Амадока: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рома стиснулась усім тілом і сильним рухом відштовхнула від себе Богдана. Він не відпускав її, щось нашіптуючи на вухо, просячи пробачення, заспокоюючи, і вона врешті знову обм’якла.

Термоковдра рипіла, жорстка і холодна під голою спиною Романи. Зосереджене і старанне обличчя Богдана над нею ніяк не пов’язувалося з тим, що відбувалось трохи нижче, всередині, в її гарячій і м’якій тісноті. Бракувало якихось кількох міліметрів, певного кута, трохи зміненої позиції, прогнутої поясниці чи випростаної ноги, щоб нарешті ця японська головоломка запрацювала. І Романа прогинала поясницю, випростувала ноги, згинала їх і дужче розводила, злизуючи крапельки слини зі слизової, відчуваючи, як на піднебінні і в гортані осів запах деревини, з якої щойно до живого здерли кору, — але все марно. Вони продовжували залишатися кожен сам по собі, відокремлено. Хоч усі деталі увійшли в пази, а поступально-обертальні рухи здійснювалися то в пришвидшеному, то заповільненому темпах, хоч золотисту термоковдру зросило дрібненькими крапельками, і їх огорнуло солодкаво-солоними ароматами — жодна з чотирьох зіниць не захопила собою цілу рогівку, невситимість не розпалила нутрощі вогнем, вони не пустилися берега.

Знесилений Богдан сповз і стояв над розпластаною Романою майже голий, тільки в розстібнутій сорочці, яку чомусь так і не скинув.

До ранку залишалося кілька годин. Богдан розпакував для Романи спальник, що повинен був витримувати значний мінус і захищати від вологи, а сам побрів кудись углиб помешкання. Шарудіння целофанових пакетів, крізь які він ішов, поволі стихало, аж доки його зовсім було вже не розрізнити. Натомість десь під вікнами, на вулиці, чулося бурмотіння жіночих голосів, які повторювали щось про левів і фініки, про бесіду на самоті та дерзновення, шість місяців гріха і вічну муку, пустелю й одіж із бадилля. То були черниці Флорівського монастиря, пристрасні вірянки, які бачать крізь стіни і зазирають у душі грішників.

Наступного ранку Романа не з’явилася на роботі. Світанок застав її в черзі на клавдієвську маршрутку з новеньким туристичним наплічником. Наплічник Y–3 від Йодзі Ямамото відчутно відтягував плечі своїм вагомим умістом: окрім доволі ваговитого уламка лев’ячої голови вона навіщось забрала з собою старий смердючий записник із задубілими аркушами. Виразом свого жалібного обличчя лев благав не залишати його, молив, щоби з ним були поруч, — і Романа не здатна була відмовити.

У ледь морозяному повітрі вже висів запах пересмажених на отруйній олії пиріжків. Романа думала, чи можна вважати її нічну пригоду любовною. І чи доведеться їй іще колись потрапити до помешкання на Притисько-Микільській.

Але й барахло у валізах не давало їй спокою. Вона точно знала, що не хоче продовження нічної любовної пригоди, що не бажає більше зустрічатись зі своїм випадковим коханцем, що її не приваблять більше ні його приємний тембр голосу, ні розріз очей, ні великі долоні, ні замріяний і відсторонений погляд, ні високий зріст, ні шерехатість щоки, ні м’язи спини, ні зверхність, ні стриманість, ні запах, ні нахабство, ні несподівані м’якість і захват, ні відчуття спільництва, ні пережитий незрозумілий, одначе безпомильно незаконний, досвід у чужому помешканні. Романа засинала з труднощами: перед очима стояли портрети спотворених людей, оголені сухожилля і хрящі, відсутні з’єднання між частинами черепа або, навпаки, — додаткові нарости, роздуті, налиті кров’ю пухлини, рожево-сизі новоутворення, нахабні жировики, сосочкові вирости. Вона не могла відігнати від себе видіння, в якому пульсувала бліда, ніжна, прив’яла тканина мозку, визираючи з отвору чийогось виголеного черепа.

А вдень, щойно була нагода, спускалася темними сходами додолу, до підвалів і погребів колишнього монастиря, до фондів Архіву, де під розмірене скрапування конденсату з труб, під тривожне шурхотіння невидимих гризунів навколо знову запорпувалась у вміст чотирьох Богданових валіз, що були напхом напхані різним непотребом.

