Нарис загальної історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Така визначна настійливість у подіях наводить на думку про дію достатньо потужних і постійних чинників, щоб нав’язати певну просторову спрямованість поширенню культур. Чинники, які можна найлегше встановити, — це географічні умови. Але вони стають чинниками, з якими мають рахуватися люди, тільки через дію конкретних культурних контекстів. Поєднання фізичних даностей з культурними змінними вимагає, щоб будь-яка кореляція, що висувається, мала вигляд збагненної пари. Вочевидь визначальне місце слід надати двом парам, які могли істотно сприяти формуванню культурних ареалів, — клімату й сільському господарству, простору й зв’язкам.

Клімат — це типове чергування типів погоди на певному просторі. Сама погода — це певний стан атмосфери за такими параметрами, як атмосферний тиск, рух повітря, температура, вологість, хмарність тощо... Увагу одразу привертає перший очевидний факт. Між найбільшими культурними ареалами й окремими кліматичними зонами простежується певна емпірична відповідність. Найбільше вражає відповідність, що зв’язує індійський ареал із літніми мусонами. Вона характерна також для Близького Сходу та сухого субтропічного клімату з більш або менш випадковими й рясними дощами взимку, дуже спекотним і сухим літом. Римська імперія жила в умовах середземноморського клімату. Доколумбова Америка — в умовах міжтропічного теплого й вологого клімату, домінанта якого, проте, дуже сильно порушувалася висотою й холодними морськими течіями вздовж узбережжя, зокрема перуанського. Китай не ідентифікується з жодним окремим кліматом, а радше з непомітним переходом між усіма нюансами помірного та вологого тропічного клімату, а також із відсутністю пустельного розриву на кшталт са-харського: пустелі розташовані на окраїнах власне китайського світу.

Рільництво — і тваринництво, але набагато меншою мірою, а в Індії та Китаї навіть непомітною — демонструє застосування до землі методів роботи людини задля вирощування рослин, потрібних для її харчування. Клімат відіграє роль вирішального чинника тільки тоді, коли способи роботи людини чи значно залежать від клімату, чи нездатні впливати на нього або ігнорувати його, та якщо сільське господарство посідає чільне місце в економіці. Другу умову задовольняє вже той факт, що кліматичні зони, які корелюють із культурними ареалами, експлуатували сільськогосподарські економіки, тобто такі економічні режими, де рослинництво і тваринництво забезпечують найбільший внесок у виробництво — більше за вторинний і третинний сектори. Усюди сільське господарство більше не залежить від методів випалювання та тривалих парів; воно базується чи на нетривалих парах, чи на безперервній обробці. Така інтенсивна технологія рільництва відповідає, з точки зору демографії, густоті населення не менше сорока осіб на квадратний кілометр, тобто такій межі, яка наче надає великим культурним процесам вигляду цивілізації, схожої на супермозок: аби забезпечити певні вищі функції, кількість задіяних нейронів і щільність їхніх синаптичних зв’язків повинні перевищувати певну межу. Наслідком зв’язку між кліматом і рільництвом і місця рільництва в загальній економіці є те, що суспільства дуже чутливі до змін погоди та врожаю.

Перша з наведених вище двох умов забезпечується відсутністю будь-якого науково-технічного прориву, здатного нейтралізувати клімат за допомогою використання теплиць чи виведення стійких сортів рослин. Урожаї визначною мірою залежать від річних коливань температури й дощів за винятком теплих зрошуваних пустель. Зрошування додається до дощів і нейтралізує їхні коливання та вплив на врожаї. Ця обставина перетворює зрошування на технічний і економічний козир не лише для Близького Сходу з його нестабільним для рослинництва кліматом. До цього способу може вдаватися Індія, оскільки мусони проходять нерегулярно, у посушливі місяці можуть бути вичерпані накопичені запаси, а на Деканському нагір’ї випадає менше дощів, ніж на його периферії. Так само й у Китаї існують дуже контрастні пори року і дощі випадають достатньо нерегулярно, щоб зрошування стало тут вигідною інвестицією. Тільки Європа може майже повністю обходитися без нього.

