Кім: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Михайло Назаренко. Великий колісний шлях

Я — Кім. Я — Кім. А хто такий Кім?

Зверніть увагу, скільки разів (і за яких обставин) Кімбол О’Гара повторює ці слова, аж доки не знаходить відповідь на останніх сторінках цієї книжки.

То хто ж такий Кім? І що таке — «Кім»?

На останнє питання відповісти найлегше: це найкращий роман Ред’ярда Кіплінґа, якого довгий час вважали нездатним опанувати велику форму. Надто вже його перші спроби поступались оповіданням та нарисам. Цикли — так, тут питань не було: три солдати, які відбувають службу в Індії, Мауґлі та його зграя, Сталкі і його команда в кожному новому оповіданні поставали навдивовижу живими. Чому ж «Світло, що згасло» і «Відважні капітани», не кажучи вже про написану у співавторстві «Наулаху», викликали в кращому разі поблажливі відгуки?

Коли Ред’ярд розповів, що взірцем для його нової книжки (якраз «Кіма») став «Дон Кіхот», розлогий твір про шлях, на якому можна зустріти будь-кого і будь-що, — місіс Кіплінґ не витримала: «От не прикривайся переді мною Сервантесом! Ти ж чудово знаєш, що навіть задля спасіння душі не можеш вигадати сюжет». Приймемо це як можливе пояснення: Кіплінґ зумів-таки написати справжній роман, коли знайшов історію, що складається з окремих пригод, зустрічей, випадковостей, — а разом із тим неспішно рухається до визначеної мети.

Але про «Кіма» мало сказати, що це шедевр Кіплінґа, хоча саме так його й називали Марк Твен, Томас Стернз Еліот, Вільям Сомерсет Моем і Хорхе Луїс Борхес. «Кім» — це один із найкращих романів усього ХХ століття.

…Проте — чи ХХ-го? Кіплінґ закінчив роман у серпні 1900 року, а друком він вийшов лише у жовтні 1901-го: між цими подіями якраз і пролягла межа століть. Рівно половину життя Кіплінґ прожив до того, рівно стільки ж йому залишилось: трохи більше, ніж тридцять п’ять років. Тож «Кіма» написано ще у ХІХ столітті, але він стоїть значно ближче до творів ХХ-го, поєднуючи реальність із міфом, а шпигунські пригоди — із вишуканою філософією.

…Шпигунський роман? Так, Кіплінґа вважають одним із батьків цього жанру («І Яну Флемінгу до нього дуже далеко!» — додають зазвичай), проте не варто відкривати роман, чекаючи знайти в ньому інтриги та перестрілки. (Інтриги — будуть, пострілів — дуже мало. Професіонали працюють тонко.) «“Кім” — водночас і шпигунська історія, і оповідь про пошуки, і роман виховання, але передовсім — зізнання в любові до Індії, віншування звуків, пахощів і кольорів субконтиненту», — так написав один критик, і до цього можна додати лише, що інколи «Кіма» зараховують і до «дитячої літератури». Дитяча? Радше «підліткова» — приблизно в тому ж сенсі, що й «Гекльберрі Фінн», «Вбити пересмішника» або пізні казки про мумі-тролів. Усі ці твори — про входження до великого світу, і в них не знайти (хіба що трохи у фіналі Твенового роману) того спрощення, яке погані письменники вважають необхідною умовою літератури для і про дітей. «Кім» — доросла книга, яка не схиляється до читача і не повчає його, навіть не веде за собою, а відкриває безліч можливостей. Скількома з них ми зможемо скористатись — залежить лише від нас.

А хто такий Кім?

Отже, «Кім» — не просто роман, а багато книжок одночасно, на межі століть, світів і культур. А якою ж іще може бути історія ірландця, що виріс на індійському базарі, став учнем тибетського лами і потрапив у поле зору британської розвідки? І хто, як не Кіплінґ, міг її написати, — Кіплінґ, який народився в Індії, навчався в Англії, повернувся на батьківщину, потім знову до Англії, довгий час жив у Америці, наїздами — у Південній Африці і врешті, вже після «Кіма», знайшов остаточний притулок у графстві Сассекс. Герой на межі — Кіплінґів улюбленець: згадаймо лише Мауґлі, який існує між світами звірів та людей. «Та Сходу і Заходу вже нема, границь нема поготів…» — коли? «…Як сильні стають лицем у лице, хоч вони із різних світів!» — але що ми назвемо «силою»? Кордони і межі не зникають, бо кожен з учасників Великої Гри зберігає своє лице, свою несхожість. Аби уявити іншого, стати іншим, треба насамперед зрозуміти його, а потім — і себе самого. І тоді — ти знову станеш самим собою, але вже не таким, яким був. Кім — Друг Усього Світу, як його називали в рідному місті; і роман, зокрема, про те, як хлопець стає гідним цього звання.

