Повідомлення Броуді : читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Шаблею сержант провів лінію поперек дороги. Сільвейрі і Кардосо розв’язали руки, щоб вони не бігли сплутані. Між ними було зо п’ять метрів. Вони стали на лінію; дехто із командирів просив їх не підвести, бо вони в них повірили і поставили на них великі суми.

Сільвейрі на долю випав Мулат Нолан, чиї предки, без сумніву, були рабами праотців капітана і носили їхнє ім’я; Кардосо — звичайний горлоріз вже в літах, родом з Корр’єнтес, який, щоб заспокоїти приречених, казав, поплескуючи їх по плечу: «Кріпися, друже! Жінки мучаться більше, коли родять». Подавшись торсами вперед, два напружені чоловіки не дивилися один на одного.

Нолан подав знак.

У Мулата, гордого своїм дорученням, здригнулася рука і він розпанахав горло від вуха до вуха; корр’єнтинець обмежився вузьким розрізом. З горлянок бухнула кров; чоловіки ступили кілька кроків і впали долілиць. Кардосо, падаючи, витягнув руки. Він переміг, так, либонь, про це і не дізнавшись.

Ґваякіль

Я◦не побачу, як вершина Іґероти подвоюється у водах Ґольфо-Пласідо[20], не поїду в Західну державу, і в тій бібліотеці, яку я, сидячи в Буенос-Айресі, уявляю так по-різному і в якої, безсумнівно, є чіткі обриси і щораз більші тіні, не розбиратиму почерк Болівара.

Я◦перечитую попередній абзац, щоб написати наступний, і мене дивує його тон: водночас меланхолійний і пишномовний. Либонь, не можна говорити про ту Карибську республіку, не відображаючи, бодай віддалено, монументальний стиль її найвідомішого історика, капітана Юзефа Коженьовського[21], але в моєму випадку причина інша. Початковий абзац мені продиктувало внутрішнє прагнення надати патетичної тональності трохи болючому, та радше дрібному епізоду. З усією правдивістю я викладу те, що сталося; можливо, це допоможе мені його зрозуміти. Крім того, зізнаватися у вчиненому означає з дійової особи робитися свідком, кимось, хто спостерігає і описує вчинок, а отже вже не є його виконавцем.

Трапилося це минулої п’ятниці, у цій самій кімнаті, де я пишу, о цій самій пообідній порі, тепер ледь прохолоднішій. Я◦знаю, що ми схильні забувати неприємні речі; тож хочу викласти на письмі мою розмову з доктором Едуардом Ціммерманном з Південного університету до того, як її розмиє забуття. Спогад про неї досі дуже яскравий.

Аби моя розповідь була зрозумілою, я мушу коротко нагадати цікаву історію з відомими листами Болівара, які відкопали в архіві доктора Авельяноса, чию «Історію піввікового безвладдя», що вважалася втраченою за усім відомих обставин, віднайшов і опублікував у 1939 році його внук доктор Рікардо Авельянос. З огляду на згадки, які мені запам’яталися в різних публікаціях, ці листи не мають великого інтересу, за винятком одного, написаного в Картахені 13 серпня 1822 року, в якому Визволитель розповідає подробиці своєї зустрічі з генералом Сан-Мартіном. Зайве підкреслювати цінність цього документа, в якому Болівар розкрив, бодай частково, те, що сталося в Ґваякілі. Доктор Рікардо Авельянос, непоступливий противник бюрократії, відмовився передати ці листи Академії історії і запропонував їх різним латиноамериканським державам. Завдяки похвальній запопадливості нашого посла, доктора Меласи, аргентинський уряд перший прийняв цю безкорисливу пропозицію. Було умовлено, що уповноважений приїде до Сулако[22], столиці Західної держави, і зніме копію з листів, щоб опублікувати їх тут. Ректор нашого університету, в якому я займаю посаду професора американської історії, для виконання цієї місії люб’язно порадив міністрові мене; я також отримав більш-менш одностайну підтримку Національної академії історії, до якої належу. Мене вже було записано на прийом до міністра, коли ми дізналися, що Південний університет, який не знав — як я волію думати — про ці рішення, запропонував кандидатуру доктора Ціммерманна.

Мова йде, як, можливо, знає читач, про іноземного історика, якого Третій рейх вигнав з його країни і тепер він є громадянином Аргентини. З його доробку, без сумніву, достойного, я зміг ознайомитися тільки із захистом семітичної республіки Карфаген, на яку потомки дивляться крізь призму римських істориків, її ворогів, і своєрідним есеєм, в якому стверджується, що державне управління не повинно бути видимим і патетичним дійством. Це судження рішуче спростував Мартін Гайдеґґер, який при допомозі фотокопій газетних заголовків показав, що сучасний глава держави не тільки не є інкогніто, він радше є протагоністом, хорегом, танцюючим Давидом, який мімічно представляє драму свого народу, послуговуючись сценічною помпою і без вагань вдаючись до гіпербол ораторського мистецтва. Він також встановив, що Ціммерман є юдейського, щоб не сказати єврейського, походження. Ця публікація шанованого екзистенціоналіста була безпосередньою причиною еміграції і зміни царини наукової діяльності нашого гостя.

Без сумніву, Ціммерманн приїхав до Буенос-Айреса, аби зустрітися з міністром; останній особисто — за посередництва секретаря — порадив мені поговорити з Ціммерманном і ввести його в курс справи, щоб уникнути неприємного видовища незлагоди поміж двома університетами. Природно, я погодився. Коли я вернувся додому, мені сказали, що доктор Ціммерманн сповістив телефоном про свій візит о шостій вечора. Як відомо, я живу на вулиці Чилі. Якраз вибивало шосту, коли подзвонили в двері.

