Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Подолати цей кам’яний бар’єр було найважче. Я пересувався від уламка до уламка, налягаючи вагою тіла на руки, щоб легше було колінам, та поки я видобувався нарешті до більш-менш широкого проходу між камінням, коліна мої були вже подряпані й кровоточили.

Хлопці помітили, що я спускаюсь, і, коли, перекидьки перелетівши через смугу папороті, я викотився на рівне місце, Джо й Енді вже чекали мене там.

— Як же ти в біса вилізеш звідси? — спитав Джо, сідаючи на траву біля мене. — Уже, мабуть, повернуло на четверту, а мені ж іще треба качок додому пригнати.

— Вилізу, не турбуйся, — коротко відказав я, а тоді вже іншим тоном спитав: — Ну, що, земля тут і справді м’яка? Ану ж, перевернемо цю каменюку й подивимось, що під нею.

— Земля тут така сама, як нагорі, — сказав Джо. — Ябеда спіймав ящірку, але нікому в руки її не дає. Вони із Стівом щось надумали — як я відійду, весь час говорять про нас. Он поглянь на них.

Ябеда із Стівом перемовлялися під деревом і крадькома, явно по-змовницькому, позирали на нас.

— А ми все чуємо! — вигукнув я.

Ця брехня була у нас традиційним викликом, і Стів відповів з неприхованою ворожістю.

— Ти кому це кажеш? — визивно промовив він, роблячи крок до нас.

— В усякому разі, не тобі, — відрубав Джо. На його думку, це була нищівна відповідь. Він обернувся до мене, задоволено всміхаючись. — Як я йому дав, га?

— Дивись, вони йдуть, — сказав я.

Ябеда і Стів полізли вгору схилом кратера.

— І нехай. Кому вони потрібні?

Ябеда озирнувся через плече й кинув на прощання останню образу:

— Обидва ви психи!

Ми з Джо були розчаровані вбогістю цього випаду. Ми й не подумали відповісти — це було б принизливо — і тільки мовчки спостерігали, як ті двоє швидко пробираються нагору між камінням.

— Цей нікчема Ябеда й горобця не поборов би, — зауважив Джо.

— А я поборов би, правда, Джо? — пропищав Енді.

Він завжди оцінював власні можливості залежно від думки Джо.

— Авжеж, — погодився Джо, жуючи травинку. Потім сказав, звертаючись до мене: — Час іти. Мені ж іще качок заганяти.

— Гаразд, — відповів я й додав: — Ти не чекай мене, якщо поспішаєш. Я тут не пропаду.

— Ходім, — сказав Джо, підводячись.

— Зажди, дай хоч трохи натішитися тим, що я тут, — попросив я.

— А тут якось чудно, правда? — мовив Джо, роздивляючись довкола. — Послухай, яка тут луна. Агов! — закричав він, і від схилів відбилося: «Агов».

Якийсь час ми прислухалися до відлунків, потім Джо сказав:

— Ходім. Мені тут якось моторошно.

— Чому, Джо? — спитав Енді.

— Весь час здається, що все це от-от завалиться на нас.

— Але ж насправді воно не завалиться, га, Джо? — злякався Енді.

— Ні, — відповів Джо. — Це я так тільки кажу.