Не дивно, що вже перша «велика проза» Кіплінґа була про межове існування. Іще в Індії, у неповних двадцять років, він почав роман «Матуся Мат’юрін» про стару ірландку, власницю опіумного притону в Лагорі. Матусина донька отримала виховання в Англії, вийшла за службовця індійської цивільної служби… і таким чином на базарі дізнавались урядові таємниці, а в уряді знали, про що говорять на базарі. Сестра і мати Кіплінґа — його найсуворіші критики, якщо не рахувати батька, — визнали перші 237 сторінок роману «гидкими, хоча й потужними». Письменник і сам побачив, що не може впоратися з темою, відклав «Матусю Мат’юрін», але і час від часу до неї повертався, аж поки не узяв для «Кіма» все, що вважав за потрібне, — і, мабуть, знищив рукопис.

Натомість, що робити із Кімом, Кіплінґ знав одразу. 1891 року він пообіцяв журналу «Сент-Ніколас» оповідання про хлопця, «який шукав Річку Зцілення», і наступного року взявся за перо. Невдовзі, однак, виявилось, що історія шириться і шириться. «Сент-Ніколас» задовольнився казками з «Книги Джунглів» (ще б пак, задовольнився!), а робота над «Кімом» з перервами тривала аж вісім років. Щось було в ньому таке, що ніяк не відпускало Кіплінґа, змушувало знову і знову переробляти текст (востаннє — вже у коректурі) і час від часу радитись із батьком, який з прискіпливістю художника і натураліста перевіряв найдрібніші деталі, а також нагадував те, що Ред’ярд уже встиг забути, — наприклад, про вечірній серпанок над Великим колісним шляхом.

Минуло майже сто років, і ентузіаст на ім’я Пітер Гопкірк помандрував Пакистаном і Північно-Західною Індією — місцями, що їх зображено у романі, — а потім звітував про це у книжці «В пошуках Кіма». Гопкірк остаточно підтвердив те, про що вже давно говорили кіплінґознавці: письменник був ледь не документально точним, — тоді, звісно, коли це не ставало на перешкоді його задуму. Джон Локвуд Кіплінґ-старший — доглядач лагорського музею, «чаклунського будинку», в який ми входимо разом із ламою на перших сторінках роману. Історій англо-індійців, які виросли серед туземців, було відомо чимало принаймні з 1810-х років, і одну з них Кіплінґ навіть встиг перетворити на оповідання («Намгай Дула», 1891). Полковника Крейтона насправді звали Томасом Монтгомері, і його люди намагалися картографувати Тибет і проникнути до закритого міста Лхаси. Мав свій прототип і Ларган-сагиб, наставник шпигунів, — про це ви прочитаєте у примітках до роману; американський письменник Френсіс Меріон Кроуфорд навіть випередив Кіплінґа і зобразив «Ларгана» в романі «Містер Айзекс» (1882). Магбуб Алі зображений в романі під власним ім’ям — сподіваюсь, йому це не зашкодило!

А хто такий Кім?

Що ж стосовно головних героїв роману… Тибетський лама справді якось завітав до лагорського музею, але, опріч побіжної згадки у листі Кіплінґа-батька, про це нічого не відомо. Своїм характером, м’якою мудрістю і відкритістю світу лама завдячує зовсім не буддистським священикам, а чоловікові Кіплінґової тітки — славетному митцю Едварду Берн-Джонсу. Справді: немає Сходу, немає Заходу. Такою ж мірою Кім — це романтизована постать самого автора, який не на службі «Інтелідженс сервіс», а за письмовим столом перетворювався на будь-яку людину з п’яти материків.

Англійський письменник Теренс Генбері Вайт — автор блискучого роману «Король Минулого і Прийдешнього», який ще чекає на український переклад, — якось зауважив, що лише той, хто, як і він сам, народився в Індії, може вповні зрозуміти й оцінити «Кіма». «Вповні» — поняття відносне. Було б сумно, якби кращі твори світової літератури лишались надбанням лише своїх культур. У чомусь «Кім», звісно, був більш зрозумілим для сучасників Кіплінґа, котрі — навіть якщо не полишали берегів Британії, — так чи так знали якісь англо-індійські вирази, звороти, історичні обставини. Але роман написано так, що читач — будь-який читач! — стає одним із мандрівців колісним шляхом і встигає ухопити рівно стільки, скільки встигає. Треба знати не так вже й багато. З кінця XVIII століття Британія і Росія вели суперництво за Центральну Азію, яке 1840 року отримало неофіційну назву Велика Гра. У 1857 році північ і центр Індії охопило повстання, яке зараз називають Першою війною за незалежність, а в романі Кіплінґа — Чорним роком. За два роки повстання придушили, і влада на субконтиненті перейшла від Ост-Індської компанії до британської корони; у 1876 році Вікторія офіційно прийняла титул імператриці Індії.

