Ангел пригляду: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Скам’янілі, як манекени, лежали вони на сходах, і страшні були їхні білі обличчя, куди страшніші за будь-яку неживу матерію. Вибиті силоміць душі не просто залишили тіла, вони спотворили їх, і то так, що ті холодили серце живим, ніби мстилися за розлуку.

Тіла потім прибрали, звичайно, але кров так і не змили. Та й кому цим займатися? Чиновники-брехуни просто тут, на площі, погрожували дати відсіч, клялись у вірності країні, але як посипалися снаряди, загуркотіли гаубиці — чкурнули через лінію фронту вгодованими зайцями. Один з усіх не втік — заступник мера з соцпитань. Ну, цей завжди був придуркуватий: хабарів не брав, вислуховував людей, навіть щось намагався вирішити… Тепер сам залишився відгавкуватися за всю владу.

Щоденно, як на службу, сходилися до дверей міськради стурбовані бабці й дами старшого віку. Усі як одна вбрані в старе й зношене — хоча звідки така вбогість, війні всього місяць від народження? — і все ж таки. Не буденне зношувалося, ні,— зісподу діставали найжахливіше дрантя і з люттю напинали на себе в три шари. На вигляд дами були як хворі й стурбовані ляльки — з присипаними снігом маківками, з розпашілими через холод щоками та верескливими голосами. Переймалися вони одним: чи не буде якогось послаблення або полегшення, а то, може, оголосять усе-таки кінець війні.

Ну, війні кінця не передбачалося, не для того починали. Але преференції, бувало, мали місце в ті дні, коли волонтери на своїх барбухайках[1]проривалися крізь задимлену лінію фронту, що гуркотіла вибухами. Тут починалися військові чудеса: замовкала артилерія, самі собою шикувалися черги, щедрою рукою роздавалися крупи, борошно, олія, цукор, сіль, консерви, плівка — конопатити биті вікна. У чергах зазвичай стояли жінки та літні люди, чоловіки ховалися по домівках, боячись насильницької мобілізації. А жінки стояли, терпіли, чекали, коли дадуть хоч щось. І у всіх в очах одне й те саме питання — навіщо, ну навіщо? Навіщо кров, за що катують людей? Ми ж прості, прості ми… З непростими — олігархами там, жидівнею всілякою, — робіть що хочете. Але нас за що, га?

Мужики — ті ховалися, без крайньої потреби носа на вулицю не потикали. А чого ховалися, питання? Як же свобода, незалежність, про які всі язики стерли? Поки одні базікали, другі озброювалися, грабували помалу — така незалежність припала їм до смаку. Та коли з’ясувалося, що за свободу треба голову під кулі підставляти, і то не чужу, а власну, — свободолюбці з числа місцевих розповзлися, як таргани по шпаринах. Утім, особливого прагнення від них і без того не чекали, хороших ополченців постачали з-за кордону, але все одно якось дивно…

— Що ви за люди таакі? — виговорювали орки місцевим, і чулася в їхній мові московська говірка. — Земля ваша стогне під ярмом фашистської хунти, а ви поховалися…

— Та за що нам воювати, ця хунта нас не зачіпає поки, — непослідовно, тубільною говіркою відповідали місцеві.— Дурні ми чи шо?

Розмови ці взаємної приязні не додавали. Орки зневажали місцевих, місцеві ненавиділи орків. Але й ті, й інші на дух не переносили карателів-укропів, які сплять і бачать, як би розтоптати весь Південний Схід.

А місто трималося завдяки мало не самим лише волонтерам. Молодці, звичайно, нічого не скажеш… Понаїхали з усіх кінців світу, голови свої підставляти. Навіщо, чого? Явна клініка. Що це, скажіть-но, — гіперкомпенсація? Манія грандіозу? Ким вони себе вважають — рятівниками людства? Адже вбити можуть у будь-яку хвилину…

Лікареві раптом стало до сліз шкода молодих дурних волонтерів, усіма забутих старих, психів, невдах, які приїхали сюди класти свої молоді життя. І себе чомусь разом із ними, хоча ніякий він був не волонтер, працював за зарплату і взагалі вважав себе людиною прагматичною й діловою.

Але якщо так, лікарю Ясинський, чого ти валандаєшся зі своїми психами? Життя ж один раз дається. Ну так, шкода хворих. Але в них, між іншим, родичі є, чого ж вони їх тобі на шию повісили, чого ти голову свою підставляєш? Фахівці твого рівня всюди потрібні, з руками відірвуть, психів тепер скрізь повно. Тож рвав би ти кігті звідси, Ясинський, поки не благословило тебе дурним осколком межи очі…

Що, не можеш? Не вмієш? А чому? Великодушність, клятва Гіппократа не пускає? Яка, в біса, клятва… А якщо ні, тоді що? Не знаю, не знаю, не знаю… Просто страшно за них, хоч які вони… Люди ж…

Отямившись, виявив, що стоїть посеред аптеки, бурмочучи якісь нісенітниці обвітреними губами. У приміщенні було холодно, трохи тепліше, ніж надворі,— рознесло, мабуть, трубу теплотраси, посікло осколками. Провізор, не стара, але вже сива жінка в несвіжому білому халаті, дивилася на нього з острахом, певно, не впізнавала. А може, злякалася, вирішила, що в лікаря й самого дах поїхав.

