Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Так, принаймні відколи опритомнів.

Вона схилила голову набік і звузила прекрасні очі.

— Дідько тебе знає, — сказала, — але нехай. Припустімо, що це чиста правда. Хтозна, може, все так, як ти кажеш. Може. Припустімо, що я в це повірила — поки що. Тоді ти, радше, вже придумав якусь хитрість і закрився від удару. Ану, дай вгадаю, як.

Я затягнувся сигаретою, сподіваючись почути ще щось. Але вона мовчала, тож вирішив скористатися перевагою, котру нібито здобув у цій грі, якої не розумів, і де грали гравці, котрих не знав, а на кону стояли ставки, про які не відав ні сном ні духом.

— Той факт, що я тут, уже про щось свідчить, — сказав я.

— Так, — підтвердила вона, — я це бачу. Але ти у нас хлопець кмітливий, тому це може свідчити про що завгодно. Почекаємо, а там побачимо.

Чого чекати? І що побачимо? Або кого?

Опісля служниця принесла біфштекси, кухоль пива, і на певний час це звільнило мене від потреби ходити околясом і вдавати, ніби мені відоме те, чого не знає Евеліна Фломель. Біфштекс був чудовий, рожевий усередині, соковитий, я жадібно хрумтів щойно підсмаженими хлібцями й запивав це все великими ковтками пива. Вона відрізала маленькі шматочки від біфштекса і посміювалася, спостерігаючи, як я лигаю їжу та питво.

— А знаєш, Корвіне, мені подобається, з яким завзяттям ти поглинаєш життя. І це — одна з причин, чому дуже не хочу, щоб ти з ним розлучився.

— Я теж, — промимрив я з набитим ротом.

Я їв та міркував про неї. І бачив її в дуже декольтованій сукні зеленого, як море, кольору, пишній унизу. Звуки музики, танці, лунали чиїсь голоси за спиною... На мені був чорний зі сріблом костюм і ще... Раптом видіння щезло. Проте я знав, що це не гра уяви, а реальний спогад, і подумки лайнувся, що шматочки пам'яті не вкладаються в єдине ціле. Цікаво, що ж казала та, у зеленій сукні, мені, в чорному зі сріблом, того вечора під супровід музики, танців і голосів?

Узявши глечик, підлив пива їй, собі й вирішив перевірити це видіння.

— Мені пригадався вечір, — почав, — коли ти була вся в зеленому, а я — у своїх кольорах. Як тоді було гарно, і музика...

Легенький смуток промайнув її обличчям, щоки розгладилися.

— Так, — підтвердила вона. — Гарні були часи, що й казати... То ти справді нікого не бачив?

— Слово честі! — запевнив я, не дуже переймаючись, заради чого легковажу честю.

— Відтоді справи набагато погіршилися, — повідомила вона, — а в Тінях стало стільки жахів, що тобі й не снилося...

— І?.. — не відступав я.

— Його проблеми як були, так і залишилися, — закінчила вона.

— Угу...

— Так, — вела Евеліна далі, — і він захоче знати, на чий бік ти схиляєшся...

— Ні на чий, — поспіхом запевнив я.

— Тобто, ти хочеш сказати...

— Поки що, — уточнив я, мабуть, теж трохи поквапно, бо її очі не просто поширшали — вони стали безмірно широкими. — Принаймні поки не побачу всієї картини, — додав, хоча й близько не знав, про що йдеться.

— Угу...

Ми доїли біфштекси та випили пиво, а дві кістки, що залишилися від трапези, віддали псам.

Потім пили каву, і в мені ворухнулося ніби якесь братерське почуття, але я його приглушив.

— А що ж усі решта? — запитав. Означати моє запитання могло що завгодно, однак не викликало жодної підозри.

Якусь мить боявся, що Евеліна поцікавиться, що ж я мав на увазі. Але вона не поцікавилася. Натомість відхилилася на спинку стільця, втупилась очима у стелю і мовила:

— Усе як завжди, якихось новин не чути. Можливо, твоя тактика — наймудріша. Мені це теж до вподоби. Але ж слава, величність — та хіба таке можна забути!..