Кім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Барабанячи п’ятами по Зам-Замі, він раз-у-раз відволікався від гри у «царя гори», в яку бавився з маленькими Чхота-Лалом і сином продавця ласощів Абдуллою, щоби зронити образливе зауваження на адресу тубільця-поліцейського, який сторожував взуття відвідувачів, виставлене рядами біля дверей Музею. Рославий пенджабець поблажливо всміхався: він давно знав Кіма. Знали його і водонос, який поливав курну вулицю з мішка цапиної шкіри, і музейний столяр Джавахір-Сінгх, який схилився над новими пакувальними ящиками, і всі, хто були поблизу, за винятком селян, які поспішали до Будинку Чудес подивитися на речі, зроблені в їхньому краї та деінде. У Музеї були зібрані зразки індійського мистецтва та ремесел, і будь-хто у пошуках знань міг попросити пояснень у наглядача.

— Геть! Геть! Дай я вилізу! — кричав Абдулла, здираючись на колесо Зам-Зами.

— Твій батя пік кренделі, а мама вкрала гі[9], — приспівував Кім, — а усі мусульмани давно гепнулися із Зам-Зами.

— Дай мені залізти! — репетував малий Чхота-Лал у розшитій золотом шапочці. Статок його батька сягав понад півмільйона фунтів стерлінгів, але Індія — єдина демократична країна світу.

— Індуси теж із Зам-Зами гепнулися, їх мусульмани випхали. Твій таточко був пекар…

Він замовк, бо з-за рогу, з боку галасливого Моті-Базару[10], човгав чоловік, настільки дивний, що Кім, який вважав, що знає всі касти, нікого схожого доти не бачив. На зріст він був близько шести футів, на собі мав зібрану незліченними бганками темну тканину, схожу на кінську попону, і в жодній із цих складок Кім не міг відшукати ознак жодного відомого йому ремесла. За поясом у нього висів довгий залізний пенал ажурної роботи та дерев’яна вервиця, як у святого. На голові чужинець мав шапку, схожу на величезний берет. Лице мав жовте і зморшкувате, як у Фук-Шина, базарного китайця-чоботаря. Ледь скошені очі здавалися щілинами з оніксу.

— Хто то такий? — спитав Кім у товаришів.

— Мабуть, людина, — витріщив очі Абдулла і запхав пальця до рота.

— Що правда, то правда, — підтвердив Кім, — але він не схожий на жодного індійця, якого я коли-небудь бачив.

— Може, то жрець? — припустив Чхота-Лал, помітивши чотки. — Дивись! Він йде до Будинку Чудес!

— Ні, ні, — вимовив поліцейський, хитаючи головою, — я не розумію вашої мови. — Поліцейський говорив на пенджабі. — Агов, Друже Усього Світу, що він таке каже?

— Хай іде сюди, — сказав Кім і, зблиснувши голими п’ятами, скочив із Зам-Зами. — Він — чужака, а ти — воляка.

Чоловік розгублено повернувся і попрямував до хлопчиків. Він був старий, і його вовняне вбрання ще тхнуло полином гірських ущелин.

— О, діти, а що то за великий будинок? — спитав він на урду[11], якою, схоже, володів пречудово.

— То Аджаб-Ґхер, Будинок Чудес! — відповідаючи, Кім не вжив жодного поштивого звертання, як то «лала» чи «міян» — він не міг вгадати віри старого.

— А, Будинок Чудес! І туди можна зайти будь-кому?

— Над дверима написано, що всім можна заходити.

— Безкоштовно?

— Я заходжу і виходжу, а я не банкір, — засміявся Кім.

— На жаль! Я старий чоловік. Я не знав, — і, перебираючи вервицю, він озирнувся у бік Музею.

— А якої касти? Де ваш дім? Ви прийшли здалеку? — допитувався Кім.

— Я прийшов через Кулу, з-за Кайласа, але що ви про це знаєте? З гір, — тут він зітхнув, — де повітря і вода свіжі та прохолодні.

— Ага! Хітай [китаєць], — гордо виголосив Абдулла. Фук-Шин якось вигнав було його зі своєї крамниці за те, що він надумав плювати на божка, який стояв над взуттям.

— Пагарі [горянин], — промовив маленький Чхота-Лал.

— Так, дитино, горянин, із гір, яких ти ніколи не побачиш. Ти чув про Бхотія [Тибет]? Я не хітай, я бхотія [тибетець], Лама, або, скажімо, гуру по-вашому, коли вже ти хочеш знати.

— Гуру з Тибету, — промовив Кім. — Таких я ще не бачив. Знач’, у Тибеті є індуси?

— Ми — послідовники серединного шляху і мирно живемо в наших монастирях, а я зібрався відвідати чотири священних місця раніше, ніж помру. Ну, тепер ви, діти, знаєте стільки ж, скільки і я, старий. — Він добродушно посміхнувся хлопчикам.

— Ти щось їв?

Чоловік порився у себе за пазухою і витягнув потерту дерев’яну чашку для збору подаяння. Хлопчики кивнули. Всі знайомі їм жерці просили милостиню.

— Зараз я їсти не хочу, — він крутив головою, як стара черепаха на осонні. — Чи правда, що багато священних зображень зберігається у Будинку Чудес Лагора? — Прочанин повторив останні слова, неначе бажав упевнитися, що адреса правильна.

[9] Гі — масло, з якого нагріванням було знято сколотину.

[10] Моті-Базар — перловий ринок.

[11] Урду — діалект мови хіндустані, має багато спільного з арабською та перською мовами. Нею переважно розмовляють мусульмани півострова Хіндустані. Хіндустані у свою чергу — західний варіант мови хінді.