— Ангеліно Іванівно, це я, лікар Ясинський…

Старався, щоб прозвучало лагідно, спокійно, але зуби клацнули — раз, удруге. Що за дурня, невже зі страху? Глянув на годинник — десята тридцять, до наступного артобстрілу ще хвилин двадцять, а то й півгодини. Це укри вигадали, на американський копил, — стріляти за розкладом, щоб мирне населення заздалегідь могло у сховища заповзти. Але куди там… ні хріна не розуміють, просто під вогнем вулицями гасають, неприємностей на власний зад шукаючи.

Проте що ж це, даруйте, за клацання зубами?

Лікар Ясинський оглянув себе подумки, провів моментальну діагностику і виявив усередині лихоманку… Гм, погано, зовсім погано. Схоже, захворів ти, лікарю, притому найбанальнішим чином — через переохолодження. Дай Боже, щоб звичайна застуда, не пневмонія. Утім, за такої погоди і в пневмонію запросто перейде. А ще кажуть — мовляв, на війні не хворіють, стрес у тонусі тримає, надниркові залози щосили працюють. Ось тобі й працюють. Тільки цього йому не вистачало — звалитися…

— Ангеліно Іванівно, я вам замовлення лишав, не забули? І ще аспірину мені дайте, будь ласка, — розчинного, з вітаміном «С». Боюся, трохи застудився…

Провізорка дивилася мовчки, обличчя пливло в повітрі, розпливалося. А може, він уже марить, і ніякої провізорки немає зовсім, а лежить він де-небудь під тином, занесений снігом, замерзає?..

Лікар не пам’ятав, як вийшов з аптеки, міцно притискаючи до себе пакет із ліками. Надворі знову засніжило. Крижаний вітер ненадовго привів його до тями. Не можна розслаблятися, треба йти. Не зупинятися ні в якому разі — тільки вперед. А куди й навіщо, він і сам не розумів: закипав застудний жар у крові, колисав мозок, хилився і падав довкола простір.

Занепокоївшись, вийшла слідом за ним на ґанок провізорка Ангеліна Іванівна, секунду дивилася, як лікар стоїть похитуючись на ґанку, не знаючи, як зробити перший крок. Гукнути б назад, відігріти, але ж не піде нізащо. У лікаря Ясинського характер — кремінь, нікого й нічого не боїться: ні орків, ні укрів, ні систем залпового вогню.

Глянула Ангеліна Іванівна довкола. Як на зло, самі баби: туляться до стін, ховаються від хуртовини. Видно, доведеться-таки лікаря силоміць тягти назад в аптеку. Але що та аптека — йому ліжко потрібне тепле, чай з медом, спокій…

Тут, на щастя, виринув з хуртовини червонопикий орк з автоматом, обтрусився, як пес, рушив до міськради — відігріватися. Кинулася до нього Ангеліна.

— Шановний військовий, треба допомогти, прошу вас…

— Іди нах, завалю!

Що вже там вона йому казала, які слова знайшла чи, може, тицьнула щось особливе зі старих запасів — та червонопикий, буркочучи й згадуючи матір, узяв-таки лікаря за рукав і потяг за собою. Лікар не опирався, йшов спокійно, як дитина, тільки пакет із ліками притискав до живота й здригався через звуки артобстрілу, який щойно розпочався…

Отямився він лише на підході до лікарні. На фасаді будівлі зяяла півтораметрова діра. З неї струменіло чорне, без електрики повітря. Неподалік шкірилася ще одна дірка, теж мертва, чорна…

Лікар глянув — і похитнувся, впустив на землю згорток. Уже було видно обгорілі трупи, багряні плями крові на кахельній підлозі, роздерті смертю білі халати…

— Дістали, значить, — сказав орк, шанобливо оглядаючи діри. — «Гвоздикою» саданули.

Лікар, не відчуваючи холоду, сів у сніг. А з дверей уже бігли до нього старша медсестра Наталя Онисимівна і медбрат Іванчук, дужий чолов’яга з рудою шерстю на все обличчя.

[1] Барбухайка — вантажівка, переобладнана на щось подібне до автобуса. Термін цей з’явився ще за часів афганської війни, так називали саморобні автобуси, що їздили дорогами Центральної Азії. «Бару бухай!» мовою фарсі — щось на зразок нашого «Щасливої дороги!».