Білий Ріг: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Протягом п’яти годин обидва залишені кораблі йшли спокійно, сподіваючись незабаром побачити есмінець. Начальник конвою обіцяв вислати його назустріч, як тільки караван пройде небезпечну зону. Але подув лютий норд-вест, вітер розвів хвилю, буксир обірвався. Вся команда «Котласа», не виключаючи кочегарів та машиністів, крім тих, які в пітьмі трюмів боролися з водою, що проникала через розбитий рецес і тунель гребного вала, була на палубі, вибираючи важкий перлінь буксира. Відчайдушними зусиллями розрив буксира вдалося ліквідувати. Але перлінь розірвався вдруге, і майже біля самої корми буксируючого корабля. На довершення всього з’явився ворожий розвідник.

Не встигли моряки «Котласа» до кінця вибрати буксир, як викликані розвідником бомбардувальники атакували з-за хмар обидва судна. Сторожовик, діставши дві пробоїни і ввібравши сотні дві тонн води, осів носом. Бомбардувальники намагалися знищити корабель охорони, розуміючи, що без нього безпомічний «Котлас» все одно не втече. Витративши важкі бомби, фашисти скинули на палубу «Котласа» лише кілька осколкових, І а потім довго сікли обидва судна кулеметними чергами. При цьому загинули капітан «Котласа», боцман і кілька моряків; дехто був поранений.

Літаки зникли, але пошкоджений ними сторожовик більше не міг буксирувати: він сам опинився в небезпечному становищі. Залишилося одне — йти звідси, поки сторожовик ще не втратив можливості рухатися своїм ходом. Командир сторожового корабля запропонував потопити «Котлас», але старпом пароплава, що замінив убитого капітана, відмовився. Разом з ним вирішили залишитися всі не поранені моряки «Котласа». Вони хотіли продовжувати боротьбу за життя гинучого корабля, І сподіваючись, що на допомогу скоро підійде конвойний есмінець.

Сторожовик пішов, забравши на борт поранених з «Котласа». Море було пустинне, і таким же спустілим, покинутим здавався «Котлас», що повільно дрейфував на зюйд-зюйд-ост. Рація на ньому більше не працювала, парові донки не могли відкачувати воду, світла не було. По суті, це був лише холодний труп корабля, що ледве тримався на воді. Але з ним залишились шість моряків.

Один з них, високий, худорлявий, оглядав рубку. Це був старпом «Котласа» Ільїн. Куточки його вуст опустилися, на щоках пролягли довгі вертикальні зморшки, через що обличчя стало напруженим і твердим. Туман — спершу друг, що прикривав корабель від ворога, — тепер став грізною небезпекою. Знайти «Котлас» у широкій зоні туману для конвойного корабля, який ішов на допомогу, було непосильним завданням. Дати радіо Ільїн не міг; для гудків не з було пари. Залишалося бити в дзвін, рискуючи приманити підводний човен або рейдер ворога.

Старпом замислився. Скоро ніч, норд-вест, мабуть, встановився надовго. Холодний зітер, промітаючи над теплими струменями Гольфстріму, підхоплює насичене водою повітря і жене його сюди, згущаючи в туман. Дрейф безсумнівний, і цей дрейф несе «Котлас» до ворожих берегів. До них далеко, але й осіння ніч довга, і якщо вчасно не надійде допомога… Ільїн стиснув зубами мундштук давно погаслої люльки, уявивши собі, як уранці розсіється туман, і «Котлас» опиниться на виду біля ворожого берега.

Хлюпнула хвиля, стиха дзенькнули дверцята шпигату. Цей звук нагадав старпомові картину недавнього похорону товаришів і капітана «Котласа», що загинули в бою. Ільїн любив капітана, і мало хто на судні знав про задушевну дружбу, яка єднала обох. У старпома знову защеміло серце, як у ту мить, коли він нахилився над смертельно пораненим капітаном. Востаннє глянув він в очі друга, які раптом втратили звичну серйозність і дивились на старпома по-дитячому відкрито і ясно. Побілілі губи ворухнулись. Ільїн вловив ледь чутний шепіт: «… вам… Ви збережіть для…» Старпом так і не узнав, чи капітан говорив про корабель, чи про свій заповітний зошит.

