Повідомлення Броуді : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Приблизно в шістдесятому році «два пензлі міжнародного рівня» — нехай нам пробачать цей жаргон — боролися за першу премію. Один із кандидатів, старший, присвятив пишні олійні полотна зображенню грізних ґаучо, заввишки, як скандинави; його суперник, вельми молодий, добився оплесків і скандалу при допомозі старанного невідь-чого. Члени журі, яким перевалило за п’ятдесят, боялися, що люди закинуть їм застарілі критерії, і були схильні голосувати за останнього, який насправді їм не подобався. Після завзятих дебатів, попервах сповнених поштивості, а наостанку нехоті, згоди вони не дійшли. У ході третьої дискусії один з них висловив думку:

— Б. мені здається нікудишнім; я справді гадаю, що він гірший навіть від сеньйори де Фіґероа.

— Ви◦би за неї проголосували? — спитав інший дещо єхидно.

— Так, — відказав перший, вже роздратований.

Того ж вечора відзнаку одноголосно присудили Кларі Ґленкерн. Вона була відомою, шанованою, відзначалась бездоганною мораллю і на своїй віллі «Пілар» влаштовувала прийоми, світлини яких з’являлися у найрозкішніших журналах. Звичну в таких випадках урочисту вечерю організувала і влаштувала Марта. Клара коротко подякувала їй доречними словами; зауважила, що не існує протистояння між традиційним і новим, між порядком і дерзанням і що традицію створено із правічного ткання дерзань. На показі були присутні багато світських людей, майже всі члени журі і декілька художників.

Усі ми думаємо, що доля судила нам мізерне оточення і що інші є ліпшими. Культ ґаучо і «Beatus ille»[16] — це туга городян. Клара Ґленкерн і Марта, по горло ситі рутиною безділля, прагнули світу митців, людей, які присвятили своє життя творенню прекрасного. Припускаю, що на небесах блаженні думають, що переваги того осідку перебільшені теологами, які там ніколи не бували. Либонь, у пеклі приречені на вічні муки не завжди є щасливими.

Пару років по тому у місті Картахені відбувся Перший міжнародний конгрес образотворчих мистецтв Латинської Америки. Кожна республіка прислала свого представника. Тематика — нехай нам пробачать цей жаргон — становила живий інтерес: чи може митець нехтувати тубільним, замовчувати чи приховувати фауну і флору, чи може він бути байдужим до проблематики суспільного характеру, не долучати свій голос до голосу тих, хто бореться з англосаксонським імперіалізмом тощо? Перед тим, як стати послом у Канаді, доктор Фіґероа виконував дипломатичну місію у Картахені. Клара, яка трохи гордилася відзнакою, залюбки туди◦би вернулася, тепер як художниця. Та це сподівання не справдилося. Уряд відрядив Марту Пісарро. Її виступ (хоча не завжди переконливий) не раз був блискучим, судячи із безсторонніх свідчень буенос-айреських кореспондентів.

Життя потребує пристрасті. Обидві жінки знайшли її в малярстві чи радше в тих стосунках, якими воно їх зв’язало. Клара Ґленкерн писала проти Марти і певним чином для Марти; кожна була суддею своєї суперниці і єдиним глядачем. У цих полотнах, на які вже ніхто не дивився, гадаю, був помітний — що було неминуче — взаємний вплив. Важливо не забувати, що обидві любили одна одну і той інтимний поєдинок вели цілком чесно.

Саме в ті роки Марта, вже не надто молода, відкинула пропозицію вийти заміж; її цікавило лиш протиборство.

Другого лютого 1964 року Клара Ґленкерн померла від аневризми. Газети присвятили їй цілі колонки некрологів, які досі є потрібними в нашій країні, де жінка є представником біологічного виду, а не особистістю. Окрім побіжної згадки про її захоплення малярством, вихваляли її доброчесність, сердечність, майже анонімну і постійну доброчинність, її аристократичне походження — генерал Ґленкерн воював у Бразильській кампанії — і поважну позицію у вищих колах. Марта зрозуміла, що її життя вже не має сенсу. Вона ніколи не почувалася такою непотрібною. Пригадала свої перші, тепер далекі, спроби і виставила в Національному салоні скромний портрет Клари, написаний в манері тих англійських майстрів, якими вони обидві захоплювалися. Хтось назвав його її найкращою роботою. Більше вона не писала.

