Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Привілегія спогадів, хоч би які обривчасті чи нудні вони були, звично належить уже старшим людям. Як правило, то акурат через такі спогади незнані деталі гісторії і малі анекдоти про Велике передаються потомству.

І хай не оден читач спостереже, а пак відмітить ознаки старожитності у моїм стилю письма, то мене би тішило появитися серед представників сего покоління молодим чоловіком, поширюючи вигадку, що мене породили у тисяча восьмисот вісімдесять дев’ятім у Гамериці. Але зараз я, однак, порішив освободитися від Таїни, котору аж донині хоронив у страсі перед невір’ям. Я наміряюся розголосити людям правду і про свої многі роки, аби вдовольнити їх інтерес до правдивої інформації про Час, зо знакомитими постатями якого я був на коротку ногу. Знайте ж, що уродився я у фамільному маєтку в Девонширі, десятого дня августа, у тисяча шійсот дев’ятдесятім (або ж за новим Григоріанським літочисленням то було двайцяте августа), живучи зараз, отже, свій двіста двайцять восьмий рік. Рано приїхавши до Льондону, я зазнайомився ще в їх дитиньстві зо многими зі знаних людей правління короля Вільяма[9], включаючи оплакуваного пана Драйдена, котрий подовгу возсідав за столиками каварні «У Вілла». З паном Аддісоном і дохтором Свіфтом я добре зазнайомився вже потім, і був ще й ліпшим другом пану Поупу, котрого знав і поважав аже до самої його смерті. Але поскільки зараз я маю писати про друга, которого надбав пізніще, покійного дохтора Джонсона, то я відкину вбік своє минуле ради сучастності.

Вперве про сего дохтора я вчув у маю тисяча сімсят трийцять восьмого року, але в тен час ми ще не перестрілися. Пан Поуп акурат завершив епілог до своїх Сатир (оте, що починається: «Не двічі в році ти виходиш друком»), і готувався до його публікації. Дня, коли воно мало вийти друком, появилась також сатира у подражаніє Ювеналу, озаглавлена Льондон, тогди єще незнаного Джонсона, і сатира ся настільки потрясла місто, що многі джентльмени з тонким смаком заявили, що се робота поета куди ліпшого, аніж пан Поуп. Якщо й не дивитися на те, що деякі набрехи гуділи про чорні заздрощі пана Поупа, той не дав віршам нового суперника і краплини одобрення. Завважте також, що пан Річардсон, що також був Поетом, сказав мені, що «Пан Джонсон у скорім часі буде повергнутий ниць».

Я не був зазнайомлений з персоною дохтора аж до тисяча сімсет шісдесять третого, когди мене йому рекомендував у таверні Митра пан Джеймс Бозвелл, молодий скотландець прекрасної фамілії і освіти, але малим розсудком, метричні викиди якого я від часу до часу редагував.

Дохтор Джонсон, яким його зуздрів я, був повним, тучним чоловіком, погано вбраним і взагалі неохайним. Я пригадую, що він носив пухнасту завиту перуку, непідв’язану і без пудри, замалу для його голови. Його одіж була брудно-брунатна, сильно пожмакана, бракувало ж на ній не одного ґудзика. Його лице, затовсте, аби бути гожим, теж було відмічене слідами якогось дивного безладу; голова ж його вічно конвульсивно вертілася довкола. Про сесю ваду я, зрозуміло, знав і зарані, від пана Поупа, котрий не полінився був навести довідки.

Маючи десь біля семидесяти трьох літ, на повних дев’ятнадцять літ старший за дохтора Джонсона (я мовлю Дохтор, хай се звання йому й дали щойно по двох літах), я зазвичай чекав від нього певної поваги до моїх літ; а відтак не мав і великого ляку перед ним, яко мені то закидали. На моє питання про то, як йому полюбився мій хвалебний одгук на його вокабуляр у Льондонці, моїм часописі, він одрік: «Пане, я не вельми пригадую, щоб коли мені випадало читати ваш часопис, а опінія менш розумної половини людства мене в огулі не інтересує». Більше ніж уражений сякою неґречністю того, чия слава сама понукала мене добиватися його одобрення, я порішив одповісти на той же кшталт і повів, що хіба чудуюся з того, як такий мудрий муж судить про глибокомисліє трудів того, чиї артикули, як він і сам повів, нігди не читав. «Чого ж то, пане, — відрік Джонсон, — я не потребую зазнайомлюватися з трудами людини, даби осягнути поверховість його знань, когди він явно насміхається з них сам, так прагнучи упом’янути власні труди у першім же питанні, яке до мене звертає». Отак подружившись, ми багато про що бесідували. Когди ж, згоджуючися з ним, я мовив, що сумніваюся в автентичності поем Оссіяна, пан Джонсон відрік: «То, пане, залежить не на вашім розумінню чи довірі; те, що є очевидним для цілого міста, не стане видатним відкриттям для критика з Ґраб-стріт. Ви би зарівно могли підозрівати, що то не Мільтон написав Утрачений рай!»

