Повідомлення Броуді : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хуан тут, — сказала тітка. — Хочеш його побачити?

Вона висунула шухляду столика і вийняла кинджал.

І з ніжністю продовжила:

— Ось він. Я◦знала, що він ніколи мене не покине. Світ не бачив такого, як він, чоловіка. Він не дав тому ґрінґо навіть писнути.

Лише тоді я зрозумів. Ця бідна безрозсудна жінка вбила Лучессі. Спонукувана ненавистю, безумством і, можливо, любов’ю — хтозна? — вона вислизнула через вікно, яке дивиться на південь, у глупу ніч проминула вулицю за вулицею, врешті натрапила на дім і цими великими кістлявими руками всадила тесак. Той тесак був Мураньєю, померлим, якого вона продовжувала шалено любити.

Я◦так і не дізнався, чи звірила вона цю історію моїй матері. Незадовго перед нашим виселенням вона померла».

Тут закінчується розповідь Трапані, з яким я уже не стрічався. В історії цієї жінки, яка залишилась сама і плутає свого чоловіка, свого тигра, з тією жорстокою річчю, яку він їй лишив, знаряддям його діянь, мені неясно бачиться символ багатьох символів. Хуан Муранья був чоловіком, який топтав знайомі мені вулиці, звідав те, що знають чоловіки, спізнав смак смерті, відтак став ножем, тепер — пам’яттю про ніж, а завтра стане забуттям, яке є спільним для всіх.

Старша пані

14 січня 1941 року Марії Хустіні Рубіо де Хавреґі виповнювалося сто років. Вона була єдиною дитиною борців за незалежність, котра ще залишалася живою.

Її батько, полковник Маріано Рубіо, був тим, кого без непоштивості можна назвати дрібним героєм. Народжений у парафії Мерсед, син провінційних поміщиків-скотарів, він дістав чин офіцера-прапороносця в Армії Анд, ратоборствував при Чакабуко, у програній битві при Канча-Райяда, в Майпу, а через два роки — в Арекіпі. Розповідають, що напередодні того бою Хосе де Олаваррія і він обмінялися шпагами. На початку квітня 23 року відбулася знаменита битва при Серро-Альто, яку, позаяк велася вона в долині, зазвичай називають також битвою при Серро-Бермехо. Венесуельці, завжди заздрі на нашу славу, приписують цю перемогу генералові Сімону Болівару, та безсторонній спостерігач, аргентинський історик, не дає ввести себе в оману і дуже добре знає, що лаври належать полковнику Маріано Рубіо. Це він на чолі полку колумбійських гусарів вирішив непевний герць шабель і списів, який став підготовкою до не менш відомого бою при Аякучо, в якому він також бився. Там його було поранено. У 27 році він проявив відвагу у битві при Ітусайнґо під безпосереднім командуванням Альвеара. Попри те, що доводився ріднею Росасу, він був людиною Лавальє і змусив тікати повстанців у бою, який він завжди називав січею. Коли їх розбили унітаристи, він емігрував у Східну Республіку Уруґвай, де одружився. Під час Великої війни він помер у Монтевідео, місті, взятому в облогу білими Орібе. Йому мало сповнитися сорок чотири роки, а це вже майже старість. Він був другом Флоренсіо Варели. Цілком імовірно, що викладачі Військового училища зрізали◦би його; він проходив тільки битви, але жодного іспиту. Залишив двох дочок, і нас цікавить молодша з них, Марія Хустіна.

Наприкінці 53 року вдова полковника з дочками осіла в Буенос-Айресі. Сільський маєток, конфіскований тираном, їм не повернули, але в родині довго пам’ятали про ці втрачені ліги, яких вони ніколи не бачили. У сімнадцятирічному віці Марія Хустіна вийшла заміж за доктора Бернардо Хавреґі, який, попри те, що був цивільним чоловіком, бився під Павоном і під Сепедою і помер виконуючи свій професійний обов’язок, під час епідемії жовтої лихоманки. Він залишив сина і двох дочок; Маріано, первісток, був податковим інспектором і вчащав до Національної бібліотеки та архіву, спонукуваний задумом написати вичерпну біографію героя, якої він так і не закінчив, а може, ніколи й не починав. Старша дочка, Марія Ельвіра, вийшла за свого кузена, такого собі Сааведру, службовця міністерства фінансів; а Хулія — за пана Молінарі, який попри своє італійське прізвище був викладачем латини і напрочуд освіченою людиною. Я◦не згадуватиму внуків і правнуків; достатньо, аби мій читач уявив собі порядну і зубожілу родину, очолювану епічною тінню і донькою, що народилася у вигнанні.