Щодо зв’язку між простором і шляхами сполучення, то він очевидний і має водночас технічний і економічний характер. Техніка перевезень визначається здатністю людей до ходьби й перенесення вантажів, а також аналогічною здатністю гужових тварин, суходільних транспортних засобів і суден. Вартість цих способів перевезень значною мірою залежить від відстані, яку треба долати. Професійний посланець пішки долає в середньому шість кілометрів на годину на короткі відстані. Досвідчений вершник досягає середньої швидкості дванадцять кілометрів за годину. Дорогі системи підмін дозволяють нескінченно розширювати ці засоби, але не дозволяють вийти за їхні межі. Якщо додати до цього час на повернення, на роздуми й переговори, то виникають об’єктивні межі, які має враховувати ефективне керування, що базується на формулюванні наказів і контролі їхнього виконання. Ці межі становлять близько місяця в часовому вимірі та радіус в дві тисячі кілометрів у просторовому вимірі. Якщо столиця розташована в самому центрі, то найудатніша імперія може щонайбільше простягатися на таку відстань у всіх напрямках і покривати площу близько п’яти мільйонів квадратних кілометрів. Треба брати до уваги моря, пустелі й гірські масиви, які створюють майже не подоланні перешкоди, принаймні для тих видів діяльності, що стають рутинними. Зрештою, важкі вантажі можна перевозити тільки водними шляхами — морями, річками, каналами. Суходільні шляхи слугують тільки для перевезення предметів розкоші. У політичному утворенні великих розмірів кожен із його регіонів має бути самодостатнім у продовольчому відношенні й у задоволенні потреб в основних виробах ремісництва. І справді, імперія — це об’єднання самодостатніх економічних регіонів. Водний шлях згладжує це обмеження й ставить імперію в залежність від земель і морів, а головно від клімату з огляду на гідрографічні умови.

Інший вид зв’язку виглядає тонкішим і, можливо, важливішим для загальної історії. Розгляд культурних тем — естетичних, міфологічних, релігійних, пізнавальних, філософських, кулінарних тощо — дуже залежить від варіацій їхнього розвитку. Теми та їхні варіації можна прирівняти до полів можливостей, які люди освоюють за допомоги спроб, невдач, сортування, збирання, об’єднання, причому тут імовірні дві полярні ситуації. Або розвідка обмежується локальними й вузькими соціальними колами. Освоювані зони розташовані поруч одна одної в просторі й мало чи майже не сполучаються між собою. їхнє спільне поле цілком реальне, але ніхто не посідає таку позицію, яка б давала змогу відчути цю реальність. Просування до людської загальності майже неможливе, і навіть якщо воно здійснюється в якомусь моменті, то тільки випадково. Або локальне й регіональне освоєння сполучені, і це відкриває можливість виділення головних тем і сприяє просуванню до людської загальності. От і великі цивілізації визначаються саме тим, що змогли вхопити й розвивати субзагальні теми, які визначають найменш особливі види гуманізації, але без переходу до загального. Через це великі цивілізації опиняються в залежності від простору й сполучення, від близькості тенденцій між культурними ареалами та простором, який може бути опанований сполученням і який сам пов’язаний з кліматом вимогою регіональної продовольчої самодостатності. Загалом можна припустити, що культурний ареал є комплексною системою, де входять у взаємодію географічні даності — клімат, рельєф, гідрографія та гідрологія, відношення континентів і океанів — технічні можливості, доступні для емпіричного пізнання, перш за все сільськогосподарський економічний потенціал і культурне освоєння.

Культурний ареал і політія

Великі культурні ареали є доімперськими продуктами. Вони ставали результатом тисячолітніх процесів, які складалися з розселення, переміщення, війн, контактів, колонізації та перебували під непомітною дією клімату й простору. Культурний ареал та імперія — це не два боки єдиної реальності, а два різних історичних продукти. Постає запитання: чому культурний ареал прагне до об’єднання в полі-тію-імперію? З нього випливає інше запитання: чому імперія не прагне переходити за культурний ареал, політією якого вона є? Принципові відповіді на це запитання очевидні. Належність до одного культурного ареалу сприяє поширенню контактів між народами, оскільки вони живуть поруч і можуть обмінюватися. Примноження контактів збільшує ризик конфліктів. Конфлікти переростають у війни, доки не буде створена об’єднувальна та замирювальна політія. Культурний ареал має тенденцію перетворюватися на зону частих воєн. Періодичне повторення війни веде врешті-решт до злиття через поглинання слабших сильнішими. Отже, культурний ареал спонтанно прагне до імперіалізації. Ці два історичних феномени відрізняються один від одного, але вони мають колись зійтися через конфліктність людей. Щодо нерішучості імперії до перетину своїх культурних кордонів, то вона відображає тиск обмежень. Перехід за межі призвів би до неминучого зіткнення з новими кліматичними й сільськогосподарськими умовами та з проблемами сполучення. За межами ареалу можливості опановувати простір і контролювати населення різко зменшуються.

