Амадока: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Потім він затямив, що «рука» — це рука, «нога» — нога. Прив’язав уявними хірургічними нитками слова «біль», «рана», «милиця», «медсестра», «гречка», «туалет», «втома» до тих об’єктів і понять, які, найімовірніше, їх стосувались. Він спостерігав, і світ людських зв’язків відкривався йому дедалі більше. Він міг уже вести діялог. Міг розповісти, що болить. Міг сказати, коли голодний. На запитання психіятра: «Дивіться — червоний підйомний кран. Це нічого вам не нагадує?» — він відповідав: «Кран нагадує мені кран». І усміхався.

Не те щоби вимовляння слів приносило йому задоволення. Це був просто засіб взаємодії, потрібний для того, щоб триматися на поверхні.

Зі своїми сусідами по палаті чоловік волів не взаємодіяти. Їх було троє. Той, який позбувся правого ока, і тепер, ніби між іншим, начісував скуйовджену буйну шерсть із чола на той бік, захищений білою пов’язкою, міг ходити вже навіть без милиць. Він найретельніше займався вправами, мало не щогодини відпрацьовував їх біля свого ліжка, в нього вже досить непогано згинались ноги, хоча він продовжував скаржитися на болі у шийному відділі.

Двоє інших сусідів реагували на цю гімнастику по-різному. Тендітний контрабасист (його батько-диригент під час перших же відвідин приніс хлопцеві інструмент у футлярі й залишив під ліжком), з ампутованими до колін ногами, не міг відірвати погляду від повторюваних повільних рухів. Існуюча литка безокого хлопця описувала в повітрі півколо — раз, другий, десятий. Натягувалися неподатливі сухожилля. На сірому видовженому обличчі контрабасиста відображались усі зусилля сусіда. Він виконував кожен рух мозком, він відчував напруження, втому, негнучкість атрофованих кінцівок. Піт виступав на його скронях, сльози — на очах. Жодного разу в нього не промайнула думка, що в його випадку сльози виступають на обох очах. Він здатен був помічати тільки зусилля своїх неіснуючих ніг, жар і тремор у м’язах. Одного разу ліву невидиму литку контрабасиста схопив корч. Він кричав, аж поки сварлива медсестра, розлючена й обурена істерикою, не зробила йому укол магнію з вітаміном В6. Заспокоївся, схоже, не від дії речовини, а від жорстокого удару шприцом по напруженій худій сідниці. Тоді він оговтався. Чи то пак впав у прострацію і дивився в стелю почервонілими очима, часто кліпаючи.

Третій хлопець під час гімнастики заплющував очі і, здавалося, навіть дихати припиняв. Він був паралізований нижче пояса. Він багато усміхався, цей веснянкуватий красунчик, показуючи гарні великі зуби. Хлопцеві очі іскрились. Він загравав із усіма сестричками, які з’являлися робити йому процедури, помити чи поміняти резервуар із випорожненнями.

Його відвідували жінки різного віку. Приходили по одній і групками. Одна жінка приходила і мовчки гладила його по передпліччю, а він у цей час усміхався їй, розповідав анекдоти і казав, що був упевнений: тепер вона його покине. Зовсім юна дівчина з довгим світлим волоссям, навпаки, не змовкаючи, переповідала сотні заплутаних історій про якихось непутящих молодих людей, які після вечірки прокидались у незнайомих лофтах і не могли знайти вихід, або потрапляли в скрутне становище на кухні корейського ресторану, або катались на моторному човні знайомого айтішника чи стартапера, і раптом цього успішного та сповненого сил чоловіка розбивав інсульт (ти його знаєш, він пригощав нас кристалами на Трухановому і розповідав про свою ідею — додаток для асексуалів). Стартапер мало не вивалювався за борт, на нього нападали гикавка і конвульсії, тому гостеві доводилось братися за керування. «А він навіть машину водити не вміє, він навіть на велосипеді не вміє їздити, уявляєш!» — тоненьким дзвінким голосочком вигукувала дівчинка, поправляла ніжними руками хвилясті льняні пасма, її вилиці мерехтіли свіжістю, від неї пахло волошками і вітром, у неї все життя було попереду, прекрасне життя, схоже на святковий базар зі свіжою рибою або на променад у котрійсь із европейських столиць. Життя, що даруватиме їй безліч найкращих можливостей, серед яких вона вибиратиме щонайприємніші. І дівчинка знала — про це відомо всім присутнім, і присутні щиро за неї радіють, визнаючи справедливість такого стану речей. Адже нею неможливо не милуватись, за неї неможливо не вболівати: вона гарна і ніжна, любить секс і подорожі, була на виставці робіт Еґона Шіле у Відні, а художник Ройтбурд коментує її фотографії у фейсбуку.