У тому витонченому поєдинку, про який здогадувалися тільки близькі друзі, не було ні поразок, ані перемог, ані навіть сутички чи інших видимих обставин, як ті, які я постарався записати поштивим пером. Тільки Бог (чиїх естетичних уподобань ми не знаємо) може вручити остаточну пальму першості. Історія, що розгорталася у безвісності, у безвісності закінчується.

Ще один поєдинок

Уже немало років минуло відтоді, як Карлос Рейлес, син уругвайського романіста, розповів мені цю історію літнім надвечір’ям в Адроґе. У моїй пам’яті тривала хроніка ненависті та її трагічне завершення тепер перемішуються із цілющим ароматом евкаліптів і співом птахів.

Як завжди, ми говорили про переплетену історію наших двох вітчизн. Він сказав, що я, без сумніву, чув про Хуана Патрісіо Нолана, який мав славу відчайдуха, жартуна і пройди. Я, злукавивши, відповів, що так. Нолан помер близько дев’яностого року, та люди і далі думають про нього як про друга. Були у нього і огудники, яких ніколи не бракує. Рейлес повідав мені одну з його численних витівок. Це сталося незадовго перед битвою при Манантіалесі; головними героями були два ґаучо із Серро-Ларґо: Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра.

Як і чому зародилася їхня ненависть? Як через сторіччя відтворити темну історію двох чоловіків, що мали тільки ту славу, яку приніс їм останній поєдинок? Управитель маєтку Рейлесового батька, що звався Лядереча і «мав тигрові вуса», з усних переказів довідався певні подробиці, які я зараз викладаю, не надто у них вірячи, позаяк забуття і пам’ять є вигадливими.

Поля Мануеля Кардосо і Кармена Сільвейри межували. Першопричина ненависті, так само, як інших пристрастей, завжди є темною, але говорять про чвари через нетавровану худобу або ж про перегони голова до голови, коли Сільвейра, що був дужчий, обскакав бігового коня Кардосо. Кілька місяців по тому в місцевій корчмі вони довго грали один на один в труке; Сільвейра вітав свого суперника майже із кожною взяткою, та врешті-решт залишив його без мідяка. Сховавши гроші у шкіряний пояс, він подякував Кардосо за науку, яку отримав. Гадаю, тоді вони ледве не зчепилися у бійці. Гра була дуже запеклою; присутні, яких було багато, їх розтягли. У тих суворих краях і в ті часи чоловік стикався з чоловіком, а криця з крицею; незвичайним в цій історії є те, що Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра, либонь, не раз здибувалися на гірських стежках — на світанні і надвечір, та до самого кінця не билися. Можливо, в їхньому убогому і примітивному житті не було іншого добра, ніж їхня ненависть, і тому вони її громадили. І в гадці цього не маючи, кожен став рабом іншого.

Уже й не знаю, причинами чи наслідками є те, про що я розповім. Кардосо — не так з любові, як для того, аби чимось себе зайняти — став упадати за сусідською дівчиною, Сервільяною; досить було Сільвейрі про це провідати, як він і собі став до неї залицятися і забрав до себе на ранчо. Через кілька місяців він її вигнав, бо вона йому вже набридла. Розлючена жінка кинулася до Кардосо; той провів із нею ніч і ополудні спровадив. Не хотів покидьків іншого.

Десь у ті роки, до чи після Сервільяни, сталася приключка з вівчурем. Сільвейра був до нього дуже прив’язаний і дав кличку Тридцять Три[17]. Пса знайшли мертвого у рові; Сільвейра здогадувався, хто його отруїв.