Звідтоді я часто стрічався з Джонсоном, надто на зборах Літературного клубу, що його дохтор зафундував через рік, успілку з паном Бурком, парламентським оратором, паном Боклерком, джентльменом направду доброго ґусту, паном Ленґтоном, побожним мужем, а до того ще й капітаном поліції, паном Дж. Рейнолдсом, знаним штукарем, паном Ґолдсмітом, віршописцем, паном Наджентом, тестем пана Бурка, паном Джоном Гокінзом, паном Антонієм Шарм’є і зі мною. Ми звично збиралися на сьому годину, увечір, раз на тиждень, у Голові Турка, на Джерард-стріт, Сохо, аж поки ту корчму не продали і не зробили з неї приватний дім; опісля чого ми без проблем переносили наші збори в У Принца на Саквіль-стріт, в У Ле Тельє на Дувр-стріт, а також в У Парслоу і в Солом’яному будинку на Сент-Джеймс стріт. На сих стрічах ми дбайливо берегли наші супокій і взаємоповагу, а се вигідно відтіняє нас від певних розколів і сварок, які я нині спостерігаю в літературі і аматорській Асоціяції преси. Сей супокій був тим важніший, що серед нас були панове вельми розбіжних позицій. Дохтор Джонсон і я, як і багато других, були запеклими торі[10]; а от пан Бурк був віґом[11], противником Америцької війни, багато його промов на сю тему виходили немалим накладом. Найдальшим нам по духу був один із фундаторів, пан Джон Гокінз, котрий звідтоді написав багато не найліпших представлень нашої спілки. Пан Джон, ексцентричний хлопець, раз відмовив платити за вечерю, бо дома він не звик було вечеряти. Пізніше він зобидив пана Бурка настільки неґречно, що ми всі як один виказали йому несхвалення; опісля він більш не приходив на збори. Проте він ніколи не гнівався з дохтором і правив тому за духівничого; хоч пан Босвел та й інші мали ґрунт не вірити його щирості. Інші та пізніші члени клубу були пан Девід Ґаррік, актор і старий друг дохтора Джонсона, панове Томас і Джозеф Вортони, дохтор Адам Сміт, дохтор Персі, автор «Реліквій», пан Едвард Ґіббон, гісторик, доктор Барні, музикант, пан Мелоун, критик, і пан Босвел. Пана Ґарріка допустили зі складностями; дохтор, без огляду на їх велику дружбу, завше вкрай не любив сцену і все, що з нею пов’язано. Джонсон, направду, мав вийняткову звичку вступатись за Дейві, коли решта була настроєна супротивно, і сваритися з ним, коли решта була за нього. Не маю сумніву, що він щиро любив пана Ґарріка, бо він ні разу не посилався на нього, як посилався на Фута, а він був похмурий один, хай який ґеній комедії. Пана Ґіббона мало хто любив через його паскудний манір поводитися, який зобижав навіть тих, кому любилися його гісторичні труди. Пан Ґолдсміт, маленький чоловічок, вельми заклопотаний своїм платтям і, навпаки, стрункістю бесіди, був мій персональний фаворит; я й сам не був вельми вдатний до полеміки. Він сильно заздрив дохторові Джонсону, хоч, однак, любив його і поважав. Пригадую, що раз чужоземець, німець, я так гадаю, був у нашій кумпанії; тоді говорив Ґолдсміт, але німець бачив, що і дохтор готується дещо мовити. Безтямно дивлячися на Ґолдсміта, як на яку перепону побіч великого мужа, чужинець різко обірвав його, підкріпивши таку неґречність криком: «Чшшшш, токтор Шонсон путе хофорити!»

У сій блискучій кумпанії мене шанували радше за мої літа, ніж за ум чи знання; і в сім я не був рівнею решті. Моя дружба з пошанованим паном Вольтером завше дратувала дохтора, а він був вельми старомодний, і якось раз мовив французкому філософу: «Vir est acerrimi Ingenii et paucarum Literarum»[12].

Пан Босвел, маленький пересмішник, которого я допіру вже знав якийсь час, не раз збиткувався з моїх недоладних манер, старомодних перуки і одежі.