У цих поясненнях достатньо здорового глузду, але погане в них те, що вони не зовсім відповідають фактам. Можливо, повчальнішим було б пошукати причини того, чому історична реальність неохоче підтверджує теорію. Облишмо африканський ареал банту та американо-індіанський ареал, оскільки відсутність чи незавершеність у них імперіалізації не дозволяє робити якісь висновки. Зрештою, усі традиційні історії неоліту незавершені, бо всі вони були перервані несподіваним вторгненням модерності та її блискавичним поширенням на всю планету. Немає змоги зв’язати перервану нитку та доповнити незавершені історії. Навіть у максимально можливому масштабі історії людства потерпають від випадковості та можуть набувати цілком неочікуваного перебігу й для ретроспективного спостерігача. Ті декілька достатньо розвинених історією випадків, які можуть дати корисні відомості, вийшли з найрізніших процесів. Полярно відрізняються два приклади.

Китайський ареал точнісінько відповідає очікуванням теорії та майже повному ототожненню між ареалом та імперією, якщо принаймні виключити деякі випадки анексії, здійсненої останніми століттями в Тибеті, Туркестані, Монголії, які більше пов’язані з процесами, спричиненими виходом європейців за межі Європи в модерну епоху. У культурному й політичному плані Китай — це вісімнадцять провінцій. Культурний ареал виходить за політичні межі, оскільки він включає Корею, Японію та В’єтнам аж до лінії Гуе. Зазвичай схожість вражаюча і має бути пов’язана певною мірою з тим, що Китайська імперія — це ідеал імперії. Не виключено також, що схожість пов’язана в першу чергу з фізичними умовами. З півночі до півдня Китаю кліматичні контрасти такі, що за всіх часів відмінності між північним і південним Китаєм виражалися істотними відмінностями в усіх царинах. Так само зростаючий тиск континентальності на захід завжди призводив до дискримінації між прибережним Китаєм на сході та Китаєм внутрішнім. Але ці контрасти виглядають протилежностями, тільки якщо брати їх у їхніх крайніх проявах. У дійсності в усіх напрямках і всюди присутні переходи і в жодному разі немає розривів і стрибків з одного середовища до іншого. Кліматичні умови, узяті з півночі на південь і зі сходу на захід, створюють перший поділ Китаю не на дві чи чотири частини, а на понад двадцять.

Ця дія клімату доповнюється рельєфом. Напрямок гірських хребтів, розташування долин і русла малих і великих річок, узяті разом, з одного боку, приводять до сусідського існування двох десятків округів з яскраво вираженою самобутністю, а з іншого — полегшують сполучення між округами. Цей стан можна охарактеризувати так: він глибоко доцентровий. Таку доцентрову спрямованість ще більше підсилюють периферійні географічні умови, які істотно ізолюють Китай і утримують його від відцентрових поривів: океан на півдні й на сході, пустелі на півночі, величезні пустелі й гори на заході. Ця географічна ізоляція на краю Євразії характеризує Китай уже від часів палеоліту.

Європа дає приклад діаметрально протилежної ситуації та прямого відкидання тези: ареал ніколи не був імперіалізо-ваний! І проте ареал існує з найдавніших часів, за археологічними даними, він виникає разом із пізнім палеолітом і появою кроманьйонця. Той факт, що первісна історія як дисципліна народилася в Європі в ХІХ ст. і що в Європі були розпочаті перші розкопки, міг перекрити ту очевидну нині істину, що культурна стратиграфія, визначена вченими-пер-шопроходцями та їхніми першими наступниками — шатель-перон, перигорська культура, солютрейська культура, мадлен тощо, — стосувалася не виду, а його європейських представників. Європейський культурний ареал існує вже тридцять п’ять тисяч років. Його об’єднав у єдину політію лише на якийсь десяток років Наполеоном! Римляни в період найвищого ступеня своїх імперських здобутків мали в своїй імперії не більше половини Європи. Це докорінне роз’єднання між культурою й імперією найхарактерніша риса європейської історії, можливо, навіть єдина риса, що вирізняє виключно її. Її значення та її дивність такі, що нам хотілося б пов’язати їх із такими ж самими географічними умовами прямої дії, як і у випадку з Китаєм. Але ми не бачимо й найменшої шпаринки, яка давала б змогу стверджувати, що відцентрові сили в Європі були такі потужні, що відвертали від будь-яких спроб завоювання. Римлян зупинили не відцентрові сили за Ельбою в їхньому неминучому просуванні до Одеру, а кривава поразка в Тевтобурзькому лісі в 9 р. н.е. та політичне розв’язання встановити кордони на Рейні й Дунаї. Карл Великий і його наступники не встояли не через відцентрові сили, а через брак засобів.