Взимку сімдесятого року революція Апарісіо[18] застала їх у тій самій місцевій корчмі. Очільник загону повстанців, смаглявий бразилець, звернувся до присутніх, кажучи, що батьківщина їх потребує, що утиски влади є нестерпними, роздав їм білі кокарди і після цього незрозумілого їм вступу забрав з усіма. Попрощатися з рідними їм не дали. Мануель Кардосо і Кармен Сільвейра прийняли свою долю; життя солдата не було тяжчим, ніж життя ґаучо. Спати просто голого неба, на упряжі вони вже звикли; вбивати людей руці, що мала навик вбивати худобу, було не надто важко. Брак уяви позбавив їх страху і жалості, хоча перший вони якось та й відчули, коли почалася атака. Брязкіт стремен і зброї — одна з тих речей, які завжди чутно, коли в дію вступає кавалерія. Той, кого не поранили відразу, далі вважає себе невразливим. Вони не тужили за рідною стороною. Поняття батьківщини було їм чуже; попри кокарди на їхніх капелюхах, їх мало обходила що та, що інша партія. Вони навчилися орудувати списами. Під час наступів і відступів врешті збагнули, що можна бути побратимами і залишатися суперниками. Вони билися пліч-о-пліч і, наскільки ми знаємо, не перемовилися жодним словом.

Важкої осені 1871 року прийшов їм кінець.

Бій, який тривав заледве годину, розігрався в місцині, назви якої ніхто не знав. Наймення їм потім дають історики. Напередодні звечора Кардосо крадькома прослизнув у намет командира і попросив, аби той — якщо назавтра вони переможуть — приберіг для нього когось із «колорадос»[19], бо він понині нікому не перерізав горло і хотів спізнати як воно є. Старший пообіцяв: якщо Кардосо поводитиметься як чоловік, він зробить йому таку ласку.

«Білих» було більше, та їхні супротивники мали краще спорядження і викошували їх з верхів’я пагорба. Після двох марних атак, які не досягли вершини, важко поранений командир здався. Тут же, на його власне прохання, його добили.

Його люди склали зброю. Капітан Хуан Патрісіо Нолан, який командував «колорадос», напрочуд пишномовно звелів стратити, як водиться, полонених. Він був родом із Серро-Ларґо і знав про давню затаєну ворожнечу Сільвейри і Кардосо. Наказав їх розшукати і сказав їм:

— Я◦знаю, що ви вже віддавна дратуєте i бачити не можете один одного. У мене для вас гарна звістка; ще до заходу сонця ви зможете показати, хто з вас більший зух. Я◦накажу перерізати вам горлянки навстоячки, а потім ви побіжите наввипередки. І тільки Богу відомо, хто переможе.

Солдат, що допровадив їх, відвів їх геть.

Ця звістка притьмом облетіла увесь табір. Нолан постановив був, що перегони вінчатимуть нинішню військову акцію, та полонені прислали до нього делегата, аби сказати, що вони також хочуть бути їх очевидцями і робити ставки. Нолан був розсудливим чоловіком і дав себе умовити; закладалися гроші, на упряж, на холодну зброю, на коней, які у свій час передадуть удовам та рідним. Було надзвичайно спекотно; щоб ніхто не залишився без сієсти, все відклали до четвертої години. (Сільвейру насилу добудилися). Нолан, як це заведено в креолів, змусив їх чекати годину. Мабуть, обговорював перемогу з іншими офіцерами; денщик снував туди-сюди з чайником.

Обабіч путівця перед наметами чекали, сидячи на землі, ряди полонених зі зв’язаними за спиною руками — щоб не завдавали клопоту. Декотрі відводили душу прокльонами, один проказав початок отченашу, майже всі були наче прибиті. Звісно, курити вони не могли. Їм вже було байдуже до перегонів, але всі дивилися.

— Мені також вчепляться у патли, — сказав один заздрісно.

— Так, але вкупі з усіма, — зауважив його сусід.

— Як і тобі, — відрубав перший.

[16] Блаженний той, хто… (лат.).

[17] Тридцять три «орієнталес» — загін повстанців, чиї дії врешті-решт привели до утворення незалежної держави Уруґвай.

[18] Апарісіо Саравія (1856–1904) — лідер Білої партії («Бланко») Уругваю, революціонер, каудильйо.

[19] «Колорадос», або «червоні» — прихильники Червоної партії («Колорадо») Уругваю.