Капітан уже кілька років писав записки з історії російського флоту.

«Історія російського флоту, — не раз говорив капітан Ільїну, — для мене поділяється на три частини. Одна — це військовий флот, який має велику офіціальну історію. Друга — Торговельний флот, що не має такої історії. Довгий ланцюжок тягся від царюючого дому (тут капітан пускав круте морське слово) до хазяїв. Кому тут було писати історію? Проте російський торговельний флот зростав і розвивався, виховував чудових моряків і в цьому він нікому, крім російського народу, не завдячував. Про нього ви прочитаєте в різних творах, учбових і літературних. Але вже зовсім ніякої історії не мають ті російські моряки, яким не знайшлося місця в царській Росії, і вони змушені були піти на чужі кораблі. Про цих часом визначних моряків нічого невідомо, своєї історії вони ніякої не мають. Цю прогалину я пробую заповнити. Адже я — з старого моряцького роду знаю багато такого…»

Усе це Ільїн пригадав зараз, стоячи на знівеченій палубі «Котласа».

Два гасові ліхтарі, хитаючись і пускаючи кіптяву, не в силі розігнати задушливий морок. Вода вище пояса. При кожному розмаху судна важка маса води грізно й глухо б’є в перебірки. Ця чорна і, здається, неймовірно глибока вода — найневмолиміший, найнебезпечніший ворог.

— Ух, холоднеча! — почувся звідкись із темряви дзвінкий, молодий голос.

— Нічого, Вітю, зараз погріємось! — відгукнувся другий, хриплуватий голос. — Ану, Титаренко, давай її сюди.

— Не підіпреш, видавлює…

— А богатир наш де?

— Курганов, на підмогу!

— Не можу, ми тут з механіком…

— Стій! От попало… Давай, натискуй, дер-ржи-и-и! Ех, проклята!..

— Видавило знову? — запитав згори Ільїн. — Зараз я спущусь… Заводь під стрінгер… Стій!.. Так, бий!

Удари молота, плескіт води, уривчасті вигуки сповнювали темне й тісне приміщення.

— Тьху! — відсапуючись, сплюнув хтось. — Насьорбався…

— Смачна трюмна водиця? — пожартував інший голос.

— Наче все, Матвію Миколайовичу? — тихо запитав Ільїн.

— Поки що все, — відповів другий механік Головін, весь час відпльовуючись.

— З тунелем справилися, — вів далі старпом. — А в машинному?

— Там нічого не зробиш! — махнув рукою механік. Тільки рука його промайнула в світлі ліхтаря, а самого не видно було в темному кутку. — Гребний вал зігнутий, сальники протікають, ахтерпик розбитий, рецес розбитий, коридор пошкоджений — все одно давитиме…

— Так, тут підкріпити нічим, — погодився старпом.

Мокрі до нитки моряки повилазили на палубу, де їх відразу пройняв до дрожу в тілі холодний вітер. Сонце сіло, проте було ще досить видно, щоб бачити, який густий туман — навіть шпиль на піднятому носі «Котласа» розпливався. П’ятеро мокрих, тремтячих людей глянули на Ільїна, і на їхніх обличчях було написане одне й те саме питання. Молоде, красиве обличчя третього помічника здавалося розгубленим, механік люто закусив губу, а гігант-кочегар насупився. Ільїн запропонував усім негайно переодягтися і підкріпитись, а потім встановити чергування біля суднового дзвона, що висів на зігнутому стояку. Це була єдина можливість дати про себе звістку — дзвонити в дзвін. Робити це треба обережно, весь час прислухаючись, і як тільки що — припинити й кликати всіх наверх. «А там — як пощастить!» — закінчив Ільїн і в супроводі свого нечисленного екіпажу попрямував у каюту.

— Прибуває? — уривчасто спитав механік.

— Ще фут.