Можна наводити й інші пояснення. Три обставини зовсім різного характеру з’являються одна за одною і затримують, потім запобігають і нарешті перешкоджають здійсненню політичного об’єднання. Перша з них — це льодовиковий період, у результаті якого льодовиками ще десять-дванад-цять тисяч років тому була вкрита значна частина Європи, що затримало неоліт на кілька тисячоліть. Ця затримка проявляється дедалі яскравіше мірою віддалення від Середземного моря та наближення до Скандинавії. Нам відомо, що між початком неоліту та його імперським завершенням лежить проміжок часу в п’ять-сім тисяч років. За цією міркою, середземноморська Європа досягла імперської зрілості на перетині II й І тисячоліть до н.е., Центральна Європа досягла її на початку християнської ери, а Північна Європа — майже на тисячу років пізніше, коли різко заявили про себе вікінги і з’явилися на сцені слов’яни. Ця відносна затримка з причини четвертинного зледеніння позначилася на другій обставині — повному перенесенні центра ваги європейської історії до Середземномор’я та втягнення її до культурної орбіти Близького Сходу. Фактично, традиційна європейська історія по-справжньому починається тільки з падінням Римської імперії та після гігантського руху зі сходу на захід. Третя обставина цілковита випадковість, а саме те, що європейський політичний світ, який походив з феодалізму, опинився включеним в олігополярну трансполітію, стійку до будь-якої спроби імперської диверсії.

Індійський і азійський ареали посідають проміжне місце. Індійський ареал більше тяжіє до китайської моделі. Рух до імперії здійснюється дуже різними шляхами, хоча й паралельно по обидві сторони, і досягає логічного завершення в одному й тому самому столітті — при Ашоці (бл. 268-232 рр. до н.е.) і в 221 р. до н.е. Але географічні умови Індії, сприятливі до замкнення на собі відносно зовнішнього світу, підсилюють також відцентрові сили. Індо-гангська система різко контрастує з масивом Декану. Клімат і спосіб рільництва зосереджують населення по периметру субконтиненту. Русла та напрямок річок заважають рухові й майже унеможливлюють його через водний режим, що визначається мусоном, принаймні в Декані. Урешті-решт, континентальний характер проявляється тим більше, що узбережжя мало придатне для судноплавства, навіть звичайного прибережного.

На Близькому Сході відбувається переважно розсіяння. Його спричиняють не відцентрові сили, а клімат з характерною для нього посухою та нерівним розподілом водних ресурсів. Рільництво в цих зонах стихійно й невмолимо звертається до оазної моделі. Такий режим характеризується замкненістю й ізоляцією, а також значними труднощами в сполученні. Пустелі між оазами мають також важливе воєнне значення, що підтвердили бої Другої світової війни в Північній Африці. Утримувати пустелі неможливо, і це дає змогу нападникові просуватися на величезні відстані та вимагає від військ різких наступів чи відступів на сотні й тисячі кілометрів. Агресорові достатньо напасти тільки на одну оазу одночасно з огляду на дуже високу вартість об’єднання оаз. Йому достатньо бути лише трішки сильнішим за найпотужнішу оазу, щоб забезпечити собі вражаючі завоювання. Цю перевагу врівноважує така ж сама перевага, яка надається новому агресорові. Результатом стає типове для цього ареалу чергування між гігантськими завоюваннями імперського характеру та розпорошенням на безліч політій.

І ще один приклад, не схожий на всі інші. Римська імперія не відповідає жодному культурному ареалові. У ній об’єднані елементи трьох ареалів, близьких до Середземноморського басейну: уламок сахарського ареалу, який уникнув перетворення на пустелю, південна та західна частини європейського ареалу, західна частина азійського ареалу. Винятковість Римської імперії мала важливі історичні наслідки. У певному сенсі Римська імперія ніколи не повинна була б виникнути, і її нелогічне виникнення мало привести її до остаточного розпаду. Вона вочевидь затримала імперіалізацію Європи, перед тим як непрямо сприяти провалові такого процесу. Вона забезпечила сполучення сходу й заходу через Середземне море, і це мало вирішальне значення для формування європейської цивілізації. Вона стала вирішальним чинником для перемикання історії на Близькому Сході та в Європі зі сходу на захід після тисячоліть її руху в протилежному напрямку.