Вони скромно жили у Палермо, неподалік від церкви Святої Діви Гваделупської, де, як ще пам’ятав Маріано, він бачив з трамвая компанії «Ля Ґран Насіональ» лагуну, яка підходила до купки халуп з нетинькованої цегли, однак не з цинкової бляхи; вчорашня бідність була не такою бідною, як та, яку нам зараз підносить промисловість. Багацькі статки тоді також були меншими.

Родина Рубіо мешкала над галантерейною крамницею. Бічні сходи були вузькими; праворуч містилася крита галерея, що тяглася з одного боку темного передпокою, де стояв вішак і кілька стільців. За передпокоєм була вітальничка з м’якими меблями, а за вітальничкою — їдальня з меблями з червоного дерева і сервантом. Залізні жалюзі, завжди опущені через страх перед спекою, пропускали приглушене світло. Пригадую запах схоронених речей. У глибині були спальні, ванна кімната, закамарок із водопровідною раковиною для прання і кімнатка служниці. У всьому домі не було інших книжок, окрім томика Андраде, монографії про героя з рукописними доповненнями та Іспано-американського словника Монтанера і Сімона, придбаного, бо його можна було купити на виплат і з відповідною поличкою. Жили вони з пенсії, яка завжди приходила із запізненням, і з орендної плати за землю в Ломас-де-Самора — то було єдине, що лишилося від колись обширного маєтку.

На час моєї розповіді старша пані жила з Хулією, яка овдовіла, і з одним з її синів. Вона і далі кляла Артіґаса, Росаса і Уркісу; перша європейська війна, через яку вона зненавиділа німців, про яких знала дуже мало, була для неї менш реальною, ніж революція дев’яностого року і штурм Серро-Альто. З 1932 року вона потроху згасала; загальноприйняті метафори є найкращими, бо лиш вони правдиві. Вона, певна річ, сповідувала католицьку віру, що не означає, що вона вірила у Бога, — який є Одним і Триєдиним, — чи навіть у безсмертя душі. Шепотіла молитви, яких не розуміла, перебираючи пальцями вервицю. Замість Пасхи і Богоявлення вона прийняла Різдво, так само, як чай замість мате. Слова «протестант», «юдей», «масон», «єретик» і «атеїст» були для неї синонімами і нічого не означали. Поки могла, вона говорила не про іспанців, а про готів, як це робили її батьки. У 1910 році вона не хотіла повірити, що інфанта — котра урешті-решт була принцесою — всупереч усім припущенням розмовляє як перша-ліпша галісійка, а не як аргентинська сеньйора. То було на похороні її зятя, де багата родичка, нога якої ніколи не ступала в її дім, але чиє ім’я жадібно шукали у світській хроніці газет, повідомила їй цю бентежну новину. Термінологія сеньйори де Хавреґі лишалася застарілою; вона говорила про вулицю Мистецтв, вулицю Відваги, вулицю Доброго порядку, вулицю Милосердя, дві Довгі вулиці, про Паркову площу і майдан Брам. Родина хизувалася цими архаїзмами, які були для неї природними. Вони казали «східняки» замість «уругвайці». Вона не виходила з дому; мабуть, не підозрювала, що Буенос-Айрес змінювався і розростався. Перші спогади є найяскравішими; місто, яке уявляла собі старша пані по той бік вхідних дверей, либонь, було значно давнішим, ніж те, яким воно стало у той час, коли їм довелося переїхати із середмістя. Возові воли, певно, відпочивали на площі Онсе, а зів’ялі фіалки сповнювали пахощами вілли Барракаса. «Мені вже сняться тільки небіжчики» — то була останнє, що від неї почули. Вона ніколи не була дурною, але, наскільки я знаю, не тішилася інтелектуальними розвагами; мабуть, їй залишалися ті втіхи, які дає пам’ять, а згодом забуття. Вона завжди була великодушною. Пригадую спокійні світлі очі та усмішку. Хто знає, яка веремія пристрастей, котрі палали та вже згасли, нуртувала у цій старій жінці, яка була колись принадною. Дуже чутлива до рослин, чиє скромне безмовне життя було схожим з її, вона доглядала бегонії у своїй кімнаті і торкалася листків, яких не бачила. До 1929 року, коли вона занурилася у дрімоту, розповідала про історичні події, та завжди тими самими словами і у тому самому порядку, наче то був отченаш, і я підозрював, що слова вже не відповідають образам. Їй було однаково що їсти. Загалом вона була щаслива.