(А коли ж відбуваються події «Кіма»? Виявляється, що точно датувати їх неможливо: різні деталі вказують чи то на кінець 1870-х, чи на кінець 1880-х. Важливо інше: це — Індія Кіплінґа, який народився в Бомбеї 1865 року і востаннє побував у ній 1891 року. А після «Кіма» не повертатиметься туди навіть у прозі та віршах. Ці двері зачинились назавжди.)

Коли «Кім» з’явився друком, критики зауважили, що ранні оповідання Кіплінґа, які, власне, і заклали підвалини його слави, порівняно з новим романом здавались лише начерками поряд із величною картиною. До певною міри так воно і є (скажу я, зовсім не бажаючи принизити твори Кіплінґа попередніх десятиліть). Магбуб Алі — оповідач «Балади про царський жарт»; поліцейський Стрікленд — герой низки історій із різних збірок; у Гімалаях Кім зустрічає головну героїню оповідання «Ліспет»… Усіх Кіплінґ знав, усіх бачив, і от нарешті зібрав воєдино.

У кожній літературі має бути книжка, яка намагається вмістити увесь світ, все життя в усіх його проявах. І не просто вмістити — прийняти й назавжди зберегти для читача. В Іспанії це, звісно, «Дон Кіхот», в Англії — «Піквікський клуб», в Росії — «Євгеній Онєгін». «Це не роман, — казав Г. К. Честертон про Діккенсову епопею, — романи закінчуються, а “Піквік” — ні, так само, як і янголи».

Я, звісно, нічого не скажу про фінал «Кіма». Це єдине можливе завершення історії та водночас — відкрита можливість для кожного з читачів уявити, що буде далі. «Він сам зупинився чи ти його зупинив?» — спитав Дж. Л. Кіплінґ, коли син повідомив йому, що закінчив роман. «Він сам». — «Тоді, може, він не такий вже й поганий», — відповів Кіплінґ-старший… і зробив чудові ілюстрації до роману.

Так, книжка, що дарує радість, зачудування і мудрість вже понад сто років, — не така вже й погана. Переконайтеся в цьому.

А хто такий Кім?

Михайло Назаренко

Розділ 1

Усупереч муніципальному наказові, він сидів верхи на гарматі Зам-Замі[4], цегляна платформа якої знаходилася якраз навпроти старого Аджаб-Ґхер — тубільці називають так Музей Лагора. Хто володіє «вогнедишним драконом» Зам-Замою, той володіє Пенджабом — цей величезний шматок позеленілої бронзи завше ставав найпершою здобиччю завойовників.

Але Кім мав таке-сяке виправдання: він зіпхнув із гарматних цапф сина Лали Дінаната — на тій підставі, що Пенджабом володіють англійці, а Кім і сам англієць. І хоча чорнотою засмаги він не відрізнявся від тубільців; хоча надавав рішучу перевагу місцевій говірці, а розмовляючи рідною мовою бубонів і ковтав слова; хоча приятелював на засадах абсолютної рівності з базарними хлопчаками, Кім був білим — білим злидарем із найбідніших. Метиска, яка його виховувала, курила опіум і тримала сяку-таку крамничку вживаних меблів на площі, де стоять дешеві візники. Вона казала місіонерам, нібито доводилася сестрою Кімовій матері. Але насправді його мати була нянькою в родині полковника і вийшла заміж за Кімбела О’Гару, молодого прапорщика ірландського полку Маверікців[5]. Згодом він отримав місце на Сіндо-Пенджабо-Делійській залізниці, тож полк повернувся додому без нього. Дружина його померла від холери у Фірозепурі, а сам О’Гара почав пиячити і катався туди-сюди залізницею разом із гострооким трирічним малюком. Благодійні товариства і капелани намагалися упіймати його, турбуючись про дитину, проте О’Гара втікав щоразу доти, поки не зустрівся із жінкою, яка вживала опіум. Він і собі приохотився до того смаку і помер, як умирають білі злидарі в Індії. На час смерті його статок складався із трьох документів. Один він називав своїм ne varietur[6], бо ці слова стояли під його підписом, а другий — «свідоцтвом про звільнення». Третьою була посвідка про народження Кіма. Ці документи, як приказував він зазвичай у години опіумного блаженства, колись зроблять маленького Кімбела людиною. За жодних обставин Кім не мав із ними розлучатися, адже вони були частиною великого чаклунства, такого, яке творять оті люди, ген за музеєм, у великому синьо-білому Джаду-Ґхері, «чаклунському будинку», який ми звемо масонською ложею. Настане день, казав він, коли все поверне на краще, і Кімів мисливський ріг піднесеться між стовпами, величезними стовпами краси і могутності. Сам полковник, верхи на коні, на чолі найкращого у світі полку прислужиться Кімові, маленькому Кімові, який досягне більшого, ніж його батько. Дев’ять сотень першокласних дияволів, чий бог — Червоний Бик на зеленому полі, служитимуть Кіму, якщо вони не забули О’Гару, бідного О’Гару, бригадира з Фірозепурської залізниці. Далі він починав гірко плакати, сидячи у поламаному очеретяному кріслі на веранді. Тож після його смерті жінка зашила пергамент, свідоцтво і метрику в шкіряний амулет і почепила Кімові на шию.