Я◦сам, із республіканського простотою, відчинив йому двері і провів у свій домашній кабінет. Він затримався, щоб роздивитися патіо; чорно-біла кахляна долівка, дві магнолії і криниця пробудили в ньому красномовство. Гадаю, він трохи нервував. У ньому не було нічого особливого; мав років сорок і був дещо головатий. Темні окуляри приховували очі; одного разу він поклав їх на стіл, а потім знову взяв. Коли ми віталися, я із задоволенням упевнився, що вищий за нього, і відразу ж засоромився цього вдоволення, позаяк не йшлося про фізичний чи навіть моральний поєдинок, а лиш про mise au point[23], можливо, трохи незручне. Я◦мало чи зовсім не спостережливий, але пригадую те, що один поет незугарно, як і пасує описуваному ним, назвав недоладним вбранням. Досі бачу ці яскраво-сині одежини з купою ґудзиків і кишень. Я◦помітив, що краватка у нього зав’язана одним із тих вузлів фокусника, які тримаються при допомозі двох резинок. Із собою в нього була шкіряна папка, повна, як припустив я, документів. Він носив невеличкі вуса військового штибу; у ході розмови запалив сигару, і тоді я помітив, що в цьому обличчі всього забагато. «Trop meublé»[24], — сказав я собі.

Наступність слів у мові невиправдано перебільшує ті факти, на які ми вказуємо, оскільки кожне слово займає якесь місце на сторінці і якусь мить у голові читача; поза переліченими мною очевидними ознаками ординарності цей чоловік справляв враження людини з бурхливим минулим.

У моєму кабінеті є овальний портрет мого прадіда, який воював у війнах за незалежність, і кілька вітрин зі шпагами, медалями і прапорами. Я◦показав йому, супроводжуючи поясненнями, ці овіяні славою реліквії; він ковзав по них поглядом, як той, хто виконує обов’язок, і доповнював мої слова не без деякої причепливості, гадаю, мимовільної і машинальної. Наприклад, він казав:

— Саме так. Битва при Хуніні. 6 серпня 1824 року. Кавалерійська атака Хуареса.

— Суареса, — виправив я.

Підозрюю, ця помилка була умисною. Він розвів руками на східний манір і вигукнув:

— Моя перша помилка і, либонь, не остання! Я◦живлюсь текстами і плутаюсь; всередині вас живе цікаве минуле.

Звук «в» він вимовляв майже як «ф». Такі лестощі мені не сподобалися. Книжки зацікавили його більше. Він блукав поглядом по назвах і, пригадую, сказав:

— А, Шопенгауер, який ніколи не вірив історії… Таке ж видання Грізенбаха було у мене в Празі. Я◦думав, що зістарюсь у дружньому оточенні цих зручних томів, та сама історія, втілена в одному шаленці, викинула мене з того дому і того міста. І ось я тут з вами, в Америці, у вашому милому домі…

Він говорив неправильно і плинно; відчутний німецький акцент уживався з іспанською шепелявістю.

Ми вже сиділи, тож я скористався його словами, щоб перейти до справи. Я◦сказав:

— Тут історія є милосерднішою. Я◦сподіваюся, що помру у цьому домі, в якому народився. Сюди мій прадід приніс свою шпагу, яка мандрувала Америкою, тут я обдумував минуле і писав свої книжки. Я◦сливе можу сказати, що ніколи не покидав цю бібліотеку, але тепер нарешті вийду з неї, аби проїхатися тими землями, які я досліджував лише на картах.

Я◦пом’якшив усмішкою свій риторичний ексцес.

— Ви маєте на увазі певну Карибську республіку? — спитав Ціммерманн.

— Саме так. Цій скорій подорожі я завдячую честю бачити вас у себе, — відповів я.

Трінідад принесла нам каву. Я◦неквапом і впевнено вів далі:

— Ви, мабуть, уже знаєте, що міністр поклав на мене місію переписати, подавши до них переднє слово, листи Болівара, які волею випадку були знайдені в архіві доктора Авельяноса. Це доручення зі щасливою неминучістю увінчує доробок всього мого життя, працю, що певним чином увійшла в мою кров.

Для мене було полегкістю сказати те, що я мав сказати. Ціммерманн, здавалося, мене не чув; його очі дивилися не на моє обличчя, а на книжки у мене за спиною. Він якось непевно кивнув, а потім високомовно сказав:

— Увійшла в вашу кров. Ви справжній історик. Ваш народ блукав рівнинами Америки і розв’язував великі битви, тоді як мій, темний, заледве визирав із гетто. У вас історія в крові, як ви красномовно сказали; вам досить уважно прислухатися до того віддаленого голосу. Натомість мені треба переміститися до Сулако і розшифрувати документи, може, фальшиві документи. Повірте, докторе, що я вам заздрю.

[20] Іґерота, Ґольфо-Пласідо — гора і затока у вигаданій країні Костаґуані, описаній в романі Джозефа Конрада «Ностромо: Приморське сказання».

[21] Юзеф Теодор Конрад Коженьовський — справжнє ім’я письменника Джозефа Конрада.

[22] Сулако — місто-порт у вигаданій країні Костаґуана.

[23] Mise au point — роз’яснення (фр.).

[24] Trop meublé — надто захаращено (фр.).