Амадока: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Того разу чоловік закуняв із розплющеними очима, кілька годин поспіль вдивляючись у скло. Сом напав раптово, метнувшись на неона з вивіреною точністю. Неон націлився вниз, забився у гущу водоростей. Чоловік різко звівся, незграбно відштовхнувши милиці, запустив руку у воду, відчув пальцями слиз, прочесав шовковисту гладку куделю — і вийняв на розчепіреній долоні невідчутну на дотик сріблясту рибку з чорною смужкою.

Сом каменем упав на дно і завмер, більше й вусом не смикнувши.

Під столом лежав білий пластиковий стаканчик з ребристими боками. Чоловік набрав води і пустив туди рибку.

Майже неможливо не вихлюпувати воду зі стаканчика, коли можеш ходити, лише спираючись на милиці. Поперек ламало, плечі й сідниці затерпли, голова розколювалася. Йому вкотре здавалося, що він пошкодив щось у своєму тілі. Неон — маленька вертлява трісочка — знавісніло метушився в тісному просторі.

Навпроти реанімації, під стіною, сиділа жінка, тримаючи на колінах зарюмсаного хлопчика. Хлопчик уже не плакав, але обличчя його було ще вологим, і трахея продовжувала вібрувати від нервового спазму.

Чоловік простягнув стаканчик хлопчикові.

Це неон, — сказав чоловік. — Йому потрібні друзі-неони, мечоносці, пецилії, маленькі безпечні рибки. Тільки не сели його з кимось, хто може його проковтнути.

Добре було, коли ця жінка з густим прозорим пушком на круглому обличчі будила його, торкаючись об’ємними грудьми його щік, поки тягнулась за ампулою на тумбочці біля ліжка. Добре було від дотиків її м’яких рук. Добрим був біль від голки, яку вона поволі вводила в його плоть чи вену, добре, коли рани горіли від антисептиків, і коли вони свербіли під пов’язками, і коли рвалася й тягнулася шкіра від того, що м’яка персикова жінка віддирала від неї зашкарублі бинти.

Коли повітря вже від самого світанку почало прогріватися сонцем, приємна жінка в бузковому халаті відчиняла вікно. Пух на її вкритих ластовинням гойдливих передпліччях просякав сонячним світлом. Буває, коли потримаєш частину тіла у воді, всі волосинки виявляються обліпленими найдрібнішими бульбашками кисню.

Приємно було повільно повертатись зі сну під стишені жіночі голоси на коридорах, під дзеленчання пробірок, скрипіння коліщаток на візках для ліків. Добре було знати, що можна ще довго дрімати. Можна буде дрімати ще навіть після того, як у тебе візьмуть аналіз першої ранкової сечі, аналіз крови, як виміряють температуру і тиск.

І ще йому подобалося прокидатись уночі під стривожені голоси, шарпанину, біганину на коридорах. Когось кудись терміново котили, явно не встигаючи, щось відбувалося безповоротне, остаточне — але все це було там, за стіною, за зачиненими дверима. Він міг собі знову поринати в сон, знаючи, що його це не стосується.

За вікном погойдувалися липкі й лискучі від весняної вологи гілки. Їхня чорна кора розповсюджувала ледь відчутний терпкий запах.

Щоранку санітарка вимивала підлогу в палаті. Він відстежував цей ритуал пожадливо, зголодніло: як вона занурює швабру в прямокутне видовжене відро, як ретельно витискає зайву воду з поролону, як затискає швабру в кутик приміщення і звідти починає вести рівні смуги, перемальовуючи на кілька хвилин тьмяну поверхню на глянсову й урочисту. Енергійне мокре поскрипування поролону об темний лінолеум. Жирні мазки, що дедалі більше заповнюють простір. Накладання шарів. Пропущені тонкі невимиті смужки, що викликають неспокій, відчуття тривожної недовершености. Він спостерігав, як випаровується волога, як блідніє та вицвітає поверхня, як не залишається жодного сліду від недавнього перетворення.