Як відомо, сон — найтаємничіша із наших дій. Ми віддаємо йому третину нашого життя і не розуміємо його. Для одних це тільки померки чування; для інших — складніший стан, який охоплює водночас учора, тепер і завтра; а ще для когось — це неперервна вервечка сновидінь. Казати, що сеньйора Хавреґі провела десять років у спокійному хаосі, мабуть, є помилкою; кожна мить із цих десяти років могла бути суто теперішнім, без раніше і потім. Не вражаймося занадто цим теперішнім, яке ми обраховуємо днями і ночами, сотнями листків численних календарів, а ще тривогами і подіями; це те теперішнє, яке ми переживаємо щоранку перед пробудженням і щоночі перед сном. Двічі на день ми уподібнюємося старшій пані.

Родина Хавреґі жила, як ми вже побачили, у дещо двозначній ситуації. Вони вважали, що належать до аристократії, та люди зі становищем їх ігнорували; вони були нащадками героя, але підручники з історії, як правило, замовчували його ім’я. Щоправда, на його честь було названо вулицю, але ця вулиця, яку мало хто знає, губилася десь у глибині Західного цвинтаря.

Дата наближалася. Десятого числа з’явився військовий в мундирі з листом, підписаним самим міністром, який сповіщав про його візит чотирнадцятого. Хавреґі показали цього листа усім сусідам і звернули їхню увагу на гриф і особистий підпис. Потім стали приходити журналісти, які хотіли написати замітку. Їм надали усі дані; було очевидно, що вони в житті не чули про полковника Рубіо. Майже незнайомі люди телефонували, аби їх запросили.

До великого дня старанно готувалися. Натерли воском підлоги, помили вікна, познімали чохли із люстр, наглянсували червоне дерево, відполірували срібний посуд у серванті, переставили меблі і залишили відкритим фортепіано у вітальні, щоб було видно оксамитову накривку для клавіш. Всі сновигали туди-сюди. Єдиною людиною, далекою від цього шарварку, була сеньйора де Хавреґі, яка, здається, нічого не розуміла. Вона усміхалася; Хулія з допомогою служниці прибрала її, наче вона вже була мертва. Перше, що побачать візитери, увійшовши, буде олійний портрет героя, а трохи нижче, праворуч — його шпага, яка побувала в багатьох боях. Навіть у годину скрути вони завжди відмовлялися її продати і мали намір подарувати її Історичному музею. Одна дуже люб’язна сусідка з такої нагоди позичила їм вазон з геранню.

