Сьогоднішня невдача надломила волю. Всупереч давно прийнятому рішенню, Усольцев підвівся і поволі пішов до високого намету під карагачем. Він пригадав недавню розмову.
«Що говорити про це? — сказала вона. — Все давно глибоко заховано, припало порохом…» — «Порохом?» — гнівно запитав Усольцев і пішов, не сказавши нічого, щоб більше не повертатися.
Робота знову випадково звела їх докупи: вона завідувала шляховою партією, яка обслідувала район його зйомки. Вже понад два тижні намети обох партій стоять поруч. Але вона така ж далека і недосяжна для нього, як… Білий Ріг. І ось він, той, хто уникав зайвих зустрічей і обмінювався з нею тільки необхідними словами, йде до її намету. Ще одна поразка, ще один прояв слабості… Та все одно!..
На ящику біля намету сиділа й шила повна дівчина в круглих окулярах. Вона дружелюбно привітала Усольцева.
— Віра Борисівна в наметі? — спитав геолог.
— Так, читає запоєм цілий день.
— Заходьте, Олегу Сергійовичу, — почувся з намету м’який, трохи насмішкуватий голос. — Я впізнала вас по ході.
— По ході? — перепитав Усольцев, відкидаючи полу намету.
— Вона у вас така ж похмура, як і ви самі!
Усольцев спалахнув, але стримався й обережно зазирнув у суворі сірі, з золотавими іскорками очі.
— Щось трапилось?
— Нічого не трапилось, — квапливо промовив Усольцев. — Ви ж скоро від’їжджаєте, я й зайшов провідати вас на прощання.
— А в мене сьогодні був день приємного безділля. Ми поїхали в Підгорне за поштою. Управління телеграфувало ще минулого тижня про зміни дальшого плану. Чекаємо докладного розпорядження. Робота тут закінчена, і ми на відльоті… Ось чудова книжка, прислали поштою. Я цілий день читала. Завтра також відпочинок, а потім — на нові місця, мабуть на Кегень. Шкода, що тут усе було так невдало. Знайшли кілька кристалів каситериту[3]… І все. А родовище, яке було колись наверху, давно зруйноване, знесене!
— Так, якби збереглися вищі вершини, — згодився Усольцев.
— Тільки Білий ріг, — зітхнула Віра Борисівна. — Але він неприступний, а згори нічого не падає: мабуть, дуже міцна порода. Раджу вам попросити сюди гармату, щоб відбити шматок Рогу, інакше кепські ваші справи: секрет залишиться нерозгаданим, — весело закінчила вона.
Усольцев простягнув руку до книжки, що лежала на чемодані.
— «Сходження на Еверест». Ось чим ви зачитувалися цілий день!
— Чудова книга! На її сторінках лежить відблиск вічних снігів гімалайських вершин. Мене захопила… як би вам сказати… не сама атака Евересту, а поступове внутрішнє сходження, яке здійснили в душі — кожен і по-своєму — головні учасники атаки. Розумієте, боротьба людини за те, щоб стати вище за саму себе.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — відповів Усольцев. — Але ж вони так і не піднялися на найвищу вершину Евересту?
Очі Віри Борисівни потемніли.
— Так, з вашої точки зору це — поразка. Вони самі це визнали. «Нам немає пробачення, ми розбиті в цьому чесному бою, переможені висотою гори і розрідженим повітрям», — прочитала Віра Борисівна, взявши книжку з рук Усольцева. — Хіба цього мало — обрати собі високу, неймовірно високу мету, хай і невідповідну до ваших даних? Вкласти всього себе в її досягнення. Я так ясно уявляю собі Еверест! Згубна оголена, скеляста гора. На тій неприступній висоті жахливі вітри, навіть сніг не тримається. Навколо — страшні безодні. Руйнуються льодовики, скочуються лавини. І люди вперто повзуть угору, вперед… Коли б ми частіше могли ставити перед собою такі цілі, як завоювання Евересту!
Усольцев мовчки слухав.
— Але тільки одиниці здатні на такі подвиги! — вигукнув він. — І Еверест, зрештою, теж тільки один на світі.
— Неправда, це просто неправда! У кожного можуть бути свої Еверести. Невже вам потрібні приклади з нашого життя? А війна — хіба вона не дала героїв, що піднялися вище за свої власні сили?
— Але той, справжній Еверест, він безумовний для всіх і кожного, — не здавався Усольцев, — а у виборі власного Евересту можна ж і помилитися.
— Це ви добре сказали! — вигукнула Віра Борисівна. Вона насмішкувато глянула на Усольцева. — Справді, уявіть собі: ви вкладаєте все, що у вас є, в Еверест, а в дійсності він виявляється малесенькою гіркою… ну, хоча б такою, як оці наші. Який жалюгідний кінець!
— Такою, як оці наші? — здригнувшись, перепитав Усольцев.
І в ту ж мить з разючою чіткістю згадав, що лише кілька годин тому він пластом лежав на стрімкому кам’янистому схилі, по якому, неначе горох, котилися дрібні вугласті шматочки щебеню. Намагаючись затри матися, він припадав до схилу всім своїм тілом. Відчував, що при найменшому русі вниз або вгору неминуче зірветься із стометрового урвища. Як повільно линув час, поки він, збираючи всю волю, боровся з собою і, нарешті, наважившись, різко відштовхнувся вбік, покотився, перевернувся і повис, учепившись скарлюченими пальцями за тріщини в камінні.
Одинока мовчазна боротьба в смертній тузі….
Усольцев витер піт з чола і не прощаючись вийшов…
[3] Каситерит — окис олова; важкий, твердий мінерал.