Білий Ріг: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Дивно, як це я раніше не бачив цієї площадки? Правда, зараз вона не має значення: добратися до неї — це значить добратися до зубця».

Усольцев втомився і, знайшовши зручний виступ, сів, не зводячи очей з гори.

— Який холодний вечір! — Виконроб ліниво розвалився на кошмі, ждучи чаю.

— Так буває в середині місяця, — пояснив Арслан. — Потім п’ять днів дме сильний вітер звідти. — Уйгур махнув рукою в бік Ілі. — Буває зовсім холодно.

— Відпочинемо од спеки перед від’їздом. Правильно, Олегу Сергійовичу?

Усольцев мовчки хитнув головою.

— Товариш начальник, який став: сидить, мовчить. Раніше чому був інший? — Уйгур засміявся дрібним смішком, але очі лишилися серйозними. — Я розумій: начальник Ак-Мюнгуз любить. Скоро їхати Ачинохо, як покидатиме? Жінка краще — з собою тягти можна. Ак-Мюнгуз не можна.

Молодь зареготала; мимоволі посміхнувся й Усольцев. Підбадьорений тим, що жарт сподобався, Арслан вів далі:

— У нас старий казка є, як один батур виліз на Ак-Мюнгуз.

— Чому ж ти раніше не говорив, Арслане? Розкажи! — вигукнув зацікавлений виконроб.

— Джахши, чай готую, потім буду розказать, — згодився Арслан.

Старий уйгур поставив на кошму чайник, дістав піали[11], коржики, сів, схрестивши ноги, і, сьорбаючи чай, почав розповідати.

Хоч говорив уйгур каліченою російською мовою, Усольцев слухав з жадібною увагою. Його уява прикрашала легенду яскравими, гарячими фарбами. Такою вона, мабуть, і була насправді у цих поетичних жителів Семиріччя.

Усольцева вразило, що, за словами уйгура, все це відбувалося порівняно недавно — років триста тому. Легенда так відповідала його власним думкам, що геолог не переставав думати про неї, коли всі полягали спати. Сон тікав. Усольцев лежав під яскравими, близькими зорями, згадуючи розповідь Арслана і доповнюючи її новими подробицями.

… Усією цією округою володів могутній і хоробрий хан. Його кочовий народ мав величезні стада, які весь час збільшувалися завдяки вдалим набігам на сусідів. Одного разу хан з великим загоном вирушив у далеку подорож і дійшов до Таласса. Поблизу древніх стін Садир-Кургана хан наткнувся на цілу орду лютих джете[12]. Зав’язався кривавий бій. Джете були розгром лені і повтікали. Ханові дісталася багата здобич. Але найбільш тішився він однією з полонянок. Це була жінка надзвичайної вроди — коханка переможеного ватажка. Її викрали джете у Ферганській долині, коли вона їхала з якоїсь далекої країни до свого батька, що служив при дворі могутнього кокандського повелителя, її врода, зовсім інша, ніж врода тутешніх жінок, причаровувала і запалювала серця чоловіків. Хан привіз полонянку до рідних гір, і тут вона, за стародавнім звичаєм, стала улюбленою наложницею самого хана і двох його старших синів.

Минуло два роки.

Сніги вже високо піднялися на схилах гір, коли хан став табором край зелених просторів Каркаринської долини. До нього на бенкет з’їжджалися володарі сусідніх дружніх племен. Дедалі більше юрт виростало на рівнині.

Несподівано до хана прибув високий на зріст, похмурий воїн. Він приїхав сам-один, не на коні, а на величезному білому верблюді з короткою, м’якою, наче шовк, шерстю. Дивним було і його вбрання: обличчя зав’язане чорною хусткою, на голові — позолочений плоский шолом із стрілою, широка кольчуга звисала майже до голих, перев’язаних чорними ременями колін. Меч, два кинджали, маленький круглий щит і велика сокира на довгому держаку — така була його зброя. Прибулий зажадав, щоб його провели до хана. Неквапливо склав він на білу кошму свою зброю, опустив на шию хустку, що закривала обличчя, шанобливо і сміливо вклонився владиці.