Знову і знову перебирала коричнево-сепієві фотокартки з застіль, днів народжень, похоронів і хрестин; придивлялася до натовпів людей (жінки у хустках, чоловіки притискають до піджакових лацканів кашкети), намагаючись розгледіти за межами знімка постать або явище, до яких були прикуті зосереджені погляди; вивчала людей на подвір’ях храмів, з кошиками; людей над ополонкою, взимку; мерців із запалими щоками у трунах, серед квітів; зарюмсаних і замурзаних дітлахів посеред двору, гарбузів, болота, гусей; поля і городи; мости; церковні шпилі, вежі, мури, каріятид, сходи, монастирі, руїни; розглядала, як люди набирають у відра воду з джерела; коней і вози, візників; священника в рясі, з кадилом і двома хлопчиками-служками (близнюками); чоловіків у лісі на полюванні; ратушу зі скульптурами; понівечені деталі скульптур; пагорби; вид на місто, на пагорби, на руїни, монастир, ратушу, голубів на дахах, гарбузи на балконах, ковані решітки стоків, у які стікає сік гнилих овочів, єврейський цвинтар, християнський цвинтар, музичну школу, жіночу консультацію, верби, річку, гаражі.

Крім фотокарток, були також листівки з міськими видами, на звороті яких повідомлялися найбанальніші побутові речі: «Уляна здорова», «Горіхи вродили цього року добре», «Приїздіть на хрестини».

І ще — якісь розшматовані нотатники, аркуші, замотані тельбухами сплутаних ниток, списки речей і предметів, продовольства. Помітки і записи — з датами, кілометрами, навіть якимись координатами, описами погоди. Часом — щось схоже на щоденникові записи, з яких нічого (навіть розібравши більшість слів) неможливо дібрати.

Разом із Коротулькою вони старанно й чемно розсортували вміст валіз: розділили на кілька окремих видів, перебрали фотокартки, вдивляючись у німі обличчя, перечитали нотатники та розрізнені аркуші й дійшли висновку, що жодної цінности цей мотлох не має. Про це на прохання Коротульки Саші Романа повідомила директорку в написаному тристорінковому звіті («Ти краще пишеш, — сказала Коротулька,  — а я б сиділа сто років»).

Я й так це знала, — незворушно повідомила директорка, скоса милуючись у вікно на митрополичий сад і будинок Варлаама. Навіть цієї найменш привабливої пори, коли дерева стояли оголені, а з болота стриміли мертві клапті брунатної трави, коли вже від самого ранку назовні нидів млистий і тонкосльозий вечір, у залишках клумб і газонів митрополичого саду, в його потаємних лавках, прикритих вигнутим гіллям декоративних кущів, можна було вгледіти заспокоєння і красу.

За словами Роми, директорка схилялась до того, що всі чотири валізи треба негайно викинути на смітник, щоб не захаращувати ними архівного простору. Дослідники і так мали над чим працювати, оцифровуючи матеріяли, проводячи облік і ревізію. Скільки рукописів по-справжньому важливих діячів чекали у сховищах на те, що їх зауважать, що їх опрацюють, що про них заговорять.

Рому рішення директорки занепокоїло. Вона погоджувалась із тим, що валізам у їхньому Архіві не місце, але їй стало нестерпно прикро від думки про всі ті сотні дурнуватих знімків із наївними простацькими обличчями на них, про листівки й нотатники з нерозбірливою базграниною серед смороду і жаху сміттєзвалища. Колись і для когось цей непотріб мав значення. Колись усе це було, можливо, чиїмось скарбом — і вже тільки тому мало шанс на порятунок.

Хіба не він, хіба не Богдан тієї ночі, коли вони сиділи удвох серед картонних коробок із технікою, у неозорому безладі, аж захлинався, говорячи про уламки і черепки, культурні шари і горизонти, глибину залягання, зуби і хребці, монети, ґудзики, шматки обвугленого закам’янілого дерева, мікроскопічні клаптики зітлілої тканини, про надзвичайну цінність непотребу. Про те, що будь-яка річ може розповідати. Що, поєднана з іншими речами і їхнім заляганням у надрах землі, вона може розповісти історію створення світу, історію війни, історію людини.

Тепер Романі залишалось лише піти на Притисько-Микільську і запитати ще раз. Вона не хотіла його бачити, в неї кінцівки хололи від однієї думки, її вернуло від цієї неприємної необхідности. Але історія створення світу важливіша за мої почуття, вирішила Романа і попросила директорку Архіву дати їй трохи часу, щоб остаточно закрити питання смердючих валіз.

