Фаршрутка: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Той ніяк не відреагував, лише булькнув щось ротом і, здається, випустив з дупи крепкого шипуна, бо ранкове повітря заповнилося нестерпним ароматом природних нетрів.

— Фу-у-у-у, оце ти дарма напустив! Нема культури, бачу, у вашім краю! Старий, ти спиш чи шо?

— Та сплю, сплю, — несподівано відповів аграрій, — але усе чую і бачу. Що тобі від мене треба, мавпо?

— Тю! — сказав Томас Якович і трохи відсів від чоловіка з сокирою. — А як це ти спиш, але все чуєш і бачиш? Як це ти крізь заплющені баньки побачив, що я саме мавпа, а не обичний місцевий рогопил?

— Просто досвід, — хриплуватим голосом промовий той. — Усі ми спимо, але мало хто це розуміє і не втрачає пильності. Що тобі від мене треба? — відповів і знову поставив питання чоловік.

— Це ти мудро загнув, старий, мудро, щось у цьому є. Кажу, чи ходе тут якась маршрутка чи, може, автобус, бо мені на Київ треба. Яка це область?

— Київська, — спокійно відповів той, але досі не розплющив очей, аби подивитися, з ким має справу.

— А район який? Чуєш? — поцікавився мавпун, знову затягнувся, і зупинку охопив густий дим горілого бур’яну. — Не повіриш, старий, я з поїзда випав, не знаю, де знаходжуся.

— Район, — тихо повторив чоловік і вмостився ще зручніше. — Нащо воно тобі треба? І не кури у мій бік цю хімію, кури махорку, я тобі відсиплю, бо до фаршрутки часу ще трохи є. Покуриш людського, з городу, щоб не смердів тут. Пойняв?

— Пойняв! — відповів Томас Якович. — А що за маршрутка? На Київ? Через що вона їде?

— А тобі куди треба? — поцікавився дід і зненацька розплющив одного ока, аби нарешті роздивитися мавпуна. Дивився він, треба сказати, дуже уважно. Око було сіре, з холодним виблиском і гострою зіницею посередині, як і годиться. Бачило воно вельми непогано, і це було єдине його око, а інше, схоже, значилося втраченим у битвах за врожай чи, може, десь на війні, а може, й просто через хазяйську необачність. Селяни в цьому смислі часто бувають необачливими, зважаючи на хліборобський реманент типу косарок або січкорізок, котрі постійно полюють за кінцівками, окремими фрагментами трударів, переважно пальцями або очима. Насправді чоловік був однооким, і Томасу цей факт чомусь сподобався, а на мить йому навіть здалося, що око трохи світиться. Малоприємна западина, де колись жило своїм життям друге око, була прикрита білим пасмом, що трохи нагадувало старомодного козацького чуба і висовувалося з-під кулька.

— Мені на Київ треба, і бажано, щоби недорого, бо у мене мало грошей.

— Вона куди тобі треба, туди й завезе, не переживай. Уже скоро має бути. Ану, поможи підвестися, коліно крутить, а мені теж їхати треба. Як тебе звати, мавпо? Ти чиє? Часом не Вьольви Євдокимівни син?

— Кого? Чоловіче, кажу ж тобі, я з поїзда випав, десь пару годин тому. Так сталося, але це окрема історія, у маршрутці розповім. Мене звати Томас Сирота, по-батькові Якович, я мавпа породи павіан, не місцева. А тебе як звати-величати? І чому ти називаєш маршрутку фаршруткою? Це що, чорний селянський гумор?

Чоловік замислився:

— Фаршрутка — це не гумор, а тутешній мем, не знаю, звідки це пішло. Я ж, павіане, місцевий, такий місцевий, що далі нема куди. Відукінд Васильович Переїбихаудеген, так мене звати.

Томас тихо гигикнув, але одноокий дід це помітив.

— При совітах отакі дурні імена людям давали. Раз назвали — все! Уже нікуди не дінешся. Можна просто Васильович, якщо так тобі буде легше.

Раптом у кишені піджака Відукінда Васильовича задзвонив мобільний телефон, судячи зі звуку, якась примітивна, але надійна нокія. Той кліпнув своїм оком на павіана і взяв слухавку.

— Чую Гриша, чую. Шо? Оце жду. На місці. Хвате пиздіти. Харашо. Не треба, я сам все зроблю. Все! — він тицьнув у телефон і сховав його в піджаку.

— Бачу, ти хлопець наче хороший, Томасе. Якшо на квиток не хватає, поможу. У мене непогана пенсія, а тобі треба їхати. Ти молодий, у тебе усе ще попереду. На Київ, кажеш?

— На Київ! — підтвердив мавпун.

— Ну то буде тобі Київ, оно фаршрутка уже під’їжджає. Дивись, сигарети не забудь. Поможеш мені вилізти, бо щось спину схопило, паскудна погода, їду на огляд до лікаря. Він з нашого района родом, хороший спеціаліст, обіцяв подивитися поперек.

— Так який це район, Васильович? — знову спитав мавпун.

— Хліборобський, — відповів селянин і почав лаштуватися до фаршрутки, що саме наближалася. Це був дещо покоцаний і місцями підгнилий жовтий «Богдан» з тонованими дешевою плівкою чорними вікнами, трохи вже обдертими і подряпаними.

Томас Якович ще здалеку розгледів на лобовому склі автобуса здоровенне слово «Київ» у білому прямокутнику, задоволено хмикнув і теж приготувався до мандрівки. На нього чекали великі справи, неабиякі діла і, у чому він був абсолютно переконаний, визначні звершення. Все це Томас просто знав, а не знав він лише одного — звідки він все це знав.

Фаршрутка з ляскотом розйобаної підвіски підкотилася до зупинки, гучно хекнула дизельним двигуном, зі скрипом прочинила передні двері перед дідом і павіаном. Ті заходилися залазити в автобус: спочатку Відукінд Васильович зі своєю сокирою, тоді уже Томас Якович з барсеткою і хвостом, що підступно виглядав зі штанини. Щойно обидва влізли у салон, як двері зачинилися, уся коробчаста конструкція хитко смикнулася і рушила у путь.

Салон зустрів їх засмаглою пикою підстаркуватого шофера, вбраного у базарну майку-сіточку червоного кольору, поодинокими пасажирами в темному салоні та радіотрансляцією з рипучих колонок. Як і слід було очікувати, грало радіо «Наруга», популярне в області серед більш-менш вихованих водіїв та старших людей. Звучала композиція якоїсь маловідомої групи під назвою «Нема чим робить».

Низький чоловічий голос співав про життя рабойобів і будівельників:

— Г-г-г, — вишкірився павіан на звуки пісні. — Правда життя! Що скажеш, Васильович?