Торжество мало розпочатися о сьомій. Вони запросили всіх на шосту тридцять, бо знали, що ніхто не любить приходити, коли вже горять ліхтарі. О сьомій десять не було ні душі; вони із деякою ущипливістю обговорили плюси і мінуси непунктуальності. Ельвіра, яка чванилася тим, що завжди приходила вчасно, висловила думку, що змушувати чекати себе є непростимою непоштивістю; Хулія, повторюючи слова свого чоловіка, сказала, що запізнення є проявом ввічливості, бо зручніше, коли всі приходять пізніше і ніхто нікого не підганяє. О чверть на восьму люди не вміщалися в домі. Увесь квартал зміг побачити і позаздрити автомобілю і водієві сеньйори де Фіґероа, яка їх майже ніколи не запрошувала до себе, однак зустріли її з бурхливою радістю, аби ніхто не запідозрив, що бачилися вони тільки тоді, коли вмирав єпископ. Президент прислав свого помічника, дуже люб’язного пана, який сказав, що для нього є великою честю потиснути руку дочці героя битви при Серро-Альто. Міністр, якому треба було піти рано, прочитав дуже витіювату промову, в якій, утім, більше говорилося про Сан-Мартіна, ніж про полковника Рубіо. Старенька сиділа у своєму кріслі, опершись на подушки, і час від часу кивала головою чи впускала з рук віяло. Гурт шляхетних пань, «Дами Вітчизни», проспівали їй гімн, який вона, здається, не почула. Фотографи розбили присутніх на мальовничі групи і обсипали їх спалахами. Чарок портвейну і хересу було не досить. Розкоркували декілька пляшок шампанського. Сеньйора Хавреґі не промовила жодного слова: мабуть, уже й не знала хто вона. Після того вечора вона не встала з ліжка.

Коли чужі пішли геть, родина на скору руку приготувала невеличку холодну вечерю. Запах тютюну і кави розігнав слабкі пахощі росного ладану.

Ранкові і вечірні газети віддано брехали; вихваляли майже надприродну пам’ять дочки героя, яка є «красномовним архівом ста років аргентинської історії». Хулія хотіла показати їй ці замітки. Старша пані лежала у сутіні нерухомо, із заплющеними очима.

Температури у неї не було; лікар оглянув її і заявив, що з нею все гаразд. Через кілька днів вона померла. Нашестя тлуму, незвичний шарварок, фотоспалахи, промова, мундири, нескінченні потиски рук і шумливе шампанське прискорили її кончину. Можливо, вона подумала, що це вдерлася Масорка[14].

Я◦думаю про загиблих при Серро-Альто, думаю про забутих чоловіків з Америки та Іспанії, які загинули під копитами коней; думаю, що, мабуть, останньою жертвою того юрмища списів у Перу через сторіччя стала старенька пані.

Поєдинок

Генрі Джеймс — чию творчість для мене відкрила одна з моїх двох головних героїнь, сеньйора де Фіґероа — либонь, не погребував◦би цією історією. Він присвятив◦би їй понад сто сторінок іронії та ніжності, прикрашених складними і сумлінно двозначними діалогами. Цілком імовірно, він додав◦би якийсь мелодраматичний штрих. Суть не змінило◦би інше місце дії: Лондон чи Бостон. Це сталося в Буенос-Айресі, і тут я його залишу. Я◦обмежуся коротким викладом подій, бо їхній повільний розвиток і світське середовище чужі моїм літературним звичкам. Диктувати цю розповідь для мене є скромною і побічною пригодою. Я◦мушу попередити читача, що окремі події є менш важливими, ніж ситуація, що їх спричиняє, і характери.

Клара Ґленкерн де Фіґероа була величавою, ставною і вогненно-рудою. Не так розумна, як тямуща, вона не була талановитою, але могла оцінити обдарування когось іншого і навіть іншої. В її душі була щирість. Вона раділа змінам; можливо, тому скільки подорожувала. Знала, що оточення, в якому їй випало жити, є іноді довільним набором ритуалів і церемоній, але ці ритуали справляли їй приємність і вона виконувала їх із гідністю. Дуже молодою батьки видали її заміж за доктора Ісідро Фіґероа, який був нашим послом у Канаді і врешті-решт зрікся цієї посади, посилаючись на те, що в епоху телефону і телеграфу посольства є анахронізмами і становлять зайвий тягар. Це рішення настроїло проти нього всіх колег; Кларі подобався клімат Оттави — зрештою вона була шотландського походження — і обов’язки дружини посла не були осоружними, та їй і не снилося перечити. Невдовзі після того Фіґероа помер; Клара, по кількох роках вагань і внутрішнього пошуку, цілком віддалася малярству, мабуть, спонукав її приклад подруги, Марти Пісарро.

Характерним для Марти Пісарро є те, що, говорячи про неї, всі◦би назвали її сестрою блискучої Неліди Сари, заміжньої, а тепер розлученої.

