Ми проти вас: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Це була… тобто, це одна… це біографія Фрідріха Ніцше, — відповідає чоловік у сорочці-поло, прокашлявшись.

— Це той, що про безодню? — каже Беньї.

Чоловік у сорочці-поло здається здивованим.

— «Якщо ти довго дивишся в безодню, то безодня дивиться в тебе». Так. Це Ніцше.

— Ти, схоже, здивований, — завважує Беньї.

— Та ні… — чоловік каже неправду.

Беньї відпиває пива. Багато років у його мами була система покарань: якщо Беньї бився у школі, вона змушувала його читати щоденні газети. Йому не дозволяли йти на тренування з хокею, поки не переповість усе, що читав: передову статтю, міжнародні новини, культуру, політичний огляд. Минуло кілька років, читання газет стало занадто простим заняттям для Беньї, і мама переорієнтувалася на класичну літературу. Сама вона ледве могла читати ті книжки, але знала, що її син був розумніший, просто не показував цього. Тому покарання за погану поведінку стало для нього ще й нагадуванням: насправді ти є кращим.

Беньї пирхає, глянувши на чоловіка в сорочці-поло:

— А ти очікував, що на згадці про Ніцше я видам щось таке: «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими»? Або, може, «На небесах не знайти жодної цікавої людини»? Або… бляха, що там іще було? «Ті, хто думають, що танцюристи з’їхали з глузду, просто не чують музики».

— Здається, останнє було не з Ніцше, — обережно заперечує чоловік.

Беньї попиває пиво, а чоловік навіть не знає, як розуміти їхню розмову — це непорозуміння чи перевірка? За якийсь час Беньї каже:

— Ти й далі здаєшся здивованим.

— Я… ні… тобто, якщо цілком чесно, то ти не схожий на того, хто цитує Ніцше… — регоче чоловік.

— Я багато на що не схожий, — відповідає Беньї.

І кутики його губ знову починають пританцьовувати.

Настає вечір, Бубу з мамою довго гуляють у лісі. Мама хоче розповісти синові, як важко бути дорослим, який складний світ, але не знає як. Поки Бубу дорослішав, вона старалася навчити його, що насильство — це недобре, але цієї весни він побував у найжорстокішій бійці за все своє життя, в якій його мало не роздерли, а його мама рідко коли відчувала за сина таку гордість, як тоді. Тому що її син захищав Амата. Поставив себе під удари заради нього. Заступився за іншого.

Вона стільки років раділа з того, що Бубу був таким лагідним. Інші хлопчики соромилися, коли мами цілували їх у чоло перед їхніми друзями, але тільки не її син. Він був із тих, хто казав: «Мамо, у тебе сьогодні така гарна зачіска». Зараз їй хочеться, щоб він був жорсткішим. Холоднішим. Можливо, тоді він би легше все витримав.

— Бубу, я хвора… — шепоче вона.

Бубу плаче, слухаючи розповідь мами, але вона плаче ще більше. Бубу вже не той малий хлопчик, який застрибував мамі в обійми, тепер він достатньо дорослий, щоб у його грудях умістилося найбільше горе, і достатньо високий та сильний, щоб підняти свою маму на руки й нести її додому, поки вона розповідає, що скоро помре. Мама шепоче синові, притулившись до його шиї:

— Ти завжди був найкращим у світі старшим братом. Тепер мусиш стати ще кращим.

Увечері вона чує, як Бубу читає «Гаррі Поттера» молодшим сестрам. Уночі Кабан заварює слабкий чай, Бубу заходить до ванної і притримує мамі волосся, поки вона блює. Коли мама вже лежить у ліжку, син витирає її щоки і каже:

— Сказати тобі щось дурне? Знаєш, ти завжди говориш, що я ніколи не знайду собі дівчину, тому що в мене завищені вимоги. Але це все через тебе. Мені потрібна дівчина, яка буде дивитися на мене так, як ви з татом дивитеся одне на одного.

Анн-Катрін міцно притуляє до свого чола його велику, дурну, твердолобу голову. Їй так хочеться побачити, як він одружується. Стає батьком. Часом життя буває таким достобіса тяжким, таким тяжким, аж неможливо витримати. Навіть якщо так і має бути.

Катя майже завершує роботу з останніми паперами, коли до неї вбігає охоронець. Їй одразу стає зрозуміло, що вже пізно.

Ніхто із завсідників «Комори» не мав охоти починати з Беньї бійку через його татуювання, але хтось зателефонував кільком чоловікам, яким не була властива така ж толерантність до свободи творчості. Один із чоловіків має на передпліччі татуювання бика. Коли вони заходять до бару, Беньї повертається до «сорочки-поло»:

— А от ЗАРАЗ можеш пересісти!

Кажучи це, він усміхається, ніби шкодлива дитина, яка підклала подушку-пукавку під диванне сидіння. Жоден із тих чоловіків біля дверей навіть і близько не такий натренований, як Беньї, але їх четверо, а Беньї — один. Беньї жваво зістрибує з барного стільця, ніби радіє, що їх так багато і сили рівні. Чоловіки не кидаються на нього — він сам підходить до них, від чого вони розгублюються саме на таку кількість секунд, щоб Беньї миттю здобув перевагу. Чоловік із татуюванням бика хапає зі столу порожню пляшку з-під пива, тому Беньї вирішує спершу врізати йому. Але, звісно, не встигає цього зробити.

«Сорочка-поло» за барною стійкою бачить, як із кабінету вилітає Катя і кидається прямісінько в гущу. Відштовхує чоловіка з пляшкою в руках до стіни й кричить:

— Тільки один твій, бляха, удар ось тут у барі — і цілий рік будеш напиватися вдома в кутку!

Далі Катя звивається поперед Беньї, вона добре знає цей його погляд. Як у старшої сестри Адрі, як у їхнього тата. Якщо війни нема, вони її починають.