Імперія як імовірна трансполітія

Умови тривалості імперії мають морфологічний і політичний характер. Морфологія визначає принципи єдності та злагодженості імперського суспільства. Апарат політичної влади має бути здатним постійно контролювати завойовану країну та відвертати чи подавляти будь-які спроби відділення. Фінансово він залежить від технічних і економічних обмежень, тоді як його потреби визначаються обставинами, які не спроможні врахувати ці обмеження. Такий непідвладний волі розрив між потребами й ресурсами змушує кожну імперію жити постійно або майже постійно не за своїми можливостями. З іншого боку, на цей апарат діють відцентрові сили, яким колись уже неможливо буде опиратися, а ще впливає неминуче ослаблення центру, тож, рано чи пізно периферія бере гору над ним. Морфологічні процеси можуть докорінно різнитися між собою — залежно від імперії. Але в усіх них є дві спільні ознаки: з одного боку, вони не залежать від імперії як такої; а з другого — морфологічні процеси так само добре й навіть краще підходять до набагато менших спільнот, ніж імперія. Перша обставина веде до того, що групи населення, включені до імперії, не мають у ній жодної потреби, аби жити «в суспільстві». Друга вказує на те, що сам по собі розпад імперії не ставить жодної морфологічної проблеми. Щоб краще зрозуміти ситуацію, слід подивитися на неї в протиставленні іншим, як-от полісу й нації, де збіг морфології та політії робить щонайменше проблематичним політичний розпад. Нам важко уявити Афіни чи Рим у стані розсіяння або Францію, яка пішла ще далі шляхом ототожнення нації й політії.

Висновок цілком однозначний. Для увічнення імперії не можна створити потрібні умови надовго. Рано чи пізно імперія розпадається і знову виводить культурний ареал, який вона об’єднала, у трансполітійне становище. Але по оновленню культурного ареалу, з огляду на те, що одні й ті самі причини дають одні й ті самі результати, знову розпочинається просування до імперії, і рано чи пізно імперська єдність відновлюється. Це відновлення є тому вірогідніше, що розпад імперії не повертає відповідні суспільства до їхньої вихідної точки, в початковий стан неоліту. Технічний і економічний прогрес незворотний, принаймні на тривалу перспективу, адже досягнутий рівень відповідає потребам і відбиває здатність їх задовольняти. Навіть дуже помітний відступ від цього рівня може бути тільки тимчасовим; у певний час він буде надолужений. Так само лінією еволюції, яка привела від племені до імперії, зовсім не можна рухатися назад. Окремі племена можуть знову зайняти перше імперіалізовані країни, але це не повернення до племінної морфології — ідеться радше про вихід племен з їхніх гірських, степових чи пустельних схованок. Усе відбувається так, немовби людство, досягши після тривалого і складного шляху певної стадії, уже не випускає її з ока. Хоч якою буде відстань, на яку наступні обставини віддалять його від неї, людство тримає цю стадію на прицілі й прагне повернутися до неї. Власне, обставиною, яка найкраще здатна якнайдовше затримати повернення до досягнутої точки, є демографічний чинник. Демографічний зрив може зруйнувати мережі, на які спирається передання цивілізації.

Тільки ареал Близького Сходу реально піддається загрозі демографічного спаду. Ця слабкість ареалу пояснюється кліматичними умовами, які справляють свій вплив безпосередньо і опосередковано. Опосередковану дію кліматичних умов можна проілюструвати на прикладі зрошення, яке — там, де воно неодмінне й можливе, — ґрунтується на утриманні інфраструктури і (менш очевидно) на дренажних роботах, здатних запобігти засоленню ґрунтів через підйом розчинених солей та їхнє випарювання й відкладання на поверхні. Безпосередніше їхня дія проявляється в тому, що через нерівномірність опадів та їхній рівень на межі вимог для нормального рільництва угіддя уразливіше щодо родючості, рівноваги, ба навіть свого існування. Додамо до цього ще й можливий внесок тваринників у використання земель. Послаблення політичного контролю може заохочувати їх до захоплення угідь і перетворення їх на пасовиська. Коли домінують самі пастухи, приміром у турків, перетворення угідь на пасовиська може сягати значних розмірів. Відомо, проте, що випасна економіка витримує щільність, яка вдесятеро нижча за щільність хліборобської економіки з огляду на те, що калорійність травоїдних тварин у сім разів менша за калорійність рослин. Передня Азія зазнала тривалих фаз демографічних зривів, про силу та тривалість яких ми знаємо дуже мало. Відомо, що в УІІІ-ІХ ст. Візантійська імперія намагалася розв’язувати свої проблеми недонаселення за допомогою масового переселення балканських народів. Європейські мандрівники, що відвідували Османську та Іранську імперії в ХVІІІ-ХІХ ст., розповідають про покинуті села й міста, і з їхніх розповідей виникало відчуття демографічної катастрофи.