Раз він прийшов, випивши більш вина (до которого мав пристрастя), і пробував експромтом написати на мене пасквіль стихами, надряпавши оні на моїй столівні; але без помочі, якої сильно і завсігди потребував, дав великого граматичного маху. Я сказав, що не слід писати пасквілі на джерело поезії. Другим разом Боззі (як ми його називали) заремствував на мою різкість до нових авторів у тих артикулях, що їх я готував для Кождомісячного огляду. Він мовив, нібито я штовхнув кождого претендента зі схилів Парнасу. «Пане, — одрік я, — Ви помиляєтеся. Падущі вниз падуть від свого недостатку мочі, але хотячи приховати слабість, приписують невдачі першому ж критику, котрий їх пом’яне». Я радо нагадую собі, що дохтор Джонсон підтримав мене у тім ділі.

Дохтор Джонсон перед усіма намагався відділити добрі вірші від плохих; направду, мовлять, що у книжці старої сліпої пані Вільямз навряд чи буде хоч зо два рядки, які би писав не він. Якось Джонсон переповідав мені якісь рядки слуги герцога Лідза, котрі так його позабавили, що він завчив їх напамнять. Вони писані на свальбу герцога і так нагадують за якістю письма роботи інших, пізніших поетицьких тупаків, що я не можу наразі їх не навести:

Я поспитав дохтора, чи має він намір доводити се до пуття; почувши відказ, я трохи побавився з отакими змінами:

Та щойно я продемонстрував се дохторові Джонсону, він мовив: «Пане, хай ви направили форму, та ви не вклали в сі рядки ані ум, ані поезію».

Мені би доставило задоволення повісти ще про моє знайомство з дохтором Джонсоном і його круг умів; але я вже старий, я легко томлюся. Здається, що я плету вперед без певної льоґіки чи унії, коли пробую нагадати минувшину; боюся, що повів тут хіба про пару оказій, про які ще раніше не згадували. Якби сі мої спогади вам полюбилися, я би пізніше записав ще кілько билиць про старі часи, з котрих я є єдиний нині живучий. Я пригадую шмат речей про Сема Джонсона і його клюб, членство у якім я ще довго беріг і по дохторовій смерті, по котрій я сердешно скорблю. Пригадую, як Джон Барґойн, есквайр, генерал, драматичні і поетицькі роботи якого вийшли друком посмертно, ветували трьома голосами; певно, через його безславну поразку у Америцькій війні, в Сараготі. Бідний Джон! Його сину повелося ліпше, я думаю, він став баронетом. Але я змучився. Я старий, дуже старий, а зараз час для пообіднього сну.

Поляріс

 У північне вікно моєї кімнати своїм надприродним світлом сяє Полярна зоря. Вона променіє крізь усі довгі пекельні години чорноти. Восени сього року, коли ревли і завивали вітри з півночі, а червонолисті дерева боліт у короткі досвітні години бурмотіли одне одному плітки під рогатим надщербленим місяцем, я сидів біля вікна і споглядав зірку. Слідуючи плину годин, із вершин донизу котилася сяйлива Касіопея, а Велика Ведмедиця вилазила з-під просяклих випарами болотних дерев, що хитаються під нічним вітром. Перед самим світанком з-над кладовища, що на невисокому пагорбі, червонувато блимає Арктур, далеко на потаємному сході чудернацько мерехтить Волосся Вероніки, а Полярна зоря все так само підступно дивиться з того ж місця у своєму чорному сховку, зловісно підморгуючи, як божевільне недремне око, що прагне передати загадкове повідомлення, але забуло все, окрім того, що воно щось має передати. Іноді, коли хмарно, я можу спати.

Я добре пам’ятаю ніч Аврори, коли над болотом вигравали невимовні спалахи демонічного світла. За спалахами прийшли хмари, і я заснув.

І під рогатим надщербленим місяцем я вперше побачив місто. Спокійне і сонне лежало воно на дивному плато в улоговині між двома вершинами. Із мертвотно-блідого мармуру були його стіни і вежі, колони, куполи і тротуари. На мармурових вулицях стояли мармурові пілони, на чиїх вершинах були висічені лики суворих бородатих чоловіків. Повітря було тепле, без найменшого леготу. А вгорі, всього за десять градусів від зеніту, споглядально сяяла Полярна зоря. Я довго дивився на місто, але день так і не настав. Коли червоний Альдебаран, що виблискував над самим обрієм, але так і не зайшов, минув чверть кола довкруж горизонту, я помітив світло і рух у будинках і на вулицях. Дивно одягнені, але водночас шляхетні і знайомі мені люди вийшли прогулятися, і під рогатим надщербленим місяцем розмовляли про потаємне мовою, яку я розумів, хоч вона й не була схожа на жодну коли-небудь знану мені. І коли червоний Альдебаран проповз більше, ніж півдороги довкруж горизонту, знову запали темрява і тиша.