Я думав, ти мене покинеш, — виблискував бездоганними зубами паралізований симпатяга. Дівчина нахилялася впритул до його обличчя. Її філігранний носик торкався його брів, його щік, тепло її уст передавалося його засмаглій шкірі.

Я ніколи, ніколи тебе не покину, — шепотіла вона, тицяючись у нього мордочкою лисички. На скронях пушкове волосся у неї вилось, як струмені сигаретного диму. — Ти ж знаєш, що я ніколи тебе не покину і завжди буду поруч, що би не сталось. Я прийду до тебе завтра або наступного тижня. Але якщо ми поїдемо з хлопцями до Одеси, то я прийду в кінці місяця. А якщо мене візьмуть асистенткою в цю контору, яка допомагає оформлювати новостворений бізнес, то я буду дуже зайнята. Але ж я постійно оновлюю фотки в інстаґрамі, зайчику, тому просто стеж за моїм акаунтом, і знатимеш все про мої сніданки, білизну і постіль, про шипучі охолоджені напої, які я п’ю вечорами на Оболонській набережній, і про старі сири, які їм із абрикосовим джемом і ягодами малини. Таким чином ти завжди будеш зі мною, завжди будеш поруч, домовились?

Наш герой, четвертий у палаті, волів товариство зірчастого агаміксиса. Він домовився з тілистою медсестрою на ім’я Любов, і та через день приносила йому пакуночок, в якому ворушився рубіновий мотиль.

Не тільки він сам реагував на сома — сом теж почав на нього реагувати. Якимось чином він відчував наближення годувальника, і щойно двері ліфта зачинялись і чоловік розпочинав свою стражденну ходу, як на весь простір довжелезного коридора розлягалось енергійне поклацування й тріскотіння. Це агаміксис вітав його своїми кістяними грудними плавниками, піднявшись на затягнуту плівкою поверхню свого болітця.

Коли чоловік кидав у воду червоний клубок із тонких рухливих ниток, що нагадував живу малинку, агаміксис войовниче розкладав свої настовбурчені плавці й накидався на здобич. Згодом, вдоволений, він міг навіть рухатись слідом за чоловічим пальцем. Це скидалося на неспішну прогулянку двох приятелів після ситного обіду. Їхній мовчазний союз повнився довірою і не зазнавав шкідливого впливу взаємних очікувань, розчарувань чи ілюзій.

Однак через захоплення рибиною пацієнт почав пропускати сеанси в психіятра Слонової. Одного разу чоловік виявив, що акваріюм бездоганно вичищений: жодного сліду плівки чи нальоту, зайві водорості зникли, натомість додався палац, зліплений із дрібних мушель, і додатковий пристрій для очищення води. Слонова сиділа поруч, на журнальному столику. Обтягнуті тонкими тілесними колготками коліна скептично стриміли вперед.

Поговорімо про рибок, — сказала Слонова, коли чоловік увійшов у хмаринку аромату її парфумів і несвідомо, з голосним присвистуванням, втягнув запах ніздрями. — Ви знаєте, як називається ця акваріюмна рибка?

Білоплямистий агаміксис, — слухняно відповів чоловік. — Або зірчастий агаміксис Рафаеля. Agamyxis pectinifrons.

Сом виплив із-під кореня, під яким ховався, і наблизився до поверхні води, прилипнувши сплюснутим лискучим тільцем до скла.

Схоже, він вас полюбив, — хрипко промовила Слонова, вдивляючись у рибку дивно-блискучими очима. За мить вона перевела погляд на чоловіка і усміхнулась. — Сідайте поруч, — поплескала рукою по поверхні столу.

Він чемно сів.

Жінка вийняла телефон і показала на екрані зображення рудої рибки, ніби рівненько пров’язаної аквамариновими нитками.

Це ляліюс, популярна невибаглива акваріюмна рибка.

А це? — психіятр збільшила зображення.

Це в’юн, акантофальмус кюля. Вперше цей вид описали 1846 року. Їх возять із Суматри, Борнео і Яви. Акантофальмус живе в річках із повільною течією і в гірських струмках, дно яких щільно вистелене опалим листям. Над течією низько нависають гілки дерев, кидаючи густу тінь.

