На скрижалях історії: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Давидов кинув презирливий погляд у бік Терешка й запитав старосту:

— Хто він, такий розумака? — Староста відказав поміщикові:

— Це Терешко Швагер, він грамотний, читає газету й скрізь соває свого носа.

Командир сотні змахнув хустинкою, сурмач засурмив для чогось... Вершники вмить уже на конях.

— Ро-зій-дись! — пролунала команда.

Ніхто й не зворухнувся. Командир змахнув хустиною вдруге, сурмач ще раз засурмив. У цю мить вершники вскач поперли на людей. Жінки заверещали й юрбою дременули до річки, а там, піднявши підтички вище пупа, кинулися вбрід через неї й в городи. А тут ураз тини затріщали, драгуни періщать нагаями по мужицьких плечах, головах і спинах.

Я не знав, що ж утнути в цю хвилину, а далі здогадався, треба тікати з вулиці в двори, а далі в городи. Стрибнув через тин до Віщанського Федя. А тут біда, матня з моїх штанів зачепилася за штахети і я почепився на тину, ноги й зад мій красуються на вулиці, а друга моя половина звисає в двір. Ось чую кінь хропе наді мною, і обпекла мою сідницю нагайка драгуна. Я лічу удари: один, два, три, чотири й гукаю хазяїна. Прибіг Федь, ухопив мене за руки, стяг із тину в двір. Озирнувся я на тин, а там висить половина моїх штанів. Очкур з очкурнею зосталися на мені, бо очкур із сириці таки міцний, витримав. Благаю господарку, Ганну Федеву, щоб дала голку й ниток, сідаю під хатою в затінку й латаю.

Невдовзі в селі затихло. Чую вулицею повертаються верхівці-драгуни, вони зробили свою справу й ведуть балачки:

— У нього в руках півтори палиці, він ними так красиво махає, а прямо б'є...я ледь було з коня не звалився, ось яка гуля на голові.

Вони поїхали, а я подумав, мабуть, котрийсь огрів ціпом супостата. Так вас і треба стрічать нехристи неокаянні! Ходили чутки, що в деяких селах проти драгунів по вулицях клали борони зубками догори, затруюючи сміттям.

Усі щиро сміються з дідових пригод, окрім Терешка. Згадав, як Давидов запроторив у неволю його й Сергія Мельника, «за підбурювання селян до страйку в 1905 р.» Відбули обидва в буцегарні два роки.

XI

Перша зима в новій хаті дуже скрутна з-за витрат на нову оселю. Хліба не вистачило й до Різдва. Корову продали, щоб розрахуватися з боргами. У кузні батько працює з досвітку до смерку, щоб прогодувати велику сім'ю.

Як випав перший сніг, випровадили в Омську губернію, у сибірське місто Тюкалінск старшого брата Якима. Давно вже запрошував його до себе щирий товариш, разом працювати в конторі значного торгівця хутром Сіліна.

У довгі зимові вечори малеча купчиться на печі. Вона тут трохи більша від тієї, що була в старій хаті. Сюди прибув ще один братик Павлусь, його місце в колисці зайняв Альоша. Мама так само сидить за прядкою на ослоні, допрядає мичку-переділку, дівчата за столом вишивають. Прядка шелестить, а мама починає пісню, їй вторять дівчата. Діти на печі ще не сплять. Артем питає маму:

— А ви, мамо, татар не боїтесь?

— Не боюсь, бо їх давно вже немає. Наші козаки їх вигнали з нашого краю, а я їх взагалі не бачила. Тільки в піснях співаю, які передаються від старих людей молодим. Нещодавно померла баба Мотря, вона нам на вечорницях дуже багато розповідала про те, що тут витворяли ті дикі люди, татари. Вони десь гартувалися на півдні в степу, їли коней, овець, як оті вовки.

Як чорні круки, по кілька разів на рік, налітали з південного незайманого степу, що звався Диким полем, або Великим Лугом ординці-кримські татари. Степ був одвічним ворогом слов'ян, бо котив на наші землі безкінечні орди. Він завжди не залишав відчуття кочів'я, непевності й сполоханості. Пах бідою, той несходимий, бездонний, як небо, степ...

