— Тоді хай чують, що ви не дозволяєте мені захищати Литву! — голосно заявила Рута, стаючи перед об’єктивом.
Леонас натиснув на «Стоп».
— Слухай! Кожен захищає Литву як може. Оно наші стрільці — зброєю, лікарі — медициною, інші — своїми тілами, тим, що знаходяться тут.
— А ви? — не вгавала Рута.
— Я — камерою.
— Тоді і я хочу камерою. Точніше, сумкою з акумуляторами, бо Андріас утік, водій утік, а ви самі не зможете.
— Та зрозумій, не дівоча це справа — йти під танки!
— Ага! Значить ви таки навмисне мене відправили! Я правильно здогадалася!
— Нічого не навмисне! Просто там ти принесеш більше користі!
Вони сперечалися так завзято, що люди почали озиратися. Леонас першим відчув незручність, стишив голос, і Рута одразу взяла з нього приклад. Проте це не знизило градусу розмови.
— Кожен має робити свою роботу!
— Моя робота — бути поруч із вами. Самі сказали.
— Вперте дівчисько!
— Може, й так. Але я не гірша за інших!
— Lietuva, Tėvynemūsi! — розпочав раптом хтось біля найближчого багаття.
— Tudidvyriųžeme, — одразу підхопили інші голоси.
Хоровий спів — це слабкість литовців. Невипадково першим очільником відродженої республіки вони обрали музиканта Вітаутаса Ландсберґіса.
За кілька секунд уже вся площа співала:
— Tegul Tavovaikaieina Vientakaisdorybės.
«Національна пісня» текла могутнім потоком, заповнюючи площу, місто і, здавалося, всю Литву. Вона народжувалася в душах людей, які прийшли захищати Батьківщину, і ставала на захист разом із ними, утворюючи невидиму, але відчутну стіну, через яку не зможуть прорватися радянські війська.
І десь там, серед голосів та вогнів багать, на площі загубилися двоє — сивий чоловік із відеокамерою та молода дівчина в яскравій шапці, які поволі просувалися поміж вогнищ та завалів до будівлі Верховної Ради, останнього бастіону литовської революції.
17
Вони йшли щільною групою посеред проїжджої частини, на око — душ із сорок, швидким кроком прямуючи просто на барикаду. На тлі темного одягу виділялися бейсбольні битки та різнокаліберні дрючки, які міцно стискали руки у рукавичках. Де вони взялися — ніхто не помітив, бо захисники були зайняті балачками. Але навіть якби помітили — що з того, коли кликати на допомогу немає кого, а жменьці людей проти такої сили не встояти.
Андрій одним поглядом оцінив ситуацію й одразу поспішив приєднатися до захисників, мабуть, вперше за весь Майдан видобувши з-поза спини свою битку. Тим часом на барикаді вже командував Семен:
— Так! Закрили прохід, щоб здавалося, ніби нас багато! — він хапав за рукави студентів, розставляючи їх на позиціях. — Давай сюди, лівіше!
Піддони, на яких щойно сиділи хлопці, вже затуляли прохід. Семен ударив биткою по залізному боку порожньої діжки, в якій колись горіло багаття, і вона відгукнулася глухим стогоном. Потім іще раз. Студенти вмить зрозуміли ідею та почали й собі стукати палицями по дошках барикади, щоб підняти власний бойовий дух і дати сигнал ворогові — легкого життя йому не буде. Семен керував так упевнено, неначе народився у вуличних боях. Андрій дивився на друга із неприхованим здивуванням, якщо врахувати одкровення, які нещодавно від нього почув.
— Не спимо! — командував Семен. — Готуй коктейлі!
Андрій зрозумів, що остання фраза стосується зокрема і його, нахилився та вільною рукою підняв із землі пивну пляшку, закорковану куценькою ганчіркою. Запальничка лежала у внутрішній кишені, і щоб дістати її, довелося спочатку затиснути битку між колін, звільняючи другу руку. Отак скоцюрбившись, він поліз за пазуху, а Семен тим часом підхопив другу пляшку і впевнено чиркнув запальничкою, яку тримав напоготові.
Чиркнув й одразу завмер із вогником в руці.
Титушки вже підійшли впритул до барикади. Однак поводилися вони більш ніж дивно — жоден не вигукнув, не вимахнув своєю зброєю, не побіг в атаку, як годилося б у разі штурму. Вони навіть не розосередилися, а продовжували йти тою самою щільною групою до проходу, сяк-так загородженого діжками.