Коли чоловік зміг пересуватись палатою, коли зміг стояти, спираючись на милиці, його увагу захоплював садівник за роботою — розмірена побілка дерев, ритмічні рухи широким пензлем, ледь помітне посіріння стовбурів, яке з кожною хвилиною увиразнюється все дужче. Або згрібання сміття, гілок і старого листя, що накопичилися за зиму, перебувши під снігом і льодовою корою. Формування куп. Вантаження їх на тачку. Він не думав про те, чи подобається йому цей чоловік, так само як не думав, подобаються чи не подобаються санітарки й медсестри. Він не думав про них узагалі. Його просто заспокоювали їхні жести, їхні заняття, симетрія їхній звичок, ламаність зморщок на їхніх обличчях.

Він знав обриси спини садівника, знав, що той сутулиться, що голова його втиснута в плечі. Що у нього великі вуха, навколо яких жорсткими віхтями стирчить сиве волосся. Іноді він чітко бачив чорні глибокі пори на м’ясистому носі, червоні капіляри на його крилах. Але зір його тут же знову затуманювався — так скло у ванній вистеляє парою — і скроні прострілювало гострим болем (постріл, постріл, постріл спазму, тріпотіння судин, тіснота черепної коробки, розчавлювання), і після того він довго не міг нічого розгледіти навіть на близькій відстані. Мусив лягати в ліжко, щоб не впасти. Не міг ворушитись.

Він увесь час почувався сонним, погано виспаним, хоча мав чітке відчуття, що прокинувся зовсім недавно, виринув із найгустішого намулу на дні, куди не досягає жоден промінь, де звуки повністю перекриті важкою товщею безвісти. Цей безіменний сон тривав надто довго, кілька місяців, може, навіть кілька пір року. А потім запах соку гілок і мокрий вітер, і ще кволі, лимонно-салатові сонячні промені, і скрипіння коліс перевантаженої садівникової тачки почали достукуватись туди, у темінь, почали вібрувати, котити хвилі, поштовхувати його, і гойдати, і виносити догори — туди, де каламуть була не така каламутна. Перепона, яка відокремлювала його від світу, витончилась.

Хоча й не зникла повністю. Вона надійно його захищала. Надмірні болі чи небажана метушня, дотики рук у латексних рукавичках, холод гострих інструментів, ліхтарик, націлений в очі, УЗД, зонди, пальпації, кардіограми — все це занадто сильно разило, нестерпно сильно. Схилені над ним обличчя, пильні очі, голоси, які тицяли в нього не менш дошкульно, ніж пальці й інструменти. Він негайно йшов на дно, залягав у темряву.

Згодом, однак, деякі маніпуляції почали приносити заспокоєння, тож він не тільки перестав утікати від них, перестав западати в прострацію, але й передчував і дослухався, бо виявлялося, що відчуття існують. Дослухався до найпростіших відгуків свого тіла. Дослухався до того, що могло бути його тілом. Хоч він не одразу пов’язав цей об’єкт, який відчував, зі словом «тіло», бо слова взагалі довго до нього не пробивались. Він їх чув, але вони нічого не означали. Він не реагував на них так само, як не реагував на поскрипування віконної рами.

Хоча, правду кажучи, на поскрипування віконної рами таки реагував — рама видавала звуки шорсткі, відповідала на протяг. Чоловік дослухався до цих звуків, як до власного пульсу чи серцебиття. А слова були чимось занадто грубим, і ні про що не свідчили, і ніяк не пов’язувалися ні з відгуками тіла, ні зі шваброю, ні з вухами й носом садівника.

Його перевертали з боку на бік, розмотували пов’язки, колупались у ньому, заливали мазями й рідинами. Тілиста медсестра ретельно вимальовувала на ньому візерунки брудно-рудим розчином, вимочуючи тампон у вмісті пляшки з темного скла. Хірург з глибоко запалими очима витягував із його шкіри нитки, що перетворилися на чорні дротики. Інструменти дзенькали. Деякі нитки з часом розсмоктувалися в організмі.