Перед тим як обрати пензель, Марта Пісарро розглядала як альтернативу літературі. Вона могла дотепно висловлюватися французькою — то була мова, якою вона зазвичай читала; іспанська для неї так і залишалася простим домашнім начинням, як ґварані[15] для сеньйор з провінції Корр’єнтес. Часописи зробили доступними для неї сторінки Лугонеса і мадридця Ортеґи-і-Ґасетта; стиль цих майстрів підтвердив її підозру, що мова, на яку її було приречено, є менш придатною для висловлення думок чи пристрастей, ніж для пустого марнослів’я. Про музику вона знала тільки те, що має знати кожна людина, яка, як і належить, ходить на концерти. Родом вона була із Сен-Луїса; свою кар’єру почала зі скрупульозних портретів Хуана Крісостомо Лафінура і полковника Паскуаля Прінґлеса, які очікувано придбав тамтешній музей. Від портретів місцевих героїв вона перейшла до старих будинків Буенос-Айреса, чиї скромні патіо вона окреслила скромними барвами, без грубої сценографії, якою наділяють їх інші. Хтось — і це точно була не сеньйора де Фіґероа — сказав, що все її мистецтво живиться творами генуезьких майстрів дев’ятнадцятого сторіччя. Поміж Кларою Ґленкерн і Нелідою Сарою (якій, як кажуть, доктор Фіґероа якось упав в око) завжди існувало деяке суперництво; можливо, Марта була знаряддям у поєдинку між ними двома.

Як відомо, спочатку все діється в інших країнах і тільки згодом в нашій. Секта художників, так незаслужено забута нині, яка називала себе конкретною чи абстрактною, немов для того, аби висловити свою зневагу до логіки і мови, є одним із багатьох прикладів. Гадаю, вони стверджували, що так само, як музиці дозволено створювати власний світ звуків, живопис, її брат, міг◦би випробовувати кольори і форми, які не відтворюють кольори і форми речей, що їх бачать наші очі. Лі Каплан писав, що їхні полотна, які обурюють буржуа, шанують біблійну заборону, яку поділяє іслам, створювати людськими руками подоби живих створінь. Іконоборці, стверджував він, відновлюють істинну традицію малярського мистецтва, викривлену такими єретиками, як Дюрер чи Рембрандт. Його огудники закидали йому, що він посилається на приклад, який дають нам килими, калейдоскопи і краватки. Естетичні революції пропонують людям спокусу безвідповідального й легкого. Клара Ґленкерн вибрала абстрактний живопис. Вона завжди сповідувала культ Тернера; і взялася збагатити конкретне мистецтво його неясними красотами. Працювала вона без поспіху, переробила або знищила кілька композицій і взимку 1954 року виставила низку робіт темперою у залі на вулиці Суіпача, який спеціалізувався на творах, які модна тоді воєнна метафора називала авангардними. Сталося дещо парадоксальне: загальна критика була доброзичливою, та офіційний орган секти не схвалив ці неправильні форми, які, хоча й не були реалістичними, наводили на думку про сум’яття призахідного сонця, сельви чи моря і не хотіли бути строгими кружечками та лініями. Мабуть, першою, у кого це викликало посмішку, була Клара Ґленкерн. Вона хотіла бути новочасною, а люди нового часу її не визнавали. Сама робота важила для неї більше, ніж її успіх, і вона не полишала працювати. Не помітивши цього епізоду, малярство і далі йшло своїм шляхом.

Прихований поєдинок уже розпочався. Марта була не тільки художницею; вона наполегливо цікавилася тим, що справедливо можна назвати адмініструванням мистецтва і була заступником секретаря у товаристві, яке називало себе Гуртком Джотто. Всередині 55 року вона добилася, щоб Клару, яка вже була членом гуртка, внесли до списку нового керівництва з правом вирішального голосу. Цей факт, на перший погляд, незначний, заслуговує на аналіз. Марта підтримала свою подругу, однак є незаперечним, хоча й загадковим те, що людина, яка надає підтримку, певним чином переважає того, хто її отримує.

[14] Масорка — терористична організація, яка існувала в Аргентинський конфедерації під час правління Хуана Мануеля Росаса.

[15] Ґварані — мова місцевого індіанського племені.