Звідки ви все це знаєте? — обличчя Слонової було зовсім близько від обличчя чоловіка, а поглядом вона прикипіла до його уст. Він подумав би, що вона придивляється до його ран і шрамів, вивчає, наскільки добре вони загоїлись, як реґенерується верхній шар епідермісу, бо так зазвичай робили місцеві лікарі, або подумав би також, що Слонова стежить, як він із зусиллям видобуває з рота слова, виштовхуючи їх з-за ясен язиком, оскільки слова його погано слухаються, розчиняються слиною, розповзаються в слизовій оболонці, як стара жувальна ґумка, і тому його мову недостатньо лише чути, на неї треба ще й дивитись. Він подумав би, що Слонова чогось від нього хоче, чекає конкретних вчинків, але чоловік точно знав, що розуміння її бажань лежить далеко за межами його можливостей, і тому він просто волів не помічати її розфокусованого погляду, її тамованого високого дихання, її підвищеної температури, її солодкого спітніння, її млосного хвилювання. Вона була така доросла і сувора, ця психіятр Слонова, але зараз поводилась нерішуче й збентежено, і чоловікові було її шкода.

Мені це відомо, — відповів чоловік.

Навіщо ви виловили з акваріюма рибку? Що ви відчули, торкнувшись рукою води? Які почуття викликає у вас запах застояного акваріюма? Дотик слизького риб’ячого тільця до шкіри? Мокре тріпотіння поміж пальцями? Чому ви віддали рибку хлопчикові? Рибки нагадують вам про щось? Чи про когось? Про якусь людину? Чиїсь дотики? Може, ви пригадаєте щось про себе, якщо відчуєте дотик? — долоня Слонової була холодна й волога, фаланги її пальців торкнулися чоловічого карка, ніжно лягли на потилицю. Вона запитально дивилась йому в очі, і чоловік бачив у її погляді непромовлене запитання — і це було нестерпно та незрозуміло. Вона не припиняла запитувати, але її не цікавило те, що сама вимовляла: жінку цікавило щось інше, чого вона не випускала з себе назовні.

Ця невідповідність так розізлила чоловіка, наповнила його таким міцним гнівом, такою вбивчою люттю, що він вхопив Слонову за долоню і нестямно стиснув її, від чого жінка закричала пташиним голосом на повні груди — але тут же сама отямилась, опанувала себе, незважаючи на біль і навіть фатальний хрускіт, і обірвала крик на незавершеній ноті.

Саме ця незавершена нота, а також, імовірно, нові індійські транквілізатори, що формально ще не отримали державної ліцензії, але вже кілька тижнів обережно випробовувалися на пацієнтах, дали хід нічному маренню чоловіка. Це марення, своєю чергою, переросло у спільну для всіх мешканців палати галюцинацію.

Чоловік лежав на дні, серед шарів листя, що протягом багатьох років опадало у воду зі схилених гілок дерев. Чоловік був запорпаний у той найнижчий шар листя, який давно вже нічим на листя не скидався — то був намул, жирна брунатна маса, тягуча патока. Йому хотілося спати, його схоже на гладку торпеду обтічне тіло, зі шкірою, наче мокрий сатин, було важке й неповоротке. Але повільна течія набирала сили й упертости, і в плавцях не було достатньо опори, щоби вритися ними у дно й завадити плину води.

Отож течія, з кожною миттю набираючи потужности, потягла чоловіка за собою. Зрештою він відчув, що найкраще — розслабитись і віддати себе у владу цьому рухові, дозволити воді волокти його, метляти його перістим хвостом, бити зябрами об камені й корені, натовкти йому в очі, ніздрі й рот намулу, перевертати його догори черевом, як утопленика — і так само, як утопленика, виносити на поверхню води, до повітря, де вітер холодним язиком облизував його пузо, щоб потім знову накрити ще більшою хвилею, і затягнути у вир, закружляти серед целофанових пакетів, шприців і ґумових трубочок, аж зябра заклинить і вони припинять функціонувати, а чорні холодні губи пришвидшено відхаркуватимуть тромби жаху.

Коли його пласке і широке чоло з розгону вдарилось об щось тверде, чоловік не одразу зрозумів, що це труна. В його повільній свідомості промайнув образ футляра для контрабаса, обклеєний кольоровими наклейками з логотипами фестивалів — але звідки на дні гірського струмка на Борнео міг взятись футляр для контрабаса, подумав чоловік. Безсумнівно, це була труна з мертвим тілом усередині.

Очевидно, на суходолі більше не вистачало місця для цвинтарів, і труни почали опускати на дно водойм. Чоловік присмоктався гладким черевцем до віка труни і нарешті таким чином зміг протистояти швидкій течії, яка невідь звідки взялась у цьому повільному струмку.