Професор

Було всього лише кілька хвилин по сьомій, але навколишня чорнота здавалась цілком нічною. Рома дісталася до Контрактової, і там, у глухому закутку позаду вхідних дверей до крамниці, їй довелось на кілька хвилин завмерти, оскільки від передчуттів їй стало млосно й недобре. Взад-уперед сновигали люди, зустрічались одні з одними, радісно щось вигукували, втомлено позіхали, ковзали байдужими поглядами, буркотіли й вибухали роздратуванням. Пахло гарячим шоколадом з кондитерської за рогом і прілим одягом бездомного чоловіка з брудними пальцями рук і ніг, який докурював чиюсь сигарету, сидячи на бетонному парапеті.

Рома незбагненно довго повзла від виходу з метро до церкви Миколая Притиска. У напрямку Флорівського сунули зсутулені жінки, щільно замотані чорними хустками так, що назовні стриміли тільки їхні сповнені осуду рильця. Романа знала, що їм про неї нічого не може бути відомо — звідки ж у такому разі походили ці гострі погляди, це перешіптування, це озирання їй услід? Якоїсь миті бічним поглядом вона помітила, як одна з жінок нахилилась і підняла з землі камінь, а тоді швидким кроком рушила в напрямку Романи. Рома кинулася вперед і влетіла в розчахнуті двері під’їзду.

Вона бігла догори сходами, надто пізно зметикувавши, що консьєрж щось кричить їй услід, але не могла себе зупинити, не могла йому відповісти, не могла заспокоїтись. У помешкання вона майже вдерлась: задихана, розпашіла, з тремтячими руками, розширеними зіницями. Вже аж заклякнувши на початку знайомого коридору, зрозуміла, що й ці двері чомусь відчинено. Просто перед нею стояв розгублений чоловік, якого Романа бачила вперше.

Вони мовчки дивились одне на одного крізь скельця своїх окулярів. У Романи окуляри були великими й помітними, блакитна пластикова оправа ховала за собою мало не пів лиця. Окуляри господаря — майже невидимі, вузькі й видовжені, сріблясті дужки поблискували на скронях, нишкнучи серед сивих пасем. Цікаво, подумала Романа, чи він також вірить, що окуляри допомагають йому бачити приховане. Наступної миті вона зауважила, що чоловік чимось невловно схожий на Богдана, хоч не такий високий і широкоплечий, а його сиве волосся скуйовджене зовсім в інший спосіб — так, як куйовдиться сиве волосся у літніх чоловіків у хвилини розгублености. Він стояв босий, одягнутий в смугасті піжамні штани й сорочку з краваткою, з манжетів стирчали міцні засмаглі зап’ястя, вкриті ледь кучерявим темним волоссям. Отже, це Богданів батько, зрозуміла Романа.

Богданів батько також помітно заспокоївся. Здивування на його обличчі плавно перетворилося на здогад, розуміння й полегшення. Хоча від цього він не став веселішим: його пригнічував якийсь нездоланний смуток. Романа одразу прочитала це з тіней під очима чоловіка, з понурих кутиків тонких уст, із запалих щік. Не було сумніву: це чоловік, який звик до старанного щоденного гоління — однак сьогодні він чомусь пропустив свій ритуал, і тепер цупку шкіру його щік вкривала помітна сива щетина.

Він силувано усміхнувся і простягнув руку:

Я не чекав на вас сьогодні, — зізнався він, коротку мить міцно стискаючи Ромину долоню. — Але це навіть добре, що ви прийшли, бо я сам би не впорався.

І цей сам би не впорався, подумки зітхнула Романа, не розуміючи, до чого він хилить.

Ви зможете взятись за роботу негайно? У нас тут сталося дещо непередбачуване, — і він, делікатно беручи Рому за зап’ястя якимось абсолютно музичним, дириґентським, хоча ні, ні — хірургічним рухом, повів її слідом за собою, повз зображення роздертих облич, які крізь спазми болю, крізь сором своєї потворности не зводили з Романи і пильних, й отупілих від сорому та огиди до себе самих очей. Господар цього не помічав — він демонстрував Романі, що діялось у кімнатах його помешкання.

Таке собі стихійне лихо, — гірко всміхнувся чоловік і, поправивши окуляри жестом, який нагадав Романі її власний, схилив голову на груди, наче зажурений голуб, що перечікує зливу під стічною трубою.

Романа зовсім не здивувалась, побачивши перед собою приміщення: розчахнуті шафи, вивернуті шухляди, купи одягу, коробки з міксерами, блендерами, кавоварками, прасками, епіляторами, фенами і шашличницями. Перевернуті горщики з газонною травою, роздерті пакети з декоративною тирсою. У щілинах між дошками підлоги вилискували кольорові намистинки.

Це склад якогось магазину? — запитала вона, щоб тільки про щось запитати. Її дихання досі ще не втихомирилося.