Королівство шахраїв: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Корнеліс Смеет затнувся, земля втекла йому з-під ніг, капелюх зіслизнув із майже лисої голови. Хлопець, що на нього налетів, ступив крок уперед, пропонуючи свою допомогу.

Цим хлопцем був Каз — і водночас це не був Каз. Його темне волосся було сплутаним, із поведінки здавалося, що він напідпитку. Хлопець відводив погляд і ховав підборіддя в комірець, наче безнадійно осоромлений зелений молодик, який поважає старших. Позаду нього, так щільно загорнувшись у пальто, аж Матаяс подумав, що він ось-ось по-справжньому зникне, тупцяв Вілан.

— Дивись, куди преш! — вибухнув обуренням Смеет, вертаючи капелюха на голову.

— Страшенно перепрошую, сер, — озвався Каз, погладжуючи вбраного в піджак правника по плечу. — Хай їй грець, моїй незграбності! — Він нахилився до бруківки. — Господи, схоже, ви загубили гаманець.

— Загубив, — здивовано погодився Смеет. — Дякую. Красно вам дякую. — А далі Матаяс, не довіряючи своїм очам, побачив, як Корнеліс розгорнув гаманець і витягнув звідти хрустку купюру номіналом у п’ять крюґе. — Це вам, юначе. Чесність винагороджується.

Каз не підводив голови, утім, якимось чином спромігся висловити свою шанобливу вдячність, пробурмотівши:

— Занадто люб’язно з вашого боку, сер. Занадто люб’язно. Нехай Ґхезен буде так само щедрий до вас.

Гладкий правник у криво надітому капелюсі пішов своєю дорогою, мугикаючи щось собі під ніс, не зауваживши, що щойно наскочив простісінько на круп’є, який дві години сидів навпроти нього в «Клубі купчастих хмар». Смеет дістався додому, витяг із-під сорочки ланцюжок і несамовито заляскав себе по камізельці, шукаючи свисток.

— Ти не причепив його на ланцюжок? — поцікавився Матаяс, коли Каз і Вілан приєдналися до нього в темному дверному отворі. Він знав, що така витівка була Бреккерові під силу.

— Не завдав собі клопоту.

Смеет понишпорив у кишенях сорочки, потім витяг свисток і відчинив двері, Знову щось мугикаючи. Матаяс не міг цього збагнути. Він завбачливо не зводив із Каза очей, коли той наштовхнувся на Смеета, але, навіть знаючи, що той збирається повернути свисток, Матаяс не помітив, якої саме миті відбулося шахрайство. Йому кортіло притягти Смеета назад і змусити Каза ще раз повторити свою витівку.

Бреккер пригладив пальцями волосся та простягнув Віланові п’ять крюґе.

— Можеш собі ні в чому не відмовляти. Ходімо.

Матаяс повів їх уздовж вузького бічного каналу до місця, де він пришвартував човен. Кинув Казові ціпок, і вони полізли вниз. Бреккерові стало клепки, щоб не користуватися своєю палицею цієї ночі. Якби хтось помітив хлопця із ціпком, прикрашеним воронячою головою, який нишпорив поблизу бюро Корнеліса Смеета о незвичній годині, якби ця ненавмисна згадка якимось чином дісталася Ван Екових вух, уся їхня робота зійшла б нанівець. Щоб повернути Інеж, мусили діяти несподівано, а дем’їн був не з тих людей, хто пускає справи самопливом.

— Ну? — поцікавився Матаяс, коли човен ковзнув темними водами каналу.

— Притримай язика, Гелваре. Слова полюбляють текти за водою. Удайся до чогось корисного і допоможи веслувати.

Матаяс упорався із нестерпним бажанням розламати своє весло навпіл. Чому Каз не вміє розмовляти ввічливо? Віддає накази, наче очікує від усіх, що вони виконуватимуть його команди, а відколи Ван Ек забрав Інеж, Бреккер став удвічі нестерпнішим. Утім, Матаясові кортіло якомога швидше повернутися до Чорного Серпанку та Ніни, тому він виконав те, що йому наказували, відчуваючи, як напинаються плечі, коли човен поплив проти течії. Він зосередився на відстежуванні орієнтирів, що їх вони минали, намагався запам’ятати назви вулиць і мостів. Попри те що Матаяс щоночі вивчав мапу міста, він виявив, що вузли Кеттердамських провулків і каналів майже неможливо розплутати. Він завжди пишався своїм гарним відчуттям напрямку, але це місто перемогло його, і він часто помічав, що проклинає ту божевільну руку, якій здалася слушною думка витягти місто з болота, а потім упорядкувати його, не замислюючись про лад чи логіку.

Щойно вони пропливли під мостом Гавенбридж, Матаяс із полегшенням збагнув, що околиці знову стають знайомими. Каз відштовхнувся веслом, скеровуючи їхній човен до темних вод Жебракової Луки, де канал розширився і привів їх на мілину Острова Чорного Серпанку. Вони заховали човен за нахиленими аж до землі гілками білої верби й рушили вгору між могилами, якими був помережаний стрімкий схил.

Чорний Серпанок був моторошною місциною, мініатюрним містом із мавзолеями з білого мармуру, чимало надгробків мали форму кораблів, а їхні кам’яні носові фігури вкривалися вологою, наче перетинали невидиме море. На деяких висвердлили печать Монет Прихильності Ґхезена, на інших — трьох летючих риб Керчу, які, за поясненням Ніни, повідомляли, що тут лежить член родини, яка служила урядові. На деяких могилах чатували равканські Святі в мармурових шатах, що спадали до землі. Ніде не було видно ані Джела, ані його ясена. Фієрданці не захотіли б, щоб їх ховали під землею, де вони не зможуть пустити коріння.

Майже всі мавзолеї занепали, і чимало з них перетворилися на купи накиданого каміння, порослого гудинням і латками весняних квітів. Матаяса жахала ідея скористатися цвинтарем як явкою — байдуже, як давно він був занедбаний. Але, звісно ж, для Каза Бреккера не було нічого святого.

— Чому люди більше не використовують це місце? — поцікавився Матаяс, коли вони влаштували собі схованку в широкій гробниці посеред острова.

— Чума, — озвався Бреккер. — Перший страшний спалах стався понад сотню років тому, і Торговельна Рада заборонила поховання в межах міста. Тепер тіла слід спалювати.

— Якщо ти заможний, усе інакше, — додав Джаспер. — Тебе поховають на цвинтарі за містом, де твій труп насолоджуватиметься свіжим повітрям.

Матаяс ненавидів Чорний Серпанок, але усвідомлював, що той служив їм вірою і правдою. Чутки про привидів, що досі плюскаються в гавані, та туман, який оточував покручені верболози і кам’яні щогли могил, затіняли світло поодиноких ліхтарів.

Звичайно, усе це не мало б значення, якби люди почули, як, сперечаючись, деруть горлянки Ніна з Джаспером. Вони, мабуть, повернулися на острів і заховали свою гондолу з північного боку. Над могилами лунав роздратований Нінин голос, і Матаяс відчув приплив полегшення, від нестерпного бажання побачити її він пришвидшив крок.

— Не думаю, що ти виявляєш вдячність, гідну того, чого я тільки-но зазнав, — казав Джаспер, тупцяючи кладовищем.

— Ти провів ніч за гральним столом, розтринькуючи чужі гроші, — огризнулася Ніна. — Хіба це для тебе не справжнє свято?

Каз сильно гупнув ціпком по надгробку, і обидва сперечальники змовкли, швидко прибираючи бойові стійки.

Щойно помітивши їх трьох у затінку, Ніна розслабилася.

— Ох, це ви.