Навіть на Близькому Сході досягнуті в минулому рубежі залишаються в пам’яті аж до найбільших глибин занепаду. Об’єднання й розпади чергуються, надаючи історії імперій циклічного ритму. У масштабі століть, якщо не звертати уваги на неістотні пертурбації, нормальним ритмом імперій мав би бути круговий цикл. Проте факти погано підтверджують такий висновок. Тут знову відзначається Китай, віддаляючись від нормальної циклічності в напрямку тенденції до послаблення розсіяності та тисячолітнього зміцнення об’єднання. Так, Китайська імперія зазнала одного-єдиного етапу тривалого розколу — з III по VI ст., у період між занепадом династії Хань і династією Суй, а надто династією Тан, тобто практично протягом чотирьох століть. Цей етап був достатньо тривалим, щоб окреслилися процеси, які, якби їх підтримували ще довше, могли б повернути історію Китаю зовсім в іншому напрямку. Але тоді перемогло єднання: воно переривається менше ніж на століття між династіями Тан і Сун у Х ст., а згодом ще на століття з лишком між династіями північних і південних Сун. З приходом монгольської династії Юань з другої половини XIII ст. єдність уже не ставитиметься під сумнів аж до наших часів. Відхилення Китаю від наведеної вище циклічної норми пояснюється не тільки достатком доцентрових сил. Воно безпосередніше відповідає політичним і морфологічним чинникам, які досягли зрілості за династії Тан і які повністю знімають обмеження, що тяжіє над владним апаратом.

Усі інші ареали віддаляються від циклічної норми в іншому напрямку: розпад упевнено бере гору над єднанням. Європу навіть не беремо до уваги, оскільки вона ніколи не знала імперського об’єднання. В !ндії об’єднання відбувалося тричі — до модерної епохи та англійців: династія Маур’я протягом трішки більше ста років у III ст. до н.е.; династія Гуптів у IV i V ст.; Моголи в XVI i XVII ст. Передня Азія зазнала лише одного повного імперського об’єднання, нав’язаного персами Ахеменідів у період від середини VI ст. до н.е. і завоюванням Александра в 330 р. до н.е. Це єдиний період, коли ареал був майже повністю включений до імперії. Абба-сиди у період від середини VIII ст. до середини X ст. досягли меншого успіху. Щодо Османів у XVI-XIX ст., то вони ніколи не домінували над Персією. Про причини перемоги розсіяння вже частково говорилося вище. На Близькому Сході розселення людей набуває форми оаз, відділених одна від одної пустелями чи малонаселеними районами. Така багатоцентрова структура простору ще більше підкреслюється в своєму політичному вимірі. I справді, політична влада зосереджена в містах. !мперське завоювання за таких умов полягає або в навалі племен і в захопленні ними міст, або в розширенні потуги міста, аж доки воно не буде в змозі захоплювати інші міста. Географічне розсіяння сприяє завоюванням через складність об’єднання міст для захисту. Але відповідно через аналогічні причини вартість контролю з боку імперського апарату зростає до рівня, який з часом стає неможливо витримувати. Історія довела, що переваги, які здобувають завойовники завдяки географічним умовам, зникають під дією перешкод, з якими стикається центральна влада.

Приклад Індії веде до аналогічного, несприятливого для імперського єднання результату, але дуже несхожими шляхами. Домінантним чинником є панування відцентрових сил. Проте вони справляють свій вплив неочікуваними каналами. Континент поділений на дві основні частини: індо-гангську долину і Декан. Кожна з частин — це багатополярна транс-політія, в якій стихійно діє рух об’єднання через війну. Щойно одна з політій досягне відносно міцного єднання, вона вирушає на завоювання другої. Процес майже завжди починався з півночі, об’єднуваної або внутрішніми силами, або (частіше) завойовниками, які з’являлися з північного заходу, починаючи від самих арійців. Збереження політичної єдності між північчю та півднем наштовхується на пряму протидію відцентрових сил. Унаслідок на неможливості витримати їхній тиск єдність дуже швидко розпадається. Проте неможливо також і замкнутися в менш витратному становищі, коли північ і південь задовольнялися б кожний своєю єдністю. Двополюсна система нестабільна за своїм внутрішнім змістом і не може існувати в стані тривалої рівноваги. Кожна частина змушена жити невідповідно до своїх достатків у стані готовності до мобілізації своїх ресурсів. Виснажуючись на досягнення неможливого, кожна зрештою втрачає контроль над своєю часткою континенту. За цим каскадом іде політичний розпад, який може звести політичну Індію до рівня кланів із сотні сіл кожен. Така ситуація призводить до відновлення багатополярного процесу, теж нестійкого за своїм характером. Він спричиняється до постійних війн і групування з кінцевою перспективою об’єднати кожну частину континенту, а далі й об’єднання в імперію. Ясна річ, історична реальність тільки приблизно відповідає цій моделі. Але вона дає змогу зрозуміти, з одного боку, вражаючий ступінь слабкості індійських політій на всіх рівнях політичної інтеграції, а з іншого — складність і постійність конвекційних процесів, які зачіпають увесь комплекс. Ці процеси не циклічні, а радше хаотичні, але цей хаос дотримується принципів конвекції, коли вона має справу з нестійкими та в’язкими матеріалами.

