Я вмію стрибати через калюжі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Ми зіштовхнули вниз великий камінь і з завмиранням серця стежили, як він підстрибуючи летить у прірву. Мені страшенно хотілося збігти слідом за ним, подивитись, що ховається серед папороті й дерев, що росли на самому дні.

— Кажуть, там унизу є велика дірка, ледь-ледь прикрита землею, — сказав я. — І якщо наступити на те місце, то відразу ж провалишся у киплячу грязюку.

— Пхе, він же давно згас, — відказав Стів, як завжди, лише для того, щоб посперечатися.

— Може, згас, а може, й ні, — відрубав Джо. — Може, дно там і справді таке, що тільки ступив — і провалився. Але яке воно, не знає ніхто, — завершив він урочисто. — Жодна жива душа.

— А я ладен закластися, що там колись жили дикуни, — сказав Ябеда. — І як спуститися туди, то можна побачити їхню стоянку. Містер Такер колись знайшов тут їхню сокиру.

— Пхе! — озвався Джо. — Я знаю хлопця, в якого аж півдесятка таких сокир.

— А я візьму й злізу на півсхилу вниз, — заявив Стів.

— Ходім! — підхопив Ябеда. — Мені теж кортить подивитись. Гайда з нами, Джо!

Джо глянув на мене.

— Я почекаю вас тут, — сказав я.

Схили кратера були всіяні шлаком і камінням, яке було колись розпеченою лавою, а потім затверділо. Власне, то були закам’янілі згустки піни — такі легкі, що не тонули у воді. Подекуди зі схилів виступали оголені скелі, з поверхнею, гладенькою, мов застигла рідина, і круглі камені з зеленими прожилками. На крутих схилах де-не-де височіли евкаліпти, а між ними зеленіла густа папороть.

Ця стрімка, сипуча поверхня не давала опори для милиць, та навіть якби я міг твердо триматися на них, спуститися з такої кручі було мені не до снаги. Отож я сів, поклав милиці поряд і приготувався чекати повернення хлопців.

Енді, ясна річ, заявив, що не відстане від Джо.

— З Енді далеко не підеш, — сказав Джо, щоб якось підбадьорити мене. — Не нести ж його назад на руках. Ми спустимося тільки на півсхилу.

— Я можу ходити стільки, скільки тобі й не снилось, — обурився Енді.

— Ми ненадовго, — запевнив мене Джо.

Я стежив, як вони спускаються. Джо тримав Енді за руку. Голоси їхні віддалялись, аж доки я зовсім перестав їх чути.

Мене не засмучувало те, що я не міг піти з ними. Я вважав, що залишився через те, що вирішив залишитись, а не через свою безпорадність. Я ніколи не почував себе безпорадним. Я сердився, але знов-таки не тому, що неспроможний був ходити чи лазити, як Джо і Стів; ні, моя злість була спрямована проти Іншого Хлопця.

Інший Хлопець був завжди зі мною. Він був моїм двійником, кволим, плаксивим, боягузливим двійником, що весь час благав мене зглянутися на нього, весь час стримував мене, страхаючи всілякими небезпеками. Я зневажав його, але змушений був ним опікуватись. Щоразу, як треба було щось вирішувати, мені доводилося долати його опір. Я сперечався з ним, коли він уперто стояв на своєму; зрештою відштовхував його і йшов своїм шляхом. Він був невіддільний від мене й шкутильгав на милицях. Я ходив окремо від нього, здоровими і дужими ногами.

Коли Джо оголосив, що спуститься в кратер, Інший Хлопець гарячково зашепотів:

«Дай мені передихнути, Алане. Не лізь туди. З мене досить. Ти ж бачиш, як я втомився. Посидь, дай хоч відсапатися. А я зате іншим разом тобі не заважатиму».

«Гаразд, — заспокоїв його я. — Тільки затям: будеш набридати — я тебе покину. Я багато чого задумав, і ти мене не зупиниш — я однаково робитиму те, що хочу».

Отак і сиділи ми вдвох на горі, один упевнений в тому, що немає таких перепон, яких він не міг би подолати, другий — цілком залежний від його опіки й ласки.

До дна кратера було з чверть милі. Я стежив, як хлопці спускаються схилом, перебігаючи то ліворуч, то праворуч у пошуках зручнішої опори.

Раз у раз вони зупинялись і, вхопившись за стовбур якогось дерева, роздивлялись довкола.

Я сподівався, що вони от-от завернуть і полізуть назад. Та, побачивши, що вони вирішили дістатися до самого дна, я відчув себе ніби зрадженим.

Сердито бурмочучи собі під ніс, я подивився на милиці — чи не пропадуть вони тут, а тоді, запам'ятавши місце, де залишив їх, поповз у кратер — хлопці, перегукуючись, уже досліджували дно.

Спочатку я повз без особливих зусиль, ривками продираючись крізь папороть. Іноді руки зривались, я падав долілиць і котився по пухкій землі, доки якась перешкода не зупиняла мене.

Там, де були розсипи шлаку, я сідав і з’їжджав униз, мов на санчатах, здіймаючи каскад камінців.

Над самим дном серед папороті безладно купчилися великі каменюки, що скотилися колись з вершини. Ще відколи перші поселенці прийшли в цей край, люди, що сходили на гору, скидали з вершини в кратер ці великі уламки скель і дивились, як вони, розганяючись, з гуркотом скочуються на дно.