На його суворому обличчі були помітні сліди великого і важкого життєвого шляху — шляху воїна і начальника, шляху людини хороброї, нездатної на підлі вчинки. Хан мимоволі замилувався чужоземцем.

— Великий хане, — сказав прибулий, — я приїхав до і тебе з далекої жаркої країни, де пломінь сонця палить мертві піски на берегах гарячого червоного моря. Важкими були мої розшуки. Цілий рік блукав я горами й долинами від Коканда до синього Іссик-Кулю, поки чутки й поголос не привели мене до тебе. Скажи, чи і в тебе перебуває дівчина, яку ви взяли у джете Таласса і прозиваєте Сейдюруш?

Хан ствердно хитнув головою, і воїн вів далі:

— Ця дівчина, хане, моя наречена, і я заприсягнувся, що ніякі сили неба і пекла не розлучать мене з нею. Три роки воював я на кордонах Індії і в страшній пустелі Тар, повернувся і дізнався, що родичі, не дочекавшись мене, послали її до батька. Знову вирушив я в далеку й небезпечну дорогу, бився, гинучи від спраги й голоду, пройшов багато чужих країн — і ось я тут, перед тобою. Швидко мчить ріка часу по каменях життя. Я вже немолодий, але, як і раніше, безмежно я люблю свою наречену. Скажи, хане, хіба не заслужив я її цим важким шляхом? Віддай мені її, могутній і повелителю, — я знаю, інакше не може бути: вона теж довго і віддано чекала мого повернення.

Ледь помітна усмішка пробігла по грізному обличчю хана. Він промовив:

— Благородний воїне, будь моїм гостем. Залишайся на бенкет, сідай в почесному ряду. А потім, увечері, тебе проведуть до мене, і збудеться, що заповів Аллах.

Суворий воїн прийняв запрошення. Гості ставали дедалі веселішими. Нарешті з’явилися співці. Після улюбленої пісні хана про гірського орла залунали пісні, в яких вихвалялася Сейдюруш — коханка хана та його синів. Хан крадькома позирав на чужоземця і бачив, що його обличчя ставало чимраз похмурішим. Коли старий співець — гордість народу — заспівав про те, як любить і пестить Сейдюруш своїх повелителів, чужий воїн схопився і крикнув співцеві:

— Замовкни, старий брехуне! Як ти смієш зводити наклеп на ту, біля ніг якої ти негідний навіть повзати?

Гомін обурення пронісся в натовпі гостей. Старші вступилися за ображеного співця. Палких юнаків обурила презирлива гордовитість воїна. Двоє джигітів з люттю кинулися на чужоземця. Міцною нещадною рукою відкинув він нападаючих, і ось на ханському бенкеті заблискотіли мечі. Воїн сильним стрибком метнувся до своєї зброї, схопив щит і довгу сокиру. Притиснувшись спиною до стіни, зустрів натовп ворогів. Вони розбились об нього, як хвилі об твердий камінь, відхлинули, кинулися знову. Двоє, троє, п’ятеро впали, обливаючись кров’ю, а воїн був цілісінький. З блискавичною швидкістю рубав він праворуч і ліворуч, вражаючи найкращих джигітів. Дедалі грізнішим ставало обличчя воїна; сильнішими удари його сокири. Але тут хан владним окриком зупинив нападаючих.

Знехотя відступив розлютований натовп, стискуючи мечі. Опустив сокиру і чужоземець і став перед лицем ворогів непорушний, страшний, закривавлений.

— Що хочеш ти, чия зухвала самовпевненість пролила стільки крові? — гнівно запитав хан.

— Правди, — відповів воїн.

[11] Піала — широка фарфорова чашка без ручки.

[12] Джете — в давнину так називалися великі розбійницькі загони або племена.