Поступово він почав прив’язувати слова до явищ або предметів, хоча це й скидалось йому на пришивання слів хірургічними нитками, бо він не відчував, що слова й поняття одні одним належать. Він робив це тому, що слова були потрібні санітаркам, медсестрам і лікарям, а ті проводили з ним маніпуляції, яких йому хотілося. Санітарки, медсестри й лікарі робили його тіло фізичним.

Він передавав себе в їхні руки так, як передають небайдужий об’єкт у добрі руки, з тією лаконічною вдячністю, на яку був здатен. А тим часом з певної віддалі чи глибини спостерігав за тим, як можна поводитися з цим об’єктом.

Тілиста медсестра час від часу відпроваджувала його коридорами в кабінет психіятра Слонової. Це була довга й виснажлива подорож. Вона вичерпувала беззмістовністю, тягнулася роками. Він довго, з надсадним зусиллям робив крок правою ногою, напружуючи геть усі м’язи, навіть сухожилля на шиї, навіть щелепи — і цей крок уже встигав набриднути йому так нестерпно, що він неодноразово застосовував свій чітко відточений спосіб уникання: провалювався у невідомість. Усе ж — із нез’ясовних та ірраціональних причин — наступні рази він себе пересилював, витримував ці роки, ці століття, цілі доцивілізаційні ери, сповнені самотности й позбавлені сенсу. Хоча й знав, що мета цих абсурдних страждань — довгий порожній час наодинці з жінкою за п’ятдесят, одягненою так, аби ніхто не випустив з-поза уваги її жіночої привабливости. Іноді на кілька митей його увагу привертав її чіткий червоний рот, який енергійно й ритмічно змінював форму, відкриваючи рівні зуби і бездоганно чистий язик. Або коротка графічна стрижка, фарбоване світле волосся, виголена потилиця з м’якими короткими волосинками, схожими чимось на карк кота. Або зморшки на чолі, навколо очей і біля уст. Або втомлена шкіра. Або тонка бретелька, що визирала з-під блузки і провадила кудись, до чогось, прихованого під тканиною. Або невідповідність розслабленого й доброзичливого виразу обличчя, тихого голосу, неквапливого тону і — відокремлене темним лакованим столом зі стосами карток, формулярів, довідок — навісне смикання ногою, взутою у високу шпильку, розмагнічене гойдання.

Довший час їхні зустрічі можна було б відтворити у вигляді місячного пейзажу. Не варто стверджувати, що він не робив жодного зусилля, але ці зусилля послаблювали його ще дужче, оскільки незрозуміло було, на що їх спрямовувати. Психіятр Слонова вимовляла слова, багато слів, що зливались у білий шум, у піщану бурю, у стихію, проти якої він був безсилий і геть беззахисний, призначення якої не розумів. Він знав лише, що зустріч треба відбути, як неминучість. Будь-якої миті можна провалитись у непритомність. Це рятівне усвідомлення дозволяло йому залишатися.

Слонова сідала поруч і демонструвала зображення. Він чемно все розглядав, іноді западав у зелень голок на ялиці чи політ шкіряного м’яча з надірваним клаптем, зафіксований на фотографії. Запах цієї жінки сприяв його спокоєві. Запах був тоненький, як високий звук. Можливо, як дзенькання кришталевих келихів.

Але коли вона настирливо вимовляла слова, інтонуючи їх, наголошуючи, надаючи їм незрозумілого забарвлення — він губився. Він не знав, що йому слід робити далі.

Ні? — запитувала вона.

Ні? — повторював він, сподіваючись, що вона саме цього від нього хоче.

Нічого вам не нагадує? — терпляче наполягала вона, гамуючи смикання перекинутої через ногу ноги.

Ні? — знову втрапляв він пальцем у небо. Слонова кивала головою — і чоловік доброзичливо імітував цей жест. Вона знизувала плечима — і він знизував також. Вона сумно і розчаровано усміхалась — і його рот, незважаючи на біль у всьому черепі, на скреготіння десь там, під вухами, жалюгідно посмикувався.