адже, дякуючи своїй професії, він змушував мужиків знімати труси частіше, ніж Ющенко говорив фразу «Слава Україні!». Незважаючи на це, він із непідробною цікавістю завжди розглядував те, що звідти випадало чи виглядало.

— Ого! Чєво ето Генка твой хмурий сєводня, — любовно роздивляючись вужик одного солдатика, майже впритул, носом до носа, Броніславович наділив його людським іменем.

Часом він давав цьому органу чудернацькі назви, в залежності від того, які асоціації в нього при цьому виникали: «Спрячь Креветку, побрєй Антона, зашкурь Єнота, достань Котовського». Фантазія була рідною сестрою Броніславовича, причому виключно у цьому ракурсі, бо для решти випадків він був геть конкретний і малослівний — Абасци!

Я відійшов від основної лінії оповідання, змальовуючи портрет Броніславовича, щоб він якось достойно появився в наступному епізоді нашої притчі. Паштет, дописавши свою єресь на полотні, яким можна було накрити Дарницький вокзал, потягнув мене допомогти розвішати його над входом у царство старшого медбрата. Ми принесли його під кабінет, і я постукав: — Да, да, — почувся добре мені знайомий голос.

— Віктор Броніславовіч, ми тут плакат прінєслі, — сказав я з-за дверей.

— Нахєр мнє халат, заході, — було чути, що Броніславович зайнятий чимось важливим.

Я крутнув ручку, і ми запхалися з рулоном червоної тканини, величиною з баобаб. Перед медбратом, як я собі і уявляв, фасадом до боса, а задом до нас, стояв маленький узбек зі спущеними аж до підлоги штанами і трусєлями. Броніславович зачудовано розглядував його хруща і примовляв:

— Ти Горбатова давно гулял?

— Какома Гарбатама? — узбек пробував пробитися через стіну мовних незручностей.