Незабаром покоївка повернулася, всміхнулась і, легенько кивнувши, сказала:
— Ідіть за мною, будь ласка. Вона чекає вас у бібліотеці.
І я пішов. Ми піднялися на три сходових марші, потім пішли коридором, проминули зачинені двері — одні, другі... Треті ліворуч були відчинені, й вона показала, щоб я йшов туди. Ступивши на поріг, зупинився.
Як і в будь-якій бібліотеці, тут було повно книг. На стінах висіли три полотна, два — з буколічними пейзажами, а на третьому красувалося лагідне море. Підлогу застеляв товстий зелений килим. Біля просторого письмового стола стояв великий глобус, повернутий до мене африканським континентом, а за ними було широченне, на всю стіну, восьмисекційне вікно. Однак не це примусило мене зупинитися.
На жінці, яка сиділа за столом, була аквамаринова сукня зі широким коміром та гострим вирізом; довгі пасма темного волосся звивалися буклями і кольором нагадували щось середнє між хмарами в призахідному небі й краєм свічкового полум'я у нічній кімнаті; очі її, прикриті окулярами, в яких (чомусь я був у цьому впевнений) вона не мала жодної потреби, були (звідкись також знав і це) сині-сині, як озеро Ері о третій годині погожого літнього дня; насичений колір туго вигнутих в усмішці губ доповнював її вогнисті локони. Та хай там як, не це примусило мене зупинитися.
Я знав її, звідкись її знав, хоча й не міг сказати, звідки.
Розтягнувши губи в усмішці, я підійшов.
— Привіт! — сказав.
— Присядь, будь ласка, — припросила вона і показала на оранжевий стілець із високою спинкою й масивними бильцями, що помітно виділявся на загальному фоні та був вигнутий так, як вигнув би його я, перш ніж із насолодою розкинутися на ньому.
Я всівся, вона уважно подивилася на мене.
— Рада бачити, що ти вже оклигав.
— І я радий тебе бачити. Як поживаєш?
— Дякую, непогано. Сказати по правді, не сподівалася, що побачу тебе тут...
— Знаю, — збрехав, — однак я тут, і хочу сказати спасибі за сестринську турботу та догляд.
Говорив я з іронічними нотками, навмисно, щоби бачити, як вона сприйме мої слова.
До кімнати зайшов величезний собака — ірландський вовкодав — і розвалився перед столом. За ним з'явився другий, він двічі обійшов навколо глобуса й теж розлігся на підлозі.
— Пусте, — відказала вона, — підхоплюючи іронічний тон. — Як я могла не подбати про тебе? А якби була на твоєму місці, то їздила б обережніше.
— Обіцяю, — запевнив я, — надалі саме так і робитиму. — Ще не осмислив, що за гру затіяв, та оскільки вона не второпала, що я чогось не знаю, то треба вивудити з неї все, що вдасться. — Я подумав; може, тобі цікаво, в якому я стані, от і приїхав сюди.
— Може, й цікаво... Ти вже їв?
— Перекусив, кілька годин тому, — відповів я.
Вона подзвонила служниці й, коли та прийшла, загадала принести чогось поїсти.
— Я передбачала, що ти втечеш із Ґрінвуда, тільки-но станеш на ноги, — зізналася вона, — але не думала, що це буде так скоро, й звісно ж, гадки не мала, що приблудиш до мене.
— Знаю, — кивнув, — тому я й тут.
Вона пригостила мене сигаретою, я взяв одну, дав прикурити їй, сам прикурив.
— Ти завжди був непередбачуваний, — нарешті продовжила вона. — В минулому ця риса тебе частенько рятувала, та нині я б на неї не покладалася.
— І що ж ти хочеш цим сказати? — запитав я.
— Надто високі ставки, аби блефувати, а я так розумію, саме цим ти намагаєшся займатись, якщо наважився з'явитися тут. Я завжди була в захваті від твоєї відваги, але ж, Корвіне, не будь дурнем! Ти знаєш увесь розклад.
Корвін! Занотуємо це у ту саму колонку, що й Корі.
— Може, знаю, а може, й ні, — протягнув я. — Не забувай, що я був поза грою.
— Хочеш сказати, що ти ще нікого не бачив?