Імперський мир

Слава, якої найбільше прагнули імперські династії і яку з такою щедрістю визнавали за ними історики, — це слава династій, які встановлювали мир. Пересічний здоровий глузд легко долучається до таких вихвалянь і вклоняється перед миром, хоч яким він буде: pax sinica, romana, indica, britannica. Оскільки імперію визначає об’єднання трансполітії в політію, а політія — це суспільний простір цілеспрямованого замирення, імперіалізація насправді кладе край війнам у масштабах культурного ареалу. Ця теза тавтологічна і стає такою то більше, що точніше відповідає імперія цьому поняттю. Правду кажучи, наведене поняття відбиває не ідею миру, а ідею не-війни: після завоювання старих політій і розчинення їх у імперії вони припиняють воювати між собою. Але мир — це не тільки відсутність війни, це головно замирення й урегулювання конфліктів способами, які запобігають вживанню насильства. Єдиний вихід, щоб досягти успіху на цьому шляху, полягає в тому, щоб покласти замирення на плечі правосуддя у вигляді законів і права. Метою політика є мир через правосуддя. Тож, перш ніж видавати імперії диплом замирителя, слід якомога уважніше придивитися до неї під кутом зору миру як не-війни та під кутом зору миру через правосуддя.

Щодо імперії як політії, яка замирює трансполітію, межі цієї тавтології можна побачити з першого ж погляду. Оскільки досі жодна імперія не була всесвітньою, то будь-яка історична імперія залишалася в стані потенційної війни з неімперіалізованими народами та політіями. Це очевидне застереження не дозволяє жодній імперії заявляти, що вона поклала край війні. У кращому разі вона кладе край війнам, які вирували в спільноті до її імперіалізації. Простори за межами імперій настільки немирні, що з них можуть приходити «варвари», які кидаються завойовувати імперію. Вона — приваблива жертва через розкіш правителів і цивілізації, жертва, яку відносно легко подолати. Центром воєнної ваги імперії, як казав Клаузевіц, є не стільки її армія, яка може після нищівної поразки відновитися в іншому кутку імперії, скільки династичний правитель і його сім’я: якщо їх убити чи зробити маріонетками, то імперія переходить до переможця. Для миру тут є й друга межа: завойовники й загарбники постійно загрожують імперії. Найважливішою й найсерйознішою є третя межа. Імперія крихка за характером і за способом заснування. Досить їй розпастися, і стихійно знову виникає війна. Це — найочевидніша ознака того, що імперія більше забезпечує стан не-війни, ніж миру. Навіть у період єдності імперському спокоєві весь час загрожують заворушення, що підтверджує тезу про стан не-війни.

Політичним режимом імперії обов’язково є абсолютна ієрократія. Вона прагне поєднувати три способи здійснення влади: силу, авторитет і керування. Але ці три способи не можна об’єднати в одних руках так, аби сила не переважала над двома іншими. Правосуддя не може народитися з сили тих, хто панує, та зі страху підкорених. В імперії мало шансів на замирення через правосуддя та безліч можливостей чинити несправедливо, проте не стільки через вади голови й центральних органів, скільки через розгалуження владного апарату в усьому суспільстві й на всіх рівнях. Усередині імперський мир більше скидається на унеможливлен-ня проявів конфліктів під страхом жандарма, ніж на їхнє ненасильницьке розв’язання засобами закону й права. Таке унеможливлення безпосередньо залежить від контролю, який здійснює владний апарат, і його репресивних можливостей. Можливості його визначаються наявними ресурсами та умовами сполучення. Ті й ті обмежують імперський мир з точки зору змісту та масштабів поширення. Найбільше імперський мир виявляється в центрах влади й у зонах їхнього безпосереднього впливу. Його головне завдання — запобігти та придушити найсерйозніші прояви насильства, бунтів і повстань, які загрожують самій владі. Сільськогосподарська економіка, яка болісно реагує на зміни погоди, податкова система, що стає ненаситною через неконтрольовані потреби, численні акти несправедливості з боку абсолютного режиму ієрократії призводять до того, що бунти, повстання, селянські війни постійно загрожують видимому мирові імперії. Остаточна картина — це міста, переважно добре контрольовані й приборкані, причому контроль і приборкання поширюються на основні шляхи, які зв’язують міста між собою; це також села, які перебувають у стані якщо не постійного, то принаймні періодичного потенційного чи фактичного спротиву, і неконтрольовані зони, де панують розбійники.