Прокинувшись, я уже не був тим, що раніше. У мою пам’ять вкарбувалася візія міста, а в душі моїй виник інший, тьмяний спогад, у природі якого я тоді ще не був певен. Опісля, хмарними ночами, коли я ще міг спати, то часто бачив місто; іноді під рогатим надщербленим місяцем, а іноді під гарячими жовтими променями сонця, що не сідає, а постійно кружляє, висячи низько над обрієм. А ясними ночами Полярна зоря проглядала, як ніколи раніше.

Поступово я став запитувати себе, яким може бути моє місце у тому місті на дивному плато поміж стрімкими вершинами. Спочатку я задовольнявся спостереженнями як всюдисущий безтілесний глядач, однак тепер запрагнув визначити своє ставлення до нього, промовити своїм розумом до суворих людей, які щодня провадили бесіди на площах. І я сказав собі: «Це не сон, бо як інакше я можу довести реальність того, іншого життя в будинку з каменю і цегли на південь від похмурого болота і кладовища на низькому пагорбі, де щоночі у моє вікно зазирає Полярна зоря?»

Одного дня, слухаючи бесіду на площі з багатьма статуями, я відчув зміну; я усвідомив, що нарешті набув плоті. Я не був чужинцем на вулицях Олейто, що лежить на плато Саркіс, між вершинами Нотон і Кадітонек. Говорив мій друг Алос, і його промова гріла мені душу, бо то була промова справжнього чоловіка і патріота. Тої ночі прийшли погані новини про падіння Дайкоса і про наближення інутів, цих злісних низькорослих жовтолицих демонів, які п’ять років тому прийшли із незнаного Заходу терзати кордони нашого королівства та облягати наші міста. Зайнявши фортеці біля підніжжя гір, вони звернули свої погляди на плато, хоч кожен громадянин міста і ладен був битися з ними за десятьох. Але ті істоти були могутні у воєнному мистецтві і не знали жодних правил честі, які стримували від безпощадної різанини нас, високих сірооких людей Ломара.

Мій друг Алос командував усіма військами на плато, і він був останньою надією нашої країни. Тож він говорив про небезпеки, на які доведеться наразитися, і закликав чоловіків Олейто, найхоробріших з-поміж ломарійців, підтримати традиції своїх предків, які, тікаючи від льодовика, що все наближався, мігрували на південь від Зобни (як і наші нащадки будуть змушені одного дня тікати із земель Ломара), і доблесно та переможно відкинули волохатих, довгоруких канібалів ґнофкегів, що стали на їхньому шляху. Мені Алос заборонив брати участь у воєнних діях, бо я був слабосилий і часто вмлівав від фізичних чи нервових перевантажень. Проте зір мій був найгостріший у місті, незважаючи на багато годин, які я щодня проводив за вивченням Пнакотикських манускриптів і мудрості Зобнарських Отців, отож мій друг, не бажаючи моєї неминучої загибелі в сутичці, поклав на мене найважливіший обов’язок. Він послав мене на вартову вежу Тапнен — щоб я був очима нашої армії. Якби інути спробували дістатися до цитаделі через вузький прохід за вершиною Нотон і захопити гарнізон зненацька, я мав розпалити сигнальне вогнище, що попередило б солдатів і врятувало місто від катастрофи.

Я сам піднявся на вежу, бо кожен повносилий чоловік був потрібен в улоговині знизу. Мій розум був хворобливо збуджений від захвату і втоми, бо я не спав уже багато днів, та намір мій був твердий, бо я любив мою рідну землю Ломар і мармурове місто Олейто, що лежить між вершинами Нотон і Кадітонек.

Але щойно я опинився у кімнатці на вершині вежі, як побачив рогатий надщерблений місяць, червоний і зловісний, що сяяв крізь хмару випарів, які нависали над далекою долиною Баноф. А крізь отвір у стелі блідо мерехтіла Полярна зоря, тремтячи, мов жива, і хитро мружачись, як демон-спокусник. Здавалося, її дух шепоче злі поради, заколисуючи мене зрадницькою дрімотою і проклятими ритмічними обіцянками, які вона повторює знову і знову:

Марно я опирався дрімоті, шукаючи якогось зв’язку між цими дивними словами і потаємними знаннями про небеса, які я здобув у Пнакотикських манускриптах. Голова моя налилася свинцем і, хитаючись, упала на груди, а коли я наступного разу розплющив очі, то вже бачив сон — той, де Полярна зоря щириться до мене крізь вікно, з-над дерев, що колихаються на сонному болоті. А я все ще спав.

