Молоко з медом: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Припини. Що сталося? Я так розумію, що Адріанчик не передумав?

— Ні.

— А я сподівалася… — Наталії перекинувся лак, але вона цього навіть не помітила.

Звісно, Лінка теж сподівалася. Авжеж, вона заблокувала його в телефоні й усе таке, та якби він передумав, то знайшов би спосіб їй про це сказати.

— Ну, але він узагалі до тебе озивався? — поцікавилася Наталія.

— Не знаю. Я ж його заблокувала. Не хочу з ним говорити.

— Припини. Він просто злякався. Але, може, уже порозумнішав?

— Мене це не цікавить.

— Ой, Лінко… Не кажи так. Ти ж не можеш отак сама…

— Я можу все, — відповіла Лінка. — Я впораюся. Дехто не заслужив, щоб зватися батьком.

— Ні, почекай… ви повинні поговорити. Принаймні про фінанси. Крім того, я не вірю, щоб Адріан… Я ж його знаю з дитинства, він завжди був таким порядним… Блін, не вірю. Моя мама постійно повторювала: «Бери приклад з Адріанчика. Такий вихований хлопчик».

— Він завжди був вихованим. І що з того? Усі вони однакові паскуди, кажу тобі. Знаєш, про скількох таких мужиків я читала на форумах?

— Забагато Інтернету. Дай йому шанс.

— Шанс? На що? Щоб він залишився зі мною через жалощі? Із тим, чого сам не хоче? Він мріє вчитися в Англії, хоче зробити там кар’єру! А дитина зіпсувала йому плани!

— Але це не значить, що він не хоче бути батьком!

— І ти проти мене? Теж уважаєш, що я перебільшую?

— Теж? А хто ще так думає?

Лінка зітхнула.

— Ніхто. Сорі. Про це відомо тільки тобі й Адріанові.

— А мама знає?

— Ще ні.

— Ну, то краще їй скажи. А тепер… якщо хочеш, зроблю тобі манікюр.

— Жартуєш?

— Ні. Тобі це потрібно… Щось для себе, — Наталія тільки тепер помітила, що лак валяється на траві. Підняла пляшечку й відклеїла травинку, яка прилипла до скла.

Адріан натиснув кнопку домофона. Він нарешті наважився. Навіть якщо її мама щось і скаже — нічого не вдієш. Йому просто треба побачитися з Лінкою. Але її мама відчинила двері, мов нічого не трапилося, і сказала, що Лінка поїхала до Наталії й повернеться ввечері. Ще й здивувалася, чому він не подзвонив. Адріан відповів, що в нього проблеми з телефоном. Бо що було казати? Що Лінка заблокувала його, прокляла й не хоче з ним навіть говорити? Мабуть, її мама ні про що не здогадується, про дитину теж. Хіба що… Майнула думка, це була мить, проте досить тривала, аби принести короткочасну надію, що, може, цієї дитини все ж немає, що то була марна тривога? Ох, якби ж то!

Не міг зрозуміти, чому вона так уперто його уникає. Він просто не хотів! Не хотів, аби його життя змінилося так кардинально й так раптово. Не хотів так рано ставати батьком. Адже він щойно обрав свій шлях. Боже, зроби так, щоб дитини не було! Адже трапляється, що дівчата мають якісь проблеми, що їм тільки здається, наче вони вагітні, Боже, зроби, щоб це був саме такий випадок! Воно їм швидко забудеться, і все стане, як раніше. Він поїде до Лондона, почне вчитися, вона складе випускні й приїде до нього, адже Лінка теж може продовжити там навчання, чом би й ні? Наприклад, займатися фотографією, адже їй це так подобається. Він може спитати в тітки, які навчальні заклади пропонують заняття з фотографії. Вони могли б стати таким чудовим подружжям: він художник, вона фотограф, удвох вони зробили б купу чудових речей, замість того, щоб займатися якимись дітьми, брати на себе обов’язки, залишатися тут, де немає жодного майбутнього! Боже, зроби так, щоб усе це їй тільки здалося!

Сів на лавці під будинком і вирішив почекати на Лінку. Навіть кілька годин. Він сподівався, що та прийде й скаже: привіт, я лише пожартувала, сорі, нехай усе буде, як колись. Та й годі. І він чекав. Ставало дедалі пізніше, але він таки дочекався. Побачив Лінку, як вона йде від автобусної зупинки.

Надворі панувала спека, попри пізній час. Це серпень — найтепліший місяць, а зовсім не липень. Гарячі вечори, хоч літо от-от скінчиться. Лінка йшла неквапом, у вузькій білій сукенці, і враз йому здалося, що, схоже, уже щось помітно. Може, якби хтось її не знав, Лінка ж завжди була такою стрункою, якби хтось її не знав, то й не зауважив би, але він уже добачив ледь помітні обриси під тканиною, і якусь обважнілість, яка теж була їй геть не притаманна. Лінка завжди була швидкою, як пума, як тигриця, а тепер ішла якось поволі. Так, наче геть нічим не переймалася. І тільки обличчя здавалося сумним.

— Що ти тут робиш? — спитала зненацька, так, ніби не заблокувала його номера й не забанила на фейсбуці. Мовби справді не розуміла, що, може, треба поговорити.

— Чекаю на тебе, — Адріан ковтнув слину. — Ми мусимо поговорити. Ти ж розумієш.