Усі ці застереження реальні й важливі, але вони не заперечують так само реальний факт, що перетворення транс-політії на політію вилучає війну з цього кола. Проте етап, який передує народженню імперії, має всі шанси бути моментом воєнного та войовничого пароксизму. Наприкінці тисячолітнього процесу політичного злиття за межами племінного світу залишається тільки два чи три можливих кандидати на кінцеву перемогу. Кожний кандидат має засоби, накопичені в попередніх перемогах, і кожний зацікавлений у мобілізації всіх своїх засобів, оскільки йдеться або про падіння в політичне небуття, або про найвищу політичну перемогу. Війна до появи імперії може бути страшною і зачепити численні маси людей. Але ось вона раптом кінчається, встановлюється мир, і всі можуть із полегшенням зітхнути. Проте мірою того, як закріплюється й триває імперія, мир стає дедалі менш реальним. Порушення життя імперії повинні сприяти радше підтриманню й увічненню імперської ідеї, а не навпаки. Від цієї ідеї до міфу про імперський мир лише один крок.

У разі зіставлення цих гіпотез із історичною реальністю знову привертає до себе увагу надзвичайна нормальність китайського прикладу. Він майже точно відповідає очікуванням теорії. Pax sinica стає реальністю одразу — якщо не з першим імператором Цинь Шихуанді в 221 р. до н.е., людиною ідеологічно жорстокою, то принаймні з династією Хань із 206 р. до н.е. після двохсот п’ятдесяти років безкінечних і дедалі запекліших воєн між князівствами — претендентами на імперію. Імперія назавжди ототожнювалася з ідеєю миру. Йому весь час загрожували чужоземні племена, внутрішні інакодумці, розбійники, селянські війни. Під час змін династій і загострення суперництва між кандидатами на трон спалахували страшні громадянські війни, які тягнулися, аж доки переможець знову не встановить мир. Китайська нормальність є вираженням збереження політичної єдності, починаючи від династії Тан. У цей період відбулося реальне культурне й соціальне знецінення військового ремесла. Китайський шлях до почестей і багатства пролягає через успіх у літературі та на цивільній службі, тоді як вояків дедалі більше прирівнюють до розбійників і вони легко стають такими в періоди заворушень, перетворюючись на «сеньйорів війни». Найдивовижнішим символом цієї мирної орієнтації Китайської імперії була Велика китайська стіна. Її оборонна цінність дорівнювала цінності лінії Мажино. Але вона відбиває характерні настрої замкнення в собі та відмови від агресивних дій.

Європа знову знаходиться на протилежному полюсі, куди її заводить повне відхилення від норми. Хоч як далеко зазирнути в історичне минуле Європи, війна завжди була тут на порядку денному. Найприйнятнішим періодом для визначення початку традиційної історії Європи може бути, очевидно, середина III тисячоліття до н.е., яка відповідає індоєвропеїзації ареалу, що відбувалася через поширення культурних рис, міграції населення, а також найвірогідніше поєднанням цих двох шляхів. Відтак війна тут ніколи не кінчалася; це були війни племен, війни міст, війна за розбудову Римської імперії, війна між нею та варварами, війна між варварами, що успадкували імперію римлян, війна з сарацинами, норманами, угорцями, війна між державами, війна за завоювання всього світу й на завершення дві світові війни! Нав’язлива ідея війни — це європейське викривлення. Шлях до імперії викликав такі ж самі воєнні хвилі, як і в інших місцях, але остаточна поразка імперіалізації завадила встановленню тривалого миру. Не досягши миру імперською не-війною, Європа змушена була шукати його іншими шляхами. Цей пошук дав змогу європейцям розвинути в собі ностальгію за імперським миром, яка була тим гострішою, що вони його ніколи не знали, а отже, мусили спиратися на pax romana. Ідея Римської імперії та умиротворення імперією залишалася живучою в Європі аж до XVIII ст., доки в свідомості не виникло альтернативне вирішення, підказане історією по виході з першої Тридцятилітньої війни (1618-1648), — «згода націй», а коли й воно зазнало поразки в другій Тридцятилітній війні (1914-1945), європейці стають на шлях політичної єдності, забезпечуваної вже не за допомогою війни та імперії, а свідомою відмовою від суверенітету на користь створеної загальним розв’язанням європейської політії.