Як тільки земля просихала, укривалася зеленими травами й полум'яно-бурштинними маками, неодмінною ознакою весняного степу, татари перейшовши на правобіч Дніпра й діставшись Диким полем до Чорного лісу, зазвичай тут затримувалися: ставили кіш і відпочивали. Перегодом, набравшись сил, кидалися як вовки людолови чи зграями-чамбулами на гарячих тонконогих конях углиб населених областей за добутком і ясиром, витоптуючи, вигарцьовуючи копитами, випалюючи, сплюндровуючи-спустошуючи українські землі й на пні руйнуючи край, залишаючи по собі одичілі печища, згарища й мовчазні руїни на місці містечок і селищ, безлюддя-погорільщину й скорботу попелищ.

Вторгалися, налітали, мов шуліки, сліпо-отваринені ординці швидко. Долали за добу по двадцять миль, накатаною дорогою, витоптаним торованим шляхом шириною іноді «на два постріли лука», він оперізував середнє Придніпров'я й тягнувся аж до Криму. Через постійно вибиту ординською кіннотою траву називався він у народі Чорним (Польським) або Битим шляхом. Починався від Перекопу й тягнувся, пружно біг, аж до столиці Польщі Варшави. А можливо називали його так від назви самого лісу, що Чорним звався, бо починався він саме від нього.

Тоді баба Мотря ще була молоденькою дівчинкою. Як ускочила в село татарська орда зі степів, мама Мотрю сховала в комин у хатній печі, а сажу, натрушену на припічок, здула духом із рота. Мотрину маму татари вбили, а батько разом із козаками подався вигонити ворогів з України.

Багато баба Мотря оповідала страхів, які чинили по наших селах при набігах татари. Грабували, ґвалтували, крали людей. Розлучали рідних, брали найбільше молодих людей і гнали як худобу в неволю. Там молодих, на кафських торгах, продавали в рабство в далекі чужі краї. Хлопчиків забирали до себе й віддавали в своє військо, потім їх називали яничарами. Зовсім малих дітей забивали на місці, убивали старих, хворих і немічних. Усе, що їм сподобається, забирали собі, а хати й інші будівлі палили. Так наші предки й жили довгий час, як горобці в стрісі.

Цієї зими Іван став школярем. Якось у неділю в церкві батюшка Дейнекін Сергій Іванович оголосив:

— Після Покрови діти будуть ходити до церковнопарафіяльної школи, а тому, батьки, приводьте записувати їх у першу групу.

До школи вони пішли з братом Антоном, старшим на рік, йому довірили меншого школяра Івана. Мама оглянула, як вони вимили ноги, як умилися, перехрестила, і хлопці потупцювали до школи. Там їх зустрів Коваленко Тиміш, який заміщав у церкві дяка, а в школі служив учителем. Він записав хлопців до списку й поцікавився:

— А котрий із вас ходив у першу групу минулої зими й навчився читати й писати?

— Ми ще не ходили до школи, але ось він уміє читати, — відказав Антон і тицьнув на меншого брата. Тоді вчитель пересадив Івана в другу групу. У одній великій кімнаті навчаються всі три групи. Дітвори повно, хоч записували не всіх підряд.

Сидять брати всю зиму по різних групах. Під кінець зими Івана перевели до третьої групи, він уже пише диктанти, відповідає Закон Божий, знає арифметику. А старший брат ще зубрить азбуку напам'ять: Аз, Буки, Веді...

Якось з'явилася до них у школу нова вчителька, назвалася, поцілувала в батюшки руку. З тих пір усе змінилося в школі: не зубрять азбуку перваки, а складають склади й по них читають слова. Батюшка знає лише свої молитви, не втручається до них із порадами про «Житіє святих». Правда, щоденно першим проводиться урок «Закону Божого». Заходить він у школу, пальцем ткне на когось, той повинен читати напам'ять молитву «Царю небесний...». Якщо учень другої групи не знає цієї молитви або помиляється, батюшка, відраховує йому в кожну долоню по п'ять кленових лінійок. Коли ж під рукою лінійки немає, лупцює по спині бамбуковою палицею, з якою завжди ходить. По закінченні його уроку всі повинні читати молитву «Достойно є...», але читають лише учні третьої групи, то тут без екзекуції не обходиться. За цю зиму Іван закінчив навчання у трьох групах церковно-приходської школи.

XII