Я іноді розпачливо кричав від сорому і відчаю, благаючи істот з мого сну розбудити мене, перш ніж інути дістануться проходу під вершиною Нотон і зненацька захоплять цитадель, але ці істоти — демони, вони сміються з мене і кажуть, що я просто марю. Вони насміхаються з мене, доки я сплю, доки приземкуваті жовтолиці вороги тихцем крадуться повз нас. Я не впорався зі службою і зрадив мармурове місто Олейто; я підвів свого Алоса, мого друга і командира. І знову й знову ці примари з моїх снів насміхаються з мене. Вони кажуть, що немає краю Ломар, крім як у моїх ноктюрнальних видіннях; що в тих краях, де Полярна зоря сяє високо, а червоний Альдебаран повзе над самим горизонтом, уже тисячі років немає нічого, крім криги і снігу, і ніколи ще люди, окрім приземкуватих жовтолицих істот, не виживали на тому холоді — їх же вони називають ескімосами.

І доки я пишу в агонії провини, одержимий думкою про порятунок міста, загроза якому щосекунди зростає, марно силкуючись відігнати геть цей неприродний сон про дім із каменю й цегли на південь від зловісного болота і кладовища на невисокому пагорбі, Полярна зоря, лиха і зловісна, косує на мене зі свого чорного сховку, відразливо підморгуючи, як божевільне недремне око, яке намагається передати загадкове повідомлення, але не може пригадати нічого, окрім того, що мало щось передати.

За стіною сну

Я часто думаю про те, чи більшість людства хоч іноді спиняється для того, щоб замислитись над колосальним значенням снів і потаємним світом, до якого вони належать. Хоч більшість наших нічних видінь, гадаю, є лише блідими і фантастичними відображеннями життєвого досвіду — хай скільки б суперечив цьому Фройд зі своїм незрілим символізмом, — та серед них усе одно є відголоски, які завдяки своєму потойбічному, неземному характеру не допускають звичних інтерпретацій, а їх неясний, але захопливий і тривожний вплив дає можливість бодай на мить зазирнути у сферу ментального існування, не менш важливого, аніж реальне життя, хоч і відділене від нього непроникним бар’єром. Мій власний досвід не дозволяє мені ставити під сумнів те, що людина, втративши у сні свою земну свідомість, напевне перебуває в іншому, безтілесному житті протилежної природи, аніж знане нами, і про яке після пробудження зостаються лише найтонші, найкрихкіші спогади. Із цих розмитих і фрагментарних спогадів ми можемо багато чого припускати, але мало що довести. Ми можемо здогадуватися, що у світі снів матерія і життя, наскільки ми знаємо їх на землі, необов’язково незмінні, що час і простір існують інакше, ніж ми сприймаємо їх наяву. Іноді я вірю, що це менш матеріальне життя водночас є правдивішим і що, власне, наша марнотна присутність на землі є другорядним, якщо не геть випадковим феноменом.

Це почалося ще з моїх сповнених подібними розмислами юнацьких фантазій, коли одного дня зими 1900–1901 року до психіатричної клініки штату, де я тоді був інтерном, привезли чоловіка, історія якого звідтоді невідступно переслідувала мене. Його ім’я, якщо вірити записам, було Джо Слейтер чи то Следер, і виглядав він як типовий мешканець району Кетскільських гір; один із тих дивних відразливих нащадків примітивних колоніальних селян, ізоляція яких протягом майже трьох століть у гірських оплотах з їх мало відвідуваними поселеннями спричинилася до свого роду варварської деградації, на противагу успіхам їхніх значно краще розселених у залюднених регіонах побратимів. Серед цього дивного народу, що цілковито співвідносився із занепалими представниками «білих покидьків» Півдня, законів і моралі не існувало, а їхній розумовий рівень був, думаю, значно нижчим, ніж у будь-кого із корінних американців.

[9] Більшість постатей і локацій у цьому оповіданні існують насправді, тож давати коментарі з приводу кожного ми не будемо — це займе багато місця, однак мало вплине на розуміння тексту.

[10] Торі (від ірландського tóraidhe — розбійник) — політична партія у Великобританії, що виражала інтереси крупної аристократії і вищого духовенства. В середині XIX століття була перетворена на Консервативну партію Великобританії (прим. редактора).

[11] Віґи — політична партія у Великобританії, попередниця ліберальної партії (прим. редактора).

[12] Букв. Чоловік гострого розуму, та малої освіти.