— Одного дня, — сказала вона, пригадуючи незрозумілі пророцтва О’Гари, — по тебе прийде великий Червоний Бик із зеленого поля, і полковник, верхи на високому коні, так, і… — тут вона перескочила на англійську, — і дев’ять сотень дияволів.

— А, — сказав Кім, — я запам’ятаю. Прийде Червоний Бик і полковник на коні, але спершу, батько казав, прийдуть двоє чоловіків, щоби підготувати ґрунт. Батько розповідав, коли чаклують, то завжди так роблять.

Якби жінка відправила Кіма з тими паперами до місцевого Джаду-Ґхера, тамтешня ложа, звісно, прийняла б його та призначила до масонського сиротинця у горах[7], але вона не довіряла тому, що чула про чаклунство. Кім також мав власну думку щодо цього. Вийшовши з невинних літ, він навчився уникати місіонерів і білих людей з серйозними обличчями, які допитувалися, хто він такий і що робить. Адже Кім із величезним успіхом не робив нічого. Щоправда, він знав чудове, оточене мурами місто Лагор — від Делійських воріт і до ровів навкруг форту; був запанібрата з людьми, що провадили життя дивовижніше, ніж могло би наснитися Гарунові ар-Рашиду[8]; і, зрештою, сам жив божевільним життям героїв «Тисячі й однієї ночі», але місіонери й секретарі доброчинних товариств не здатні були зрозуміти тієї краси. У місті його прозвали маленьким Другом Усього Світу. І дуже часто, будучи гнучким і непомітним, поночі він вештався дахами, які аж кишіли людьми, і виконував доручення причепурених показних дженджиків. Звісно, йшлося про любовні інтриги, — він то розумів добре, бо встиг дізнатися все погане, ледь почав говорити, — але Кім любив гру заради самої гри. Безгучне скрадання темними вуличками й провулками, підйом по водостічних трубах, тіні й гомони таємничого жіночого світу на пласких дахах і стрімку втечу з даху на дах під покровом спекотної темряви. А ще він водив тісну дружбу зі святими людьми, замурзаними попелом факірами, що сиділи біля своїх цегляних святилищ попід деревами на березі річки. Зустрічав їх після старцювання і, як ніхто не бачив, то їв із ними з однієї миски. Вихователька його наполягала зі сльозами, щоб він носив європейський одяг — штани, сорочку і потертого капелюха, але Кім вважав, що для певних справ зручніше індуське чи магометанське вбрання. Один зі світських молодих людей — його знайшли мертвим на дні колодязя в ніч землетрусу, — подарував йому якось повний комплект індуїстського вбрання — костюм вуличного хлопчика з нижньої касти. Кім сховав його в потаємному місці, під балками на складі деревини у Ніла Рама, за Пенджабською судовою палатою, де запашні колоди деодарів висушувалися після сплаву по річці Раві. Готуючись до роботи або витівок, Кім одягав свій «реквізит» і під ранок втомлений повертався на веранду, накричавшись у хвості весільної процесії або на індуїстському святі. Іноді в будинку виявлялася їжа, але частіше її не було, і Кім йшов їсти зі своїми тубільними друзями.

[4] Зам-Зама — вироблена у Лагорі 1757 року гармата, вперше послужила Ахмед Шаху Афганістана у битві 1761 року. Згодом цю ж гармату проти афганців використали сикхи та після серйозних ушкоджень перевезли до святого міста Амрістар, де її й захопили врешті англійці разом із усім Пенджабом.

[5] Маверікці — вигадана назва, такого британського чи ірландського полку ніколи не існувало. Також жоден відомий полк не мав емблемою червоного бика на зеленому полі.

[6] Ne varietur — не підлягає виправленням (лат). Позначка на документах.

[7] «Масонський сиротинець у горах» — військовий притулок. Скоріше за все, це військовий притулок Лоуренса, розташований між Сімлою та Умбалою.

[8] Гарун ар-Рашид — халіф Багдаду, увічнений казками «Тисяча й однієї ночі» як неймовірний багатій, мудрець і вельможа.