Королівство шахраїв: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Дитячий ротик розтулився маленькою літерою «О».

— Звідки ти знаєш, як мене звуть?

— Я знаю всі дитячі імена.

— Знаєш?

— О, так. Альберт живе в сусідньому будинку, а Гертруда на Аммберстраат. Я живу під їхніми ліжками і за стінками шаф.

— Я знала це, — видихає дівчинка із сумішшю страху й тріумфу в голосі. — Мама казала, що там нічого немає, але я знала. — Вона нахиляє голівку набік. — Ти не схожий на чудовисько.

— Я розповім тобі таємницю, Ганно. Насправді погані чудовиська ніколи не схожі на чудовиськ.

Тепер у маленької дівчинки затремтіла губа.

— Ти прийшов, щоб з’їсти мене? Та каже, що чудовиська їдять дітей, які не лягають у ліжко, коли їм кажуть.

— Їдять. Але я не буду. Не сьогодні. Якщо ти зробиш мені дві послуги. — Його голос спокійний, майже гіпнотичний. Він грубо рипить, наче лук, який занадто щедро намастили каніфоллю. — По-перше, ти мусиш податися до ліжка. А по-друге, ти мусиш нікому ніколи не розповідати, що бачила, особливо твоєму та. — Він нахилився вперед і грайливо смикнув Ганну за кіску. — Тому що, якщо скажеш комусь, я переріжу горло твоїй мамі, а потім твоєму батькові, а потім повирізаю серця всім цим милим слинявим песикам. А Герцога Срібногузика залишу наостанок, щоб ти знала, що все це твоя провина. — Личко дівчинки побілішало, як мереживо на комірці її нічної сорочки, очі яскраві, наче два молодих місяці, та круглі. — Ти зрозуміла? — Вона несамовито закивала, підборіддя затремтіло. — Ну-ну, не треба плакати. Чудовиська бачать сльози, і вони тільки покращують апетит. Біжи до ліжечка і забери із собою цього ні на що не здатного Маестро Загрозу.

Дівчинка швидко позадкувала, минаючи сходовий майданчик, і побігла вгору сходами. Діставшись до середини сходів, вона кинула на Каза наляканий погляд. Хлопець підійняв до вуст один палець, затягнутий у рукавичку.

Коли дитина зникла, Вілан прослизнув у двері та рушив донизу сходами, назирці за Казом.

— Як ти міг щось таке їй сказати? Вона ж просто дитина.

— Ми всі колись були дітьми.

— Але...

— Мені залишалося тільки це або переламати їй шию і вдати, наче вона впала зі сходів, Вілане. Гадаю, я виявив надзвичайну стриманість. Рухайся.

Вони проклали собі шлях серед решти псів, що валялися на підлозі в передпокої.

— Неймовірно, — зауважив Каз. — Вони, напевно, могли б так пролежати цілу ніч. — Він дунув у свисток, і собацюри підскочили, притисли вуха, приготувавшись охороняти будинок. Коли Смеет повернеться додому, все буде як слід: пси вештаються першим поверхом; недоторкане бюро на другому; дружина затишно дрімає на третьому поверсі, і донька вдає те саме.

Каз перевірив, чи безпечно на вулиці, і жестом покликав Вілана назовні, затримавшись лише для того, щоб замкнути за собою двері.

Вони поспіхом рушили викладеною бруківкою вулицею. Вілан озирнувся через плече. Він ледве міг повірити, що їм це зійшло з рук.

— Припини озиратися, наче думаєш, що тебе хтось переслідує, — наказав Бреккер. — І припини метушитися. Ти не міг би мати винуватіший вигляд, навіть якби грав Злодія Номер Три у грошовій виставі в Східній Клепці. Наступного разу йди нормально. Намагайся прибрати такого вигляду, наче ти на своєму місці.

— Наступного разу не буде.

— Звісно ж ні. Задери комірця.

Вілан не сперечався. Поки Інеж не опиниться в безпеці, поки вони не отримають гроші, які їм обіцяли, він не може висувати жодного видатного ультиматуму. Але й цьому настане кінець. Мусить настати, чи не так?

Матаяс тоненько крикнув пташкою з іншого боку вулиці. Каз глипнув на годинник і пробігся рукою по волоссю, шалено розкуйовджуючи його.

— Саме вчасно.

Вони завернули за ріг і наштовхнулися простісінько на Корнеліса Смеета.

3. Матаяс

атаяс залишався в затінку, спостерігаючи, як розгортається дія дивної п’єси.