Німа смерть: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Було помітно, що білявка невдоволена, проте вона знову всміхнулася йому і підняла слухавку.

— Побачимо, — сказала вона. — Можливо, пан Оппенберґ зможе приділити вам п’ять хвилин. Але я нічого не обіцяю.

Рат підвівся з крісла, надів капелюха і коротко постукав по його крисах.

— Не треба нічого мені обіцяти, — всміхнувся він їй, ідучи геть. — Скажіть панові Оппенберґу, що я буду десь за пів години.

У машині він опустив бічне скло і дозволив вітру обдмухувати обличчя. Рат жадібно вдихав свіже повітря, як наркотик, вітер вдував життя в його втомлені кістки. Він уночі майже не спав і багато випив. Коли в голові дзвіночок задзеленчав тривогу, він відчув певне полегшення. Бо в такий спосіб, він міг залишити позаду жахливу ніч.

Одна з тих ночей.

Одна з тих ночей, коли уві сні він зазнавав панічного страху. Бо знав, що ті сни повернуться. Сни, що не припиняли переслідувати його. Тобто, бували тижні, коли він майже забував їх, ночі, коли він спав міцно й тихо, але потім, неминуче й упевнено, як пори року, ті сни поверталися. Він завжди знав наперед, коли знову випаде така ніч. Коли він бував настільки збуджений, що не міг спати, не хотів спати. Бо йому варто було заплющити очі, щоб побачити їх: демонів, що переслідували його, мертвих людей, людей, яких він знав, людей, яких пізнав. Смертельно бліді люди, з продірявленими грудьми, з порожніми очними ямами, з пошматованою шкірою, що звисала з тіла, як поїдений міллю плащ. Знову й знову він підхоплювався в холодному поту, намагався відволіктися, читав, випивав чергову порцію спиртного... То якоїсь миті він нарешті заснув, віддавшись на милість своїх демонів.

І вони переслідували. Скільки живими ці люди уникали його і, здавалося, рятувалися від нього знову й знову, стільки мерці бігали за ним і не давали звести дух.

Потім, прокинувшись від жаху, з калатанням серця, у просоченій потом піжамі, він був вдячний за це пробудження, хоч почувався в тисячу разів більш втомленим і виснаженим, ніж до сну. Тільки холодний душ і міцна кава повернули дух життєвої сили назад у його тіло.

А тоді білява секретарка назвала йому це прізвище.

Оппенберґ.

Рат не показав, наскільки це прізвище налякало його.

Манфред Оппенберґ.

Людина, що затягнула його в нелегальний ресторан на Східному Вокзалі. Кінопродюсер у компанії німфоманки. Відтоді не минуло й року. Ніч, коли все вийшло з-під контролю. І в кінці якої мав постати ще один мертвяк, що відтоді переслідує його в нічних жахах.

Оппенберг був тим знайомим, якого Ґереон радий був би забути. І треба ж було в цій справі знову з ним зіткнутися!

Принаймні, Рат сьогодні в дорозі сам. Сьогодні він не показувався в Замку на Алексі, щоб не потрапити на очі Бьому, який, переглядаючи за сніданком ранкові газети, либонь, виявив уже, що випадково доручив Ратові видовищну справу. Тому Ґереон скористався телефоном і, сидячи у власному кріслі у вітальні, передсвітом підняв своїх людей із ліжок і дав усім доручення, вирядивши Геннінга й Червінскі до Марієнфельде — опитати решту працівників Белмана, усіх, від продюсерів до прибиральниці в туалеті, а Ґрефа — до доктора Шварца, на Гановершештрасе. Сам він, після такої ночі, не був готовий до присутності на розтині. Вигляд закривавленого тіла Бетті Вінтер на прозекторському столі... Рат навряд чи зміг би витримати сьогодні морг, запах крові й дезінфікуючих засобів і ще дещо гірше. І точно не чорний гумор доктора Шварца.

Попри втому, він почувався добре. Самостійно йому працювалося найкраще! Він згадав слова Ґенната: «Краще діліться своїми висновками з нами».

Авжеж, неодмінно. Згодом.

Вулиці на заході міста зручні, він міг натиснути на газ, виїхавши на Кайзералеє. На Шльосштрасе рух став щільнішим, але що далі він виїжджав за межі міста, то більшу міг дозволити собі швидкість. Рат був зачарований: там, де Берлін «врізався» в живі ландшафти, місто ставало майже ідилічним — навіть у такий тоскний день, як сьогодні, коли краплі дощу падали з голих гілок і стукали по даху машини. Просто канікули на селі.

На Ванзеє він повернув ліворуч від Райхштрасе і через Кольгасенбрюк виїхав до Нойбабельсберґа.

Рат припаркував «Б’юїк» на Штансдорферштрасе і роззирнувся. Вхід на територію студії був схожий на прохідну великої фабрики: ворота з шлагбаумом і будками охорони обабіч і будиночок воротаря. Набагато солідніше, ніж «Терра» в Марієнфельде. Охоронець в однострої уважно придивився до фото Ґереона в службовому посвідченні. Рат запитав дорогу до павільйону.

Охоронець показав рукою кудись углиб території.

— Пройдете повз скляний будинок отам і далі, через майстерні, і вийдете просто до великого павільйону. Там зараз знімають для «Монтани».

— Великий павільйон?

— Еге. Повз не проскочите.

Будівля одразу за воротами, вся засклена, нагадувала кіноательє в Марієнфельде, за нею тяглися будинки казарменого типу, з яких долинали удари молота й вищання циркулярної пилки. Рат на якусь мить втратив уважність і раптом опинився в лабіринті східного базару, що, наче примарна картина з «Тисячі й однієї ночі», розкинувся серед зимового ландшафту Бранденбурґа. Попетлявши алеями ринку, він вийшов назовні через великий портал мечеті і побачив її зворотний бік — грубу дерев’яну конструкцію, що утримувала східне диво, не даючи йому розвалитися. Рат трохи відхилився від стежки, але, глянувши ліворуч, одразу зрозумів, що мав на увазі охоронець, кажучи, що павільйон «не проскочиш повз». У нічим не декорованому цегляному ангарі, що височів за бараками майстерень, можна було без проб­лем умістити дирижабль.

Споруда здавалася розташованою доволі близько, але Ратові знадобився певний час, щоб дістатися його. Поруч із ним цегляними стінами без вікон стриміла в небо нова будівля.

— Тут великий павільйон? — запитав Рат у прусського стрільця часів семирічної війни, який курив цигарку і читав газету, притулившись до муру.

— А ти десь бачиш більший? — зиркнув на нього спідлоба чолов’яга. — Що, теж статист?

— На кшталт того. Мені треба «Монтану».