Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Вугрі слизькі, втримати їх важко, а іноді «низку» хапали двоє водночас; тоді ми з Джо вдвох кидалися на них, вони вислизали з рук, і ми знову падали на них усім тілом. Чекаючи, доки клюне, ми терли долоні об суху землю, щоб вугру важче було вислизнути.

Діставшись до старого евкаліпта, ми розпалили багаття й скип’ятили чайник — моя мати заздалегідь насипала туди чаю й цукру. Зграї качок летіли понад річкою, дотримуючись усіх вигинів русла; помітивши нас, вони круто шугали вгору.

— Тут сила-силенна качок! — зауважив Джо, жуючи товстий бутерброд із солониною. — Якби ж то мені стільки пенсів, скільки качок між річкою і… ну, хоча б нашим домом.

— І скільки, по-твоєму, в тебе набралося б грошей?

— Фунтів сто, щонайменше, — відповів Джо. Він любив округляти цифри.

Як на нього, сто фунтів стерлінгів — це було справжнє багатство.

— На сто фунтів чого тільки не купиш! — сказав він. — Усе що завгодно!

Ця тема захопила нас.

— Хочеш — купуєш найкращого коня, — докинув я. — Із збруєю й сідлом… А хочеш — книжку… Прочитав її — даєш іще кому-небудь почитати, а як він не поверне, то навіть і не жаль.

— Ет, чого там, книжку завжди можна піти забрати, — відказав Джо. — Адже ти знаєш, у кого вона.

— А може, й не знаєш, — затявся я. — Люди ніколи не пам’ятають, хто в них бере книжки.

Я кинув хлібні скоринки у воду, і Джо сказав:

— Дивись, розполохаєш усіх вугрів. Вони ж страшенно боязкі, і, головне, сьогодні східний вітер, а при східному вітрі вони не клюють.

Він підвівся, сунув палець у рот і, наслинивши його, підніс над головою.

Вітерець хоч би дихнув.

— Атож, справді східний. Зі східного боку пальцю холодніше.

Але вугрі клювали краще, ніж передбачав Джо. Я витяг «низку» із вистеленої травою бляшанки і тільки-но закинув у воду, як волосінь напнулася. Я смикнув вудку вгору й викинув на берег «низку» разом з вугром. Вугор підстрибнув у траві, а тоді, по-зміїному звиваючись, поповз до води.

— Хапай його! — загорлав я.

Джо притис його обома руками до землі й тримав, поки я розкривав складаний ножик. Я перетяв вугру хребет, і ми вкинули його в мішок з-під цукру, що лежав біля багаття.

— Та-ак, один є, — задоволено сказав Джо. — Певно, східний вітер ущух — і слава богу. Сьогодні ми добре половимо.

На одинадцяту годину ми впіймали вісім вугрів, але Джо заявив, що не заспокоїться, доки їх не буде рівно десять.

— Десяток — це вже неабищиця, — міркував він. — Куди краще казати: «Ми вчора впіймали десять», аніж: «Ми впіймали вісім».

Ми вирішили залишитися до півночі. Зійшов місяць, і в його яскравому світлі легко було знайти дорогу додому. Джо назбирав ще трохи хмизу для багаття. Було досить холодно, й ми мерзли в наших благеньких сорочках.

— Нема нічого кращого за добре вогнище, — сказав я, підкидаючи сухі евкаліптові гілки у вогонь, аж доки полум’я запалахкотіло вище наших голів.

Джо жбурнув на землю оберемок хмизу й метнувся до вудки, що раптом засмикалася. Він викинув на берег вугра, той впав біля багаття і, поблискуючи сріблясто-чорним тілом, поповз геть од жару.

Це був найбільший з усіх вугрів, що ми спіймали, і я всім тілом навалився на нього. Він, однак, вислизнув у мене з рук і поповз до річки. Я мерщій потер долоні об землю та за ним, і тут Джо кинув свою вудку і встиг схопити його біля самої води. Вугор звивався в його руках, крутив головою і хвостом. І хоч як міцно тримав його Джо, вугор викрутився-таки і впав на землю. Коли він уже заповзав у воду, Джо мало не впіймав його знову, але підсковзнувся в грязюці й з’їхав по пояс у воду.

Джо рідко лаявся, але тут його прорвало. Вигляд у нього був дуже кумедний, та я не сміявся. Джо виповз на берег, підвівся і, розчепіривши руки, подивився на калюжу, що розпливалася під ним.

— Ох і перепаде ж мені за це, — сказав він стурбовано. — Штани треба висушити, хоч умри.

— А ти їх скинь і повісь біля вогнища, — порадив я. — Вони миттю висохнуть. І як той вугор викрутився в тебе з рук